Значення духовності та релігії для суспільного розвитку та політичного життя сус

Духовність ототожнюють з релігійністю, що є зручним, оскільки дозволяє політичним силам уникнути конкретних дійсно моральних критеріїв, часто важко вимірюваних суспільством, замінивши їх на суто ритуа

    Українське суспільство через високий рівень стратифікації, постійну боротьбу політичних сил та спроби реформування, весь час змушене обирати. Будь який вибір завжди залежить від світогляду, ціннісних орієнтирів суб’єкта вибору. І одним з таких орієнтирів є духовність.

Зараз, коли темп життя суспільства дедалі прискорюється, все менше часу лишається на такі речі, як добро, етичність тощо. Та й чи є вони конкурентними в суспільстві змін і прогресу? Чи має в наш час високодуховна особистість шанси на високий рівень життя, реалізацію свого хисту і вмінь? Взагалі, чи важлива духовність для суспільного розвитку, для політичного життя?

      Духовність є достатньо абстрактним поняттям. Її можна визначити як здатність сприймати світ через духовні параметри, а також здатність підпорядкувати свої життєві устремління вищим аксіологічним настановам конкретної культури. Проблема духовності і ціннісних орієнтацій здавна досліджувалась філософами, теологами. Саме нечіткість визначення духовності є досить зручною для маніпулятивного використання в політичній боротьбі, як один з критеріїв ефективності бачення суспільного розвитку політичними силами.

      Часто духовність ототожнюють з релігійністю, що є навіть більш зручним, оскільки дозволяє політичним силам уникнути конкретних дійсно моральних критеріїв, часто важко вимірюваних суспільством. замінивши їх на суто ритуально-культові заходи.

Релігія – (від лат. religio – зв'язок) – віра, особлива система світогляду та світосприйняття, набір культурних, духовних та моральних цінностей, що обумовлюють поведінку людини.

Віра – це сприйняття людиною чого-небудь (тверджень, свідчень, фактів тощо) як істинних, правдивих іноді без попередньої перевірки на основі тільки внутрішнього суб’єктивного переконання, що не потребує більше ніяких доказів. І це теж є дуже вигідним для використання вже підмінених понять.

     Українське суспільство є дещо більш політично заангажованим порівняно з громадськістю інших європейськими країн. Проте на відміну від Європи, українське суспільство не є політично активним. Властива українцям пасивність і водночас постійне невдоволення владою є певною особливістю суспільного життя.

Враховуючи притаманну українцям схильність до нематеріальних орієнтирів, віру в ідею та згоду терпіти негаразди задля втілення в життя світлих ідей, що пропонуються «керманичами» суспільства, політичні лідери постійно задовольняють суспільні запити. І все досить чесно. Люди хочуть світлу ідею, вони цю ідею і отримують. Але лише ідею. Без реалізації.

Бо з самого початку громадянське суспільство не висуває вимог про виконання стратегій, програм та навіть звичайних і звичних для України гасел. А надалі самовідсторонюється від контролю.

    Немає жодного негативу ані в політичній пропаганді, ані в ідеологічно-наповнених програмах політичних партій. Так побудована політична діяльність у всьому світі. І Україна аж ніяк не може бути винятком. Але на відміну від європейських країн український народ не вимагає стратегії, чіткого плану досягнення обіцяного світлого майбутнього. Він вірить. Віра, згідно більшості світових релігій є однією з головних чеснот. Як і терпіння.

   Релігійна мотивація стала основою багатьох політичних партій. Навіть, чи точніше, тим більше, комуністична партія, яка десятиліттями винищувала релігійних діячів, знищувала культові споруди, забороняла релігійну діяльність, зараз, усвідомивши потребу в новому стрижні ідеології, який би став замінником ідеї, що й надалі дозволяла б легко маніпулювати суспільною думкою, вдалась до звеличування релігійних догм та, більш того, - ототожнення політичної і релігійної доктрин.

Ідея великого радянського народу замінена ідеєю великого православного світу. Керування те ж, територіальні межі – ті ж самі. Результат – той же, що й десятиліття тому.

     Чи є духовним бути громадянином? Чи є духовність обов’язковою передумовою пасивного, стоїчного сприйняття реалій? І взагалі, чи є духовність реалістичним поглядом на події, факти, зміни чи відсутність необхідних змін?

     Кожен український політик вважає за належне при будь-якій нагоді й без неї нагадати про свої глибокі релігійні почуття. Відвідування храмів, цитування Біблії – все це стало певним ритуалом політичного театру. І все це знову ж – з волі та схвалення суспільства, якому так хочеться світла, хай і штучного.

При цьому громадськість іноді не помічає відверте й показне нехтування нашими політиками інших конфесій, що говорить про релігійність як поклоніння, ритуал, але аж ніяк не духовність.

Тобто відбулась підміна понять. Задля підтримання суспільного релігійного псевдодуховного запалу деякі політичні сили ведуть мову навіть про необхідність прийняття закону про образу релігійних почуттів, (у сусідній Московії такий закон вже прийнято) що є спробами утиску свободи слова й думки та й просто суперечить здоровому глузду. Адже якщо неприпустимо ображати релігійні почуття віруючих, висловлюючись проти релігії, то не менш припустимими є образи логічного світогляду атеїстів, які сприймають світ без вигаданих персонажів.

Якщо одним з пріоритетів у виборі політичної сили є релігійні мотиви, це може стати навіть небезпечним для країни. Кожен політик аж занадто прагне показати релігійну заповзятість. Це явище за масштабами вже нагадує пандемію, певну ментальну проблему українського суспільства.

Якщо сповнені релігійних почуттів громадяни говорять про шкоду від атеїзму, ніби автоматично прирівнюючи його до схильності як мінімум до нечесного життя, то можемо уявити, які рішення можуть бути прийняті політиками найвищого рангу, які не лише здатні говорити з Богом, але й іноді чути цю безумовно надзвичайно розумну і потрібну для духовності істоту, проте, згідно Біблії, схильну іноді вимагати від найкращих представників людства доволі нелогічних кроків.

   І сама духовність, як і релігійність стали визначатись по іншому. Замість добрих справ – церкви, обряди та свята. Замість духовності – популяризація спрощених до рівня схематичності творів мистецтва, культурних заходів тощо. Тобто, заміна духовності душевним, етичним, естетичним.

   Найвище призначення людини – пізнання самого себе і розвиток. Прагнення до вищого - вроджене відчуття, воно не вимірюється жодними критеріями.

Можемо сказати, що саме з нього починається духовність. Якщо ж людина живе у суспільстві, де щодня змушена вирішувати проблеми, пов’язані з недостатньо високим рівнем життя, простіше кажучи, коли численні проблеми ставлять в умови виживання, про розвиток думати просто ніколи.

Власне в такому суспільстві й самі думки про щось вище за найнагальніші матеріальні потреби викликають щонайменше нерозуміння. Виходячи з вчення Маслоу – доки не задоволені потреби фізичного рівня, про задоволення вищих потреб – розвитку, самореалізації, не може бути й мови.

Такі умови суспільного життя не сприяють духовному розвитку особистості. Але при цьому людина із спотвореним сприйняттям духовності через втрату прагнення пізнання, розвитку, втрачає здатність критичного аналізу й легко піддається впливу маніпулятивних технологій.

Все ще шукаючи бодай щось духовне, але вже не як прагнення до розвитку, пізнання, а просто пошук світла, відради, люди здатні йти на будь-яке світло, проте це вже - шлях метеликів. Бо сама дефініція Духовність говорить про закладений в ній Дух. А Дух не потребує світла як відради, бо Дух – це сила, отже він не може бути слабким.

    Тому і завдання кожної справді духовно орієнтованої політичної сили – створення в суспільстві умов для розвитку, пізнання, навчання, можливості кожного громадянина відчувати себе сильним завдяки саморозвитку і самореалізації.