Проблема ромів чи держави, або чому ситуація в Лощинівці може повторитися

Українська влада вкотре демонструє свою неспроможність вирішити суспільно значущі завдання, яка сама ж собі й визначає.

Натомість від помилок «бюрократичної машини» страждають пересічні громадяни, які делегують частину управлінських функцій державі. Один з таких яскравих прикладів подібної системної недбалості ми всі вже близько тижня спостерігаємо на Одещині, в селі Лощинівка.

Все, на що спромоглася влада в ситуації, пов’язаній із вбивством 9-річної дівчинки, в якому підозрюється один із мешканців села, ром за національністю, - це забезпечити захист представників цієї національності вже після того, як місцеві жителя прагнули вчинити самосуд та влаштували погроми осель та майна ромів. Тож реагувати на наслідки, а не на причини, як в даній ситуації, – справа для наших правоохоронців, в тому числі й для нової поліції, вже звична.

Насправді, те, що сталося на Одещині, може вже завтра зачепити кожного. Адже роми, як правило, не мають постійного місця проживання та здебільшого ведуть так званий кочовий спосіб життя, обираючи ті чи інші зручні для свого виживання локації. Звісно, найліпшими для проживання ромів є великі міста та мегаполіси, адже саме тут завжди багато людей, можна скористатися безліччю можливостей і для виживання, і для покращення свого матеріального становища у неправовий спосіб.

Тож не варто сподіватися, що «лощинівський інцидент» не може повторитися, наприклад, у Києві. Адже нещодавно журналісти одного з телеканалів виявили одразу кілька таборів ромів біля столиці, життям та побутом яких зовсім не переймається ані місцева влада, ані правоохоронці. Згідно із законами драматургії, якщо заряджена рушниця з’являється під час першої дії, то обов’язково вистрілить в останній.

Безумовно, ситуація на Одещині стала можливою через бездіяльність влади, правоохоронних органів та зневіру громадян у спроможності держави впливати, реагувати та запобігати негативним проявам насилля.

І це при тому, що все необхідне для виконання таких завдань вже давно існує. Для того, щоб запобігти подібним злочинам, правоохоронцям варто було б частіше реагувати на звернення громадян (і те що сталося в Лощинівці не виключення, там неодноразово виникали неприємні ситуації, пов’язані із ромами), проводити профілактичні заходи.

Що вже казати про державу та її представників на місцях. Роми – мало не єдина національність, яка проживає на території України, натомість процесом соціалізації якої ніхто не цікавиться. А дарма.

Зрештою, відсутність адекватної соціальної та соціально-виховної функції держави, що мала б проектувати та забезпечити більш зважене і лояльне співжиття представників цієї національності серед українців, дало свої результати, як, наприклад, це сталося в Лощинівці. І це при тому, що з 2013 року діє Указ ще попереднього Президента України «Про Стратегію захисту та інтеграції в українське суспільство ромської національної меншини на період до 2020 року» (http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/201/2013#n10). В одному з пунктів документа вказується на необхідність «сприяння в отриманні ромами, які на законних підставах перебувають на території України, документів, що посвідчують особу та підтверджують громадянство, свідоцтв про державну реєстрацію актів цивільного стану».

Що ми маємо натомість? За даними останнього перепису населення у 2001 році, в Україні мешкало майже 48 тисяч ромів. Зараз точну кількість представників цієї національності не візьметься підрахувати ніхто. Досі у батьків-ромів, що не мають українських паспортів народжуються діти, які вже від самого народження є безправними у цій державі. Адже не маючи свідоцтва про народження, вони не можуть розраховувати ані на загальну середню освіту, ані на отримання базових медичних послуг тощо.

Тому й маємо ситуацію, коли цілі громади змушені самостійно шукати варіанти заробітку та способи виживання, а кримінальний світ їм в цьому максимально сприяє.

Варто звернути увагу на ще одну вкрай тривожну особливість випадку в Лощинівці. Безвихідь та відверте бажання помсти об’єднали не тільки мешканців села, але й місцеву владу, яка на вимогу громади прийняла, м’яко кажучи, не дуже правомірне рішення вигнати усіх ромів із їхніх помешкань. Справді, такий прояв «правової культури» часів середньовіччя свідчить про серйозні проблеми щодо інтеграції України не те, що у правове поле європейських країн, а взагалі – до норм цивілізованого суспільства 21-го сторіччя.

Вважаю, що проблема ромів має бути вирішена на державному рівні. Принаймні владі потрібно почати діяти. І перший крок може бути досить-таки банальним: з’ясувати кількість ромів, допомогти їм отримати необхідні документи громадян України та спробувати проконтролювати процес адаптації представників цієї національності до нормальних умов цивілізованого життя. Почати, звісно, слід із соціалізації дітей. Навіть якщо їхні батьки, в силу усталених традицій, не сприятимуть даному процесу, потрібно здійснити спроби щодо максимальної інтеграції цієї спільноти у суспільне життя. Адже це і в наших з вами інтересах.

Державна політика повинна орієнтуватись і на декриміналізацію українських ромів, щоб реагувати на подібні ситуації не ситуативно, а системно, інтегруючи представників даної національної меншини в українське суспільство.

Насамкінець як правник хотів би висловити свою позицію стосовно ситуації в Лощинівці. Головна думка тут - злочини скоюють злочинці, а не представники етнічної групи. Тож підозрюваний у смерті дівчинки, якщо його вина буде доведена слідчими та у суді, має понести покарання, яке передбачене за скоєння відповідних злочинів у КПК України.

Центральним правоохоронним органам влади варто було б звернути увагу і на дії керівників місцевого самоврядування. Так, вони мають право реагувати на вимоги громад, проте подібне рішення про вигнання ромів з відповідної місцевості має обмаль ознак справді юридично виважених та виправданих з точки зору державницької політики кроків.