Чому субсидії не врятують українців від нових тарифів?

Раніше субсидії отримувало близько 5 млн домогосподарств, або 35 % населення країни. Зараз на соціальну допомогу з оплати за ЖКП претендуватиме близько 80 % населення.

Залишимо емоції – поговоримо мовою простих цифр. В Україні, за даними Державної служби статистики, лише 16,2 млн (39 %) працездатного населення, решта – потенційні отримувачі субсидій (пенсіонери, діти та безробітні). І навіть з цих 16,2 млн українців більше половини перебуває за межею бідності, отримуючи мінімальну заробітну плату в розмірі 1450 грн. Навіть за середнього місячного доходу в 5 тис. грн на сім’ю виникне потреба в субсидіях, адже людям доведеться віддавати від 50 % до 80 % власних доходів на оплату комуналки.

Уся субсидійна історія може «вилізти боком» державному бюджету України, бо держава вже заборгувала постачальникам ЖКП 25,3 млрд грн за нараховані субсидії. І це при тому, що в цьому році на субсидії передбачено близько 40 млрд грн. Про що ж ми будемо говорити далі, коли субсидійні потреби сягнуть 80 млрд грн? У Мінфіні вже офіційно повідомили, що майбутні витрати на субсидії можуть становити 3,8% ВВП.

Уже зараз зрозуміло, що солодкий «пряник» під назвою субсидії доведеться забирати. Як? Фундамент для цього готується вже, і перші сигнали подаються разом із інформацією про верифікацію соцвиплат та впровадження обов’язкового декларування доходів громадян – жодна зароблена українцями копійка не пройде повз уваги чиновників, бо кінцева мета – саме змусити людей віддавати свої заощадження.

Крім того не забуваємо й про іншу важливу проблему. Оскільки люди не отримують субсидії «живими» грошима, вони зовсім не зацікавлені в економії енергоносіїв. Субсидія — це найбільший ворог енергоефективності, бо субсидіанта економія енергоресурсів взагалі не цікавить. Він знає, що різницю покриє держава, то який сенс йому думати про  заощадження?

Гроші, які виплачуються як субсидії, не спрямовуються на модернізацію, утеплення, встановлення приладів обліку – усі гроші осідають на балансах монополістів. Це системно неправильний підхід проїдання коштів.

Підвищення комунальних тарифів у два рази стане занадто важким тягарем для суспільства. І  єдиним реальним важелем спротиву цьому процесу має стати позиція міських голів. Перше – вони повинні вимагати від НКРЕКП скасувати тарифи, які затверджені на основі економічно-необґрунтованих цін, – так, як це вже зробив мер Києва Кличко.

Далі – потрібно запровадити цільові програми з енергозбереження, що дасть змогу встановити в житлових будинках обладнання, яке скоротить споживання енергоносіїв. Наприклад, Київ лише за півтора року перетворився з аутсайдера в лідера за рівнем оснащення будинковими приладами обліку — майже 90% будинків вже з лічильниками. По  Україні ж цей показник становить лише 55 %. «Публічний аудит» неодноразово вказував, що споживачі, будинки яких не обладнані лічильниками, переплачують за опалення вдвічі!

Отже, чиновники «на верхах» маскують свою бездіяльність субсидіями, подаючи їх як панацею від усіх тарифних проблем; інші (переважно це стосується влади на місцях) все ж розуміють, що не в цьому порятунок. Погодьтеся, це абсурд – штучно надувати «комунальні» ціни, змушуючи людей віддати свої заощадження, а як заспокійливу пігулку кидати «бонус» –  субсидійну подачку. Це точно не економіка. Абсурдність полягає в тому, що «надута» вдвічі ціна на газ потім розподіляється – це прибуток олігархату, монополістів, які є власниками газовидобутку, теплокомуненерго, а також влади, яка затверджує подібні тарифи.