Коренізація в УСРСР

23 декабря 2014, 15:28
0
24
Коренізація в УСРСР

Коренізація — політика залучення представників корінного населення радянських республік та автономій до місцевого керівництва та надання офіційного статусу їхнім національним мовам.

Проводилася у СРСР протягом 1920-х років. Політика започаткована XII з'їздом РКП(б) у квітні 1923 року в Москві. Прикладами коренізації стала, зокрема, й українізація – форма коренізації, що панувала в УСРСР. Декларувалося, що основною метою цієї політики є сприяння розвитку культур і мов національностей. Та першочерговими у плані державної партії були інші завдання: стимулювання національного відродження, що мало на меті формування привабливого іміджу СРСР на міжнародній арені, пошук спільної мови з селянством, залучення на свій бік національної інтелігенції, зняття протиріччя між народними масами та партійним апаратом,зміцнення Радянського Союзу, компенсування республікам втрати національного суверенітету.


Щоб зміцнити свій вплив, партія повинна була розмовляти з населенням його мовою і створити власних апаратників з місцевих кадрів. Безперечно, коренізація мала побічний ефект у вигляді стрімкого розвитку пригнічених до того національних культур. Варто зазначити, що багато більшовиків України сприйняли курс на українізацію з ентузіазмом. Важливе значення мало й те, що керували Наркоматом освіти в 20-ті роки переконані прихильники національного відродження – Гринько, Шумський і Скрипник.

Хоча доба «коренізації» та «українізації» була важливою і яскравою, її основним завданням було «вкорінення» влади на окраїнах, врахування національних чинників при формуванні партійно-державного апарату. Це потенційно несло в собі загрозу унітарній державній структурі, оскільки здійснювалося під гаслом подолання великодержавного шовінізму, а відтак мало призвести до формування місцевих етноеліт. Вони мали з часом «забронювати» адміністративно-управлінські посади і престижні соціальні ніші, а відтак неминуче повинна була змінитися парадигма їхніх стосунків із центром. Змінитись у бік бодай формального визнання свого статусу, вимог певної автономії і поваги з боку центральних управлінських структур ієрархії локальних владних відносин.

Парадокс: з одного боку тривав процес партійно-бюрократичної централізації, а з іншого — збільшувалася кількість національно-територіальних утворень, підвищувався їхній формальний статус.

«Коренізація» на практиці означала дерусифікацію, вивільнення різнопланових можливостей представників того чи іншого народу. Організація мережі шкіл усіх ступенів, закладів культури, газет і журналів, книговидавничої справи мовами корінних національностей — це лише деякі ключові проблеми, що їх належало тепер розв'язувати за офіційної державної підтримки на місцях. КП(б)У здійснювала цю політику в двох напрямах, дотримуючись лінії на «українізацію» і на сприяння розвиткові нацменшостей. Практично цю лінію реалізував насамперед наркомат освіти УССР. І ось хоч і каліченою, але українською мовою заговорили представники партійно-державної еліти. Не зважаючи на те, що «українізація» була специфічним явищем, її сприйняли представники української інтелігенції: і прокомуністично налаштовані, і ті, які прагнули в рамках тодішньої державності підтримувати національні традиції. Невипадково завдяки зусиллям таких діячів, як академік Михайло Грушевський (він повернувся вУкраїну в березні 1924 року) та інших, історичний і культурний процеси в Україні почали розглядатись як такі, що розвивалися поруч з історією Росії, а не як регіональний варіант останньої.

Так, під тиском «націонал-комуністів» Сталін і його оточення пішли на проведення контрольованої «коренізації». Пішли, маючи на меті згодом розпрощатись із цією політикою у звичний для себе, але трагічний для адептів цієї політики, спосіб. Це станеться через 10 років, наприкінці голодного 1932 року, коли офіційно буде засуджено «українізацію» як «петлюрівську», а її прихильники почали «українізувати» Соловки та інші сталінські табори. І ось у декого з дослідників з'явилася думка: а чи не були «коренізація» і «українізація» грандіозною провокацією режиму з метою виявлення, а потім нищення «національно свідомих елементів»?

Політика українізації найбільш ефективно позначилася на сфері культурного будівництва. Культура безпосередньо не була пов'язана з політичним режимом. За винятком ідеології, вона була здатна розвиватися в рамках будь-якого ладу. Тому державна партія без ризику для своєї диктатури могла дозволити більш-менш вільний розвиток національної культури радянських республік. Культура цікавила партійну номенклатуру не сама по собі, а тільки під кутом зору зміцнення будованого ладу.

Москва пильно стежила за процесом культурного відродження України і, боячись зміцнення тенденцій до підвищення її національної свідомості, почала гальмувати українізацію уже на самих її початках.

Поступово спостерігається відхід від українізації, активних її учасників репресують, і радянська влада повертається до активної русифікаторської політики царизму.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Новости политики
ТЕГИ: історія,Україна,Історія України,нація,українці
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.