Щиро про несправедливо покривдженого

27 мая 2016, 00:44
вільний журналіст
0
59
Щиро про несправедливо покривдженого
На відпочинку. Станіслав Клих - ліворуч

Українські політв`язні в Московщині

Зізнаюсь, що більшість власних думок з приводу нерадісних для всього українського загалу й незаздрісних для мене особисто фактів про котрі нижче йтиме мова, були викладені мною на папері ще восени 2015-го року. Єдиним стримуючим чинником в справі їх оприлюднення, було прохання адвоката Марини Дубровіної (котра здійснювала захист Станіслава Клиха в суді м. Грозний) не поспішати з цим. Проте невгамовний в своєму плинові час ставить власні вимоги і кидає щораз зухваліші виклики. Розпочаті 04.05.16. судові дебати в справі Карпюка-Клиха поклав край пошуку і збору доказів та свідчень як обвинуваченням, так і захистом. 19.05.16. суд присяжних (який складався з етнічних чеченців) визнав їх причетними до формувань збройних загонів з українців котрі в період 1994-го 1995-го воювали на боці чеченських бандформувань та вбивствах солдафонів москвинської армії. Стверджую, що чеснота совісті (котра для людей честі і гідності не є пустопорожнім дзвоном) не дозволяє мені зоставатись нехай і вимушено пасивним споглядачем несправедливості.Звістка про арешт росіянським ФСБ Станіслава Клиха для більшості його знайомих викликала реакцію котра провокується гучним громом в погожу днину. Як так? За що і чому? Клих (на відміну від спільнообвинуваченого Карпюка) ніколи вголос не засуджував нинішніх кремлівських верховодів, а регулярні відвідини базованих в Москві й Петербурзі шовіністичних й націоналістичних партій та організацій, тим паче особисте знайомство з багатьма очільниками й активістами імперського і правого руху, давали підстави підозрювати його у відсутності державницького патріотизму. В побуті він звичайно дозволяв собі лайливі вислови в бік комуністично-тоталітарного минулого (адепти тієї сатанинської системи репресували його предків), та жартівливі кпини з нинішнього москвинського буття. Але сповідником примітивних москвофобських поглядів і переконань Клих ніколи не був. Ну що ж… Підозрюю що доля (точніше вологі, холодні і смердючі камери слідчих ізоляторів) змусили його кардинально змінити думку. Початок нашого знайомства припадає на літо-осінь 1991-го року. На той час ми обоє були членами Спілки Української Молоді. На відміну від мене, Станіслав не належав до активу й ніколи не виділявся схильністю до різкостей і радикальних вчинків. Єдине чим він врізався в мою пам’ять, був принесений ним в жовтні того року на агітаційний концерт котрий відбувався на Майдані Незалежності прапор УССР, за спалення якого мені довелось відбути сім діб адміністративного арешту.Наше ближче знайомство розпочалось наприкінці 1993-го року. На той час Станіслав доволі часто відвідував офісні кімнати Української Національної Асамблеї та Української Народної Самооборони (УНА-УНСО) котрі винаймались в Товариства Української Мови в Музейному провулку, а згодом були перебазовані до провулку Тараса Шевченка м. Києва. Пригадую, що тогочасне керівництво УНА (в першу чергу в особі нині вже мало кому відомого Голови Виконкому Віктора Мельника) ставилось до Станіслава з поблажливістю, але без поваги. Його показова запопадливість й водночас нерішучість викликали зневагу не лише в Мельника, але й у більшості УНСОвців. Але то були проблеми виключно Клиха. Доречі, час засвідчив, що хамовитий в побуті Мельник таки мав рацію. Стас не завжди і не в усьому був щирим, а його дії і поведінка зрештою здобули логічне пояснення. Особи котрі збирали інформацію для спецслужб мало в кого викликали і викликають повагу, але нехай це поки-що лишиться в минулому, й не стане каменем спотикання в справі вирішення його долі. Ті, хто вдавався до його послуг (маю на увазі Службу Безпеки) виявились набагато підлішими, аніж це може охопити людська уява, й цинічно самоусунулись від допомоги несправедливо оббріханому інформатору й арештованому громадянину України їхніми колегами з ФСБ.До пам’яті приходять наполегливі спроби Станіслава зконтактувати мене з керівниками УНА (щоправда посада Голови Київського осередку Спілки Української Молоді (СУМ) давала мені цю змогу і без старань сторонніх осіб), рівно як і надмірна зацікавленість майже всим що відбувалось в націоналістичному середовищі. Нині, вже не є таємницею що це не було випадковістю. Ну і нехай. Я пробачаю, а Господь оцінить і воздасть.Насправді, Станіслав цікавився не лише діяльністю «скрайньоправих». З цього приводу доводилось чути різні думки, нерідко з кардинально протилежними висновками, але факт лишається фактом: саме з вуст Клиха (можливо це було свідоме нашіптування, оскільки не тяжко передбачити якою буде реакція) ще в 1996-98рр. я довідувався про деструктивну діяльність об`єднання гомосексуалістів «Ганімед». Силовими зусиллями київських скінхедів та активістів нині вже неіснуючої Соціал-Національної Партії, переважна більшість заходів неприхильних до традиційного і природного співіснування й співжиття унеможливлювалась ще на самих початках. Дозволю собі не вдаватись з цього приводу в деталі, не конкретизовувати методи й не перераховувати заходи котрими це середовище ослаблювалось. Доречі, боротьба з содомітським світоглядом зобов`язувала поборювати й його носіїв. Розгін «тематичних» дискотек, фізичний вплив на оплачуваних наднаціональними масонськими організаціями функціонерів «Ганімеду», відвідини редакції содомітського журнали «Один из нас» з вимогою припинити діяльність (внаслідок нашого з Станіславом візиту, котрий спричинив приїзд підрозділу спецпризначенців) один з меценатів друкованого видання (громадянин Польщі) просто втік з України), нерідко супроводжувався й конфіскацією грошових асигнацій. Революціонери також люди, а природніх потреб харчуватись, одягатись, відпочивати й допомагати потребуючим ніхто для нас не скасовував. Неприємним спогадом про Стаса є його ставлення до грошей. Він завжди хотів мати більше. Навіть ціною втрати поваги до себе з боку тих, з ким кілька годин до цього «йшов на справу». Нині, має час в тім покаятись.Біблійні заклики співчувати тим хто завдає прикрощі, мають глузд й пояснення. Гріховні схильності й негідні вчинки людини ще не є доказом її остаточної нікчемності. Життя нерідко змушує покаятись навіть найостаннішого розбишаку. Іноді, ще до каяття він наважиться на вчинок котрий зможе приємно вразити і неабияк допомогти. Після зорганізованого Службою Безпеки мого арешту в липні 1998-го року, саме Клих відшукав мого колишнього однокурсника, й умовив його відвідати мене в ув’язненні. Подарований ними адміністрації так званої «виправної установи» комп’ютер, в подальшому суттєво полегшив мій побут.Звільнившись весною 2003-го року, я поставив за мету унапрямити неконтрольовані системою й націоналістичним рухом вуличні середовища в здорове русло. На той час я вже не мав сумніві в тім, що показова доброта Станіслава (він надавав мені можливість ночувати у власному помешканні) також була часткою плану СБУ по нагляду за мною. Журюсь, що не зміг здійснити все заплановане, але совість моя чиста. Я не мовчав а діяв. Станом справ на час мого звільнення, Станіслав очолював молодіжний підрозділ «Громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону». Фінансування (щоправда вкрай скудне) надходило з бюджету м. Києва, проте посвідчення давали право безкоштовного проїзду в громадському транспорті. Вкладені в шкіряні чохли на котрих було викарбувано «МВС» картонні папірці з світлиною й гербовою печаткою дарували чимало можливостей. Збитий мною і Станіславом гурт патріотів, допомагав нам використовував їх за належним призначенням. Зазвичай, об’єктами нашої уваги ставали вихідці з країн Азії та Африки, більшість з котрих перебували в Україні без жодного дозволу. Пригадую, що присутність кількох міцних хлопців пробуджувала в Клиху раніше малопомітну хоробрість. Мені не соромно зізнатись в тім, що перед тим як передати затриманих нелегалів міліціонерам, ми позбавляли їх наявних в кишенях українських й іноземних грошових знаків. Частина вилучених в азіятів і хамітів коштів йшли на підтримку політв’язнів.Востаннє я спілкувався з Станіславом влітку 2014-го. Наші стосунки на той час вже були натягнутими. Понад рік (ще до дійства котре нарекли Революцією Гідності) він очолював осередок Партії Регіонів в одному з районів Києва, й певно уявивши себе непохитним, спробував вдатись до шантажу, вимагаючи з мене чималу суму за мовчанку про дії котрі Карний Кодекс трактує розбійним нападом, і котрі ми разом вчинили ще до мого першого арешту. Нині, я не шкодую що стримав друзів котрі за цей вчинок планували забити йому пару цвяхів в голову. Шкодую за втраченими нервовими клітинами, але нехай і те лишається в минулому. Йому нині набагато гірше. Зайвий доказ на користь того, що справу кари за деякі злочини краще віддати в руки Творцеві.Восени того ж 2014-го, з газет та публікацій в мережі Інтернет, я довідався про арешт Станіслава Клиха в Орлі, куди він поїхав нібито на запрошення блудниці з котрою влітку того ж року мав гріховні чуттєві насолоди на нічних пляжах поблизу Коктебеля. Від кари за гріх ще ніхто не тікав. Тому і прикрість в котру він втрапив, трактую належною, передбаченою Біблією карою за не практикований праведниками триб життя.В часі спілкування з його вбитою горем матір’ю й правозахисниками (котрі зрештою і познайомили мене зі згаданим вище захисником Мариною Дубровіною) довідався і про «дані ним покази», в котрих він «свідчить» що разом зі мною в грудні 1994-го та січні-лютому 1995рр. воював на боці чеченців проти штурмуючих Грозний Збройних Сил Російської Федерації. Стверджую, що за час нашого знайомства і наших стосунків, це перший випадок коли я не ображаюсь на нього за брехню. Зрештою, за що? Ознайомившись з копією (вона також була викладена в мережу Інтернет) його скарги до міжнародних правозахисних інституцій в якій він оповідав про методи отримання від нього свідчень, я постановив собі щодня молитись за того, хто можливо і без докору сумління інформував формально українські спецслужби про відомі йому мої дії та вчинки. Як християнин, я пробачаю йому негідну й непорядну поведінку.Роздуми з приводу становища в котрому опинився Станіслав Клих, а також про можливі для мене наслідки катуванням вибитих з нього свідчень, на даний час не дарують жодної втіхи. Прагнучи захистити себе й допомогти упереджено оббреханому, я змушений був потратити кілька днів задля отримання копії власної залікової книжки. Це напевно єдиний поки-що задокументований доказ, котрий свідчить що в період грудня 1994-го й січня 1995-го рр., особисто я за межі України не виїжджав, й участі в збройному конфлікті на боці чеченських бандформувань не брав. Нині мені відомо, що в той час (бурхливі 90-ті вже минулого століття), нишпорками з МВС та перейменованого в СБУ КГБ за мною (й за кількома активістами націоналістичного руху також) здійснювався нагляд. Даю згоду на оприлюднення звітів. Можливо вони допоможуть упереджено оббреханому ворогами інформатору Служби Безпеки. Мені не тяжко здогадатись, чому Клиха силоміць змусили до самообмови та до надання брехливо обтяжуючих мене свідчень. В тогочасну пору, я належав до ще не чисельної когорти українських націоналістів, котрі в часи свавілля режимів Кравчука і Кучми відверто заявляли, що кольорові забарвлення москвинського шовінізму насправді не мають жодного значення. Москва (байдуже, монархічна, комуністична чи нинішня диктаторсько-«демократична») від самих початків свого постання є ворогом всього що не вкладається в витворені куцим розумом її керманичів штучні рамки. Зміні підлягає не її владна верхівка, а фальшива шкала вартостей, котра за будь-якого правління штовхає москвинів та підвладні їм народи до конфлікту з рештою світу. Здогадуюсь, що спалені мною у вересні 1991-го року саморобні триколори в часі конференції «Общіє істоті васточнаславянскай культури», мої публікації в газетах і журналах, виступи на мітингах, телебаченні й зібраннях, ініціатива виносу на Всеукраїнське Віче (вересень 1991-го) гасла «Київ проти Москви», унеможливлення «Імперскава марша» (листопад 2006-го) й ходи адептів москвинського православ`я до місцини де зариті окупанти (так званий «пагорб слави») (червень 2014-го), рівно як і побиття підконтрольних їм адептів «рускава міра» в Києві, для ФСБ є достатнім доказом моєї ненависті до державного утворення під назвою Росія. Про це доречі йдеться і у вибитих в Клиха «свідченнях». Згідно цих «показів», моя нелицемірна любов до України є «протиправною екстремісткою діяльністю» й змушувала бути «націоналістом, ненавидіти москвинів й прагнути вбивати їх». В данім випадку, логічним буде запитання до вже колишнього прем`єра Яценюка, адже в цих же показах (ці кілька сторінок також оприлюднені) було й згадане його ім`я, як учасника бойових зіткнень в Грозному в новорічну ніч з 1994-го на 95-ий. Оприлюднення цієї частини показів Клиха в Яценюка викликало сміх, а його запопадливі секретарі й секретарки дозволили собі з цього приводу вкрай примітивні спроби зімітувати жарт. Мені тяжко зрозуміти ці дешеві кпини. Невже показані Клихом в клітці шрами на тілі від кількадобового стояння на колінях й так само кількадобового перебування в кайданах є чимось кумедним і смішним? Невже нешановному пану Арсенію тяжко взяти власну залікову й завіривши в нотаріуса копії довести що принаймні в цій частині покази є такими що не відповідають дійсності? Я не маю жодного сумніву в упередженості росіянських судів й прокуратури, але для світової спільноти це вагомий доказ на користь абсурдності всієї справи. Не гоже сміятися з людини котра втрапила в халепу. Навіть якщо вона і не гідна побутової поваги.На жаль, доля не звела мене віч-на-віч з поганцями котрі ще кілька років тому, отримуючи оплату від зовнішніх потуг звинувачували мене, Станіслава Клиха й голову політичної партії СПАС Едуарда Коваленка в співпраці з москвинськими спецслужбами. З цього приводу, грантоїди-антифашисти навіть склали листа й розіслали його до посольств кількох західних країн з проханнм не надавати нам в'їздних віз. Ну що панове, ви отримали доказ того що плід вашої хворобливої уяви є астрономічно далеким від дійсності? Вибачення було б вкрай доречним. Але ви на нього навряд чи наважитесь. І ця обставина є підставою для цілковитої зневаги вас і вашого матеріалістичного світогляду. Здійнятий в підконтрольних урядовим та президентським чинникам друкованих та електронних ЗМІ галас довкола Надії Савченко, насправді не є випадковим. Надія ніколи не належала до патріотичних середовищ й на відміну від спільно обвинуваченого з Клихом Миколи Карпюка ніколи не декларувала власної громадянської позиції. Перешкодою в тім могло бути навчання в військовому закладі й прагнення отримати на плечі погони з п`ятикутною зіркою, котра є часткою сатанинської пентограми і нічого спільного з українською культурою та геральдичими традиціями не має. Але нинішній владі вигідніше ліпити героя з людини котра ніколи не конфліктувала з нею, не декларувала вголос власної принциповості і незгоди з її діями та практикованою політикою. Тому і згадують про Карпюка, Клиха, Сенцова, Кольченко й Костенко вкрай рідко. Непідконтрольні й здатні на самостійні дії пасіонарії (навіть якщо вони і не належать до числа кришталево чистих) нинішньому режимові не потрібні.                                                                                                                    Олесь Вахній
Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Новости политики
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.