«Мінські домовленості»: Late варіант від Штайнмаєра

Звинувачення української сторони у затягуванні імплементації «Мінських угод», без врахування настроїв більшої частини українського суспільства - лобізм на високому державному рівні

Це викликає подив, але переважна більшість українського суспільства чомусь переконана, що «ефемерний» Захід цілковито на стороні України у питанні російської агресії. Довіра – принада українського народу, яка неодноразово протягом усієї давньої та новітньої історії стала його ж ахіллесовою п’ятою. Нажаль,  звичка: принцип «довіряй, але перевіряй» – не про українців.

Голоси меншості про те, що Європа відкрито вимагатиме від Києва легалізації терористів на Донбасі, настільки кволі і малочисельні, що легко тонуть у «білому шумі» критичних заяв на адресу України з вуст єврочиновників першого ряду. Заяв, які, м’яко кажучи, мало відповідають «букві і духу» положень т.зв. «Мінських домовленостей».

Так нещодавно  міністр закордонних справ Німечини і віце-канцлер німецького уряду Франк-Вальтер Штайнмаєр на спільній прес-конференції з держсекретарем США Джоном Кері заявив, що «Мінські домовленості» можуть бути поставлені під сумнів, доки сторони конфлікту на сході України не досягнуть більш швидкого прогресу у виконанні домовленостей.

«Для того щоб вибори відбулися, як усі це кажуть, ми потребуємо двох речей: перше – виборче законодавство, друге – безпекові умови, які дозволять проведення виборів» - сказав глава МЗС Німеччини. Він підкреслив, що «імплементація (Мінських угод) має продовжуватися. На цьому тримається довіра до всього процесу».

На перший погляд усе вірно. Але достатньо відкрити і уважно прочитати «Міські домовленості» (пунктів небагато, лише 13)  і перше, що кидається у вічі: позиція Франка-Вальтера Штайнмаєра, за дивним збігом обставин, збігається з позицією Кремля. Вона полягає у тому, що процедура імплементації угоди, незважаючи на демонстративне її ігнорування з боку т.зв. «народних республік» і їх кураторів в Кремлі, - справа України. В унісон Німеччина і Франція вимагають від Києва виборів на непідконтрольних територіях Донецької та Луганської областей, а  Росія - амністію для сепаратистів та визнання їх збройних формувань «народною міліцією». Хтось зауважить, що вибори і амністія прописані в угоді. І це дійсно так.

Проте, про яке «нове виборче право для східної України, для Донбасу» іде мова? Перша згадка про місцеві вибори, лише п.4., і то лише про діалог «про модальності проведення» після забезпечення ефективного моніторингу і верифікації режиму припинення вогню і відведення важкого озброєння. Пункти 1-3 виконані? Ні. Тоді, за буквою домовленостей, не має і предмету навіть для початку діалогу про проведення місцевих виборів. Зауважте, місцеві вибори, у відповідності до угоди, мають відбутися «у відповідності до українського законодавства та Закону України «Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей». Звідки у Шайнмаєра з’явилася ідея  «нового виборчого законодавства для сходу України»?

Більш того, між пунктами 4 і 9 Угоди, в якому дата проведення місцевих виборів має стати відправною точкою для «відновлення повного контролю над державним кордоном з боку уряду України» (головний німецький дипломат чомусь не згадує про це) є ще п. 6, яким передбачається обмін усіх «заручників  і осіб, які незаконно утримуються за принципом «всіх на всіх». Його теж не виконано.

Ініціатива глави МЗС Німеччини, що головне завдання - створити належні умови  для виборчого процесу на Донбасі, а безпека їх проведення – другорядна, на мій погляд, так само безперспективна, як заклик розробити нову інструкцію керування літаком,  у той час коли єдиний літак, який є у наявності, грудою металолому лежить навіть не в ангарі, а під відкритим небом. Звісно, справа потрібна, якщо немає чим зайнятися, але вона ніякого відношення до можливого процесу відновлення спроможності окремих деталей літати не має.

Так звані «Мінські домовленості» - неідеальний варіант для України. І це правда. Не зважаючи на офіційні заяви представників України, ЄС, США, Росії та їх посіпак в Донецьку і Луганську про те, що «Мінські угоди» - безальтернативна дорожня карта, особисто я завжди мав сумнів у їх ефективності. Проте, «Мінські домовленості» - єдиний мирний (!) варіант, якщо Україна вирішить зберегти окуповані райони Донецької і Луганської областей у складі держави. І це теж правда. Проте переконаний, домовленості повинні виконуватися сторонами послідовно, від п.1 до п.13 (із чіткою забороною переходити до наступного, не виконавши попереднього), а не так, як комусь вигідно. Лише так і не інакше можливо досягнути прогресу.

Все інше – звинувачення української сторони у затягуванні імплементації «Мінських угод», без врахування настроїв більшої частини українського суспільства - лобізм на високому державному рівні.

Україна – держава, яка зазнає агресії з боку Росії. А тому будь який привід, наведений представниками ЄС, з метою зняття з агресора санкцій будуть сприйняті простими українцями не інакше, як парфуми часів Людовика ХIV, які не доповнювали, а заміняли собою гігієну.