Війна, яка почалася ще з сім'ї Володимира Сосюри

22 февраля 2015, 13:02
Журналіст, письменник
2
343

Згорає в димах боїв Дебальцеве і колишня Третя Рота, опріч Лисичанська, які так любив, оспівував у своїх творах поет. Прорвало нарив століть, який надломив і сім'ю автора гімну нації "Любіть Україну!

  Пізно ввечері, 21 лютого ц.р., з’явилися списки перших тридцяти дев’яти наших хлопців, звільнених з полону терористів. І хоч мені там начебто нікого розшукувати, уважно читаю прізвища, бо все ж це наші дорогі люди, борці за незалежність України. І коли це враз завмираю від несподіванки: Олег Сінкевич… 

Перше, що подумалось: «Він так і не заїхав…»

Є у мене журналістський побратим – Георгій Сенкевич. Колись ще дев’ятнадцятилітнім парубком мене з далекої районної газетини позвали на роботу до обласної молодіжної у Вінницю. Газета величалася - «Комсомольське плем'я», видавалася великим форматом, у ній вже тоді трудилося двоє чи троє письменників, драматургів, і виходила вона  аж на чотири області одразу – Вінницьку, Хмельницьку, Тернопільську та Чернівецьку. Так зване, зональне видання Подільського економічного регіону. А в тому колективі чи не першою творчою зіркою був Жора Сенкевич – блискучий журналіст. Його статями я буквально зачитувався. І ось стоячи в коридорі редакції, очікуючи аудієнції у редактора, де мала, власне, вирішитись моя доля – беруть мене чи ні до «КП», я з величезною увагою розглядав стінну газету журналістів, зіткану з різних курйозних світлин із життя працівників редакції з кумедними і жартівливими підписами до них. Як нині пам’ятаю, що на одному із знімків був зображений Георгій Сенкевич із маленьким сином. А поруч стояв підпис: «Тато є тато…»

Я навчався журналістської майстерності у Жори, а потім, коли в кар’єрі випередив його, перейшов працювати уже в газету «Сільські вісті», рекомендував у власкори цього видання по Донбасу. Звідти Г. Сенкевича, як чудового майстра газетного рядка, перевили в апарат редакції до столиці. Вийшовши на пенсію, Жора створив власне видавництво, і за головну скрипку у ньому став грати син Олег. Він чудово верстає книги. Має гарні художні смаки дизайнера. Готував до друку тритомник Івана Драча, десятитомник Володимира Яворівського, багато книг Миколи Рябого.

Останній, власне, й сказав мені якось, що підготував до друку новий роман, але шкода, що Олега Сенкевича немає, а так гарно, як це вміє робити він, книгу зладнати не може ніхто. «А чим зайнятий син Жори?», - уточнив я. «Добровольцем пішов на фронт», - відповів Микола Олександрович. Ще він сказав, що воює Олег Сенкевич «під хатою Володимира Сосюри», себто в Дебальцевому, де народився поет. І бував там опріч Лисичанська, де колись містилося оспіване в поезіях творця бідарське село Третя Рота – родинна колиска Сосюри. 

Після тієї розмови, я став переглядати томики Володимира Сосюри і наштовхнувся на одну примітну деталь, якої раніше не застеріг в біографії великого поета. Виявляється, Володимир Миколайович вперше одружився на, як і він, студентці, Вірі Каперівній Берзіній - колишньому політруку червоноармійського ескадрону. Мешкали в Харкові. Очарування юнацьких стосунків вилилося в поему, яку він присвятив її – «Робфаківка». Але вроджена московітська пихатість, страшобратське ставлення навіть до близької людини взяло верх, і відраза до всього українського, а понад усе до віршів поета, стали нестерпними. Вони розлучилися, не зважаючи на те, що з’явилося двоє синів. Сосюра, який згодом напише неформальний гімн нашої нації – «Любіть Україну!» - не міг допустити того, щоб над ним насміхалися, як над представником мовбито нижчої раси.

З цього приводу він згодом напише:


Ми з тобою зійшлися в маю,
Ще не знав я, що значить ідея.
Ти й тоді Україну мою
не любила, сміялася з неї.

Сказано це 1930 року – вісімдесят п’ять літ тому! Одначе проблема українофобства в великоруських макітрах, як бачимо, не потухла, а навпаки лише загострилася. «Брати» з ментальністю орди, вирішили довести свою зверхність уже з допомогою зброї. Все повернулося смертоносною ординською навалою, атаками «Градів» і вогненних смерчів. Ніяк не втихомириться злочинне московітство у своїй ненависті проти українства. 

Від Миколи Рябого дізнався, що Олег Сенкевич після Водохреща з’явився на кілька діб у Києві. Це була коротенька відпустка з передової. Набрав телефон вояка, запропонував взяти в дорогу з десяток примірників моєї нової книги «Свічка на вітрі», де розкриваються внутрішні причини і механізми міжнародного російсько-українського конфлікту. Нехай хлопці почитають у передишку поміж боями. Він пообіцяв, що неодмінно заїде, забере. Але, мабуть, труба швидше передбачуваного позвала в дорогу – не з’явився на моєму порозі…

І ось це повідомлення у списку звільнених військовополонених. 

Першим на світанку телефоную батькові – Георгію Іполитовичу Сенкевичу. Телефон вимкнено. Набираю Олега. Обзивається. Кажу, що прочитав у переліках… Він сміється. «То, - каже, - не я… Виходить, ще є такий вірний побратим… Ми зараз у Маріуполі. Відпочиваємо, набираємось сил, поповнюємо ряди, а тоді на передову… Я ж воюю у знаменитому батальоні «Донбас»…

Вітаю батьків і рідних Олега Сінкевича, якого 21 лютого ц.р. звільнили з полону терористів! 

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Новости политики
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.