Чому влада не цінує життя і здоров'я українських героїв?

Спілкуючись з головним лікарем про скрутне становище і державну "підтримку", згадались слова польського філософа Станіслава Єжи Леца: "Будь завжди на першій лінії, якнайдалі від власних тилових щурів"

Кременчуцький шпиталь для ветеранів війни в 2015 році пролікував понад 2 тисячі 300 осіб. Найчастіше військові потрапляли в лікувальний заклад або в результаті поранень, або в результаті загострень хронічних хвороб, які посилювалися через відсутність нормального забезпеченнями медикаментами та теплими речами. Однак ті, хто зі зброєю в руках зберігають наш мир і спокій, потребують максимальної уваги та турботи від держави.

Найстрашніше думати про те, що, потрапляючи з передової, значна кількість захисників змушена лікуватися власним коштом. Волонтери та небайдужі українці збирають гроші, аби рятувати життя військовим, про це пишуть ЗМІ, а влада інколи лишається глухою до проблем.

4 лютого я отримав листа, в якому описувалася проблема та потреба учасника бойових дій, котрий проходить реабілітацію в Кременчуцькому обласному госпіталі для ветеранів війни. У листі не просили грошей. Там був лише перелік ліків. Придбавши необхідні медикаменти та передавши їх, рушив до головного лікаря. У ході розмови з Миколою Литвиненком стало зрозумілим скрутне становище кременчуцького шпиталю. Кошторисом на 2016 рік не передбачені видатки на прання білизни, медикаменти, обслуговування і ремонт медичного обладнання, вивіз сміття… Оплата енергоносіїв передбачена лише на перший квартал і складає 60% від потреб. Також на перший квартал передбачено добові 20 гривень на одне "ліжко": 10 гривень - медикаменти, 10 - харчування.

Працівники закладу поділилися, що представники місцевої влади не надто переймаються проблемами військової медицини. Точніше часом переймаються - на камери та показово. Так, приміром, міський голова Віталій Малецький приходив вітати військового із днем народження, а про проблеми шпиталю чи то забув запитати, чи то й не хотів, аби преса не зафіксувала пустих обіцянок, за які б довелося згодом відповідати.

Спілкуючись з головним лікарем про скрутне становище і державну "підтримку", згадались слова польського філософа Станіслава Єжи Леца: "Будь завжди на першій лінії, якнайдалі від власних тилових щурів".

Сподіваюсь, що ліки, які ми придбали, допоможуть військовому швидше одужати. А тоді разом здобудемо ту державу, за яку він зі зброєю воював на фронті. Ми й надалі будемо допомагати нашим захисникам, адже розуміємо: хто не дбає про свою армію, буде утримувати чужу.