Постать Миколи Міхновського в історії України.

"Воля України - або смерть!"

Як він ішов!

 Струменіла дорога,

 Далеч у жадібні очі текла.

Міхновський Микола Іванович- український політичний і громадський діяч, адвокат, публіцист, перший ідеолог українського націоналізму та організатор війська. народився  1873 року у  селі Туровка Полтавської губернії Російської імперії

Перший, хто на межі XIX—XX століть чітко сформулював кінцеву мету української національної боротьби: “Одна, єдина, вільна, самостійна Україна від гір карпатських аж по кавказькі”

.

Він був відомим українським політичним й громадським діячем, адвокатом, публіцистом, основоположником, ідеологом і лідером ультранаціоналістичного українського руху кінця 19 – початку 20 ст., автором відомої брошури «Самостійна Україна», одним із організаторів українського війська, одиним із засновників першої політичної партії у Наддніпрянщині – Революційної Української партії (РУП), лідером Української народної партії, співзасновником Української народної демократичної-хліборобської партії, членом Братства Самостійників, ідеологом  державної незалежності України. Після такого переліку мені здається, що він жив вічно. Насправді ж — лише 51 рік. І, мабуть, важко знайти момент, коли його життя було спокійним. Це був вічний рух, рух за правду, за ідею, за народ.

      Світогляд Міхновського сформувався під впливом батька, котрий виховував його в «самостійницькому дусі».  Батько свято беріг національні традиції й сміливо проводив богослужіння українською мовою.

    Студентство Миколи проходило у Київському університеті на юридичному факультеті. На цей період його життя припадає період зростання національного самоусвідомлення українців, а це призводить до різкого зростання числа української інтелігенції. 

Революційно налаштовану молодь у цей період притягували ідеї й ідеали соціалізму. На початку 1890-х років в українській інтелігенції з’явилась нова течія. А Микола Міхновський сміливо почав проповідувати, що лише тільки шлях боротьби за отримання державної незалежності є єдиним шляхом, на який повинен стати український народ.

Ще першокурсником він став членом  «Молодої громади» і долучився до українського визвольного руху. А в 1891 році вступив у таємну студентську організацію, котра стала «Братством Тарасівців» і Міхновський був одним з ідеологів і проповідників братства. Він займався розробкою ідеологічної платформи під назвою «Credo молодого українця».

    «Братство тарасівців» своє метою визначило боротьбу за «самостійну суверенну Україну, соборну, цілу й неподілену, від річки Сян до Кубані, від Карпат до Кавказу, вільну, без пана та хама, без класової боротьби, федеративну республіку». Організація припинила своє існування в 1893 році.

       У 1897 році Міхновський, працюючи адвокатом в одній з київських контор, їде до Львова, де встановлює тісні контакти з західноукраїнськими діячами й закуповує велику кількість заборонених видань. У 1899 році він переїжджає до Харкова, а вже в 1990 студентське суспільство під його керівництвом дає в русифікованому Харкові святковий концерт, присвячений 100-річчю «Енеїди» Котляревського.

       19 -26 лютого цього ж року Міхновський виступає перед учасниками Шевченківських свят у Полтаві й Харкові, закликаючи до озброєної боротьби за права українського народу. Приблизно в цей же час він бере участь у створенні Революційної Української партії (РУП) – першої політичної самостійницької організацію у Надніпрящині. Свої ідеї стосовно цього Міхновський викладає в брошурі «Самостійна Україна», яку видають у Львові накладом 1000 примірників. Деякий час це видання було програмою РУП.

      Під час Світової війни у нього зароджується ідея створення фундаменту української армії. Він вважав, що кожен воїн російської армії, котрий є українцем, повинен вважати себе воїном майбутньої української армії. Він збирався ініціювати створення українських підрозділів у царській армії. 15 березня 1917 року Міхновський збирає своїх однодумців й проголошує створення альтернативної Центральної ради, котра чітко проголосила свій курс на незалежність України.  

    А вже у 1904році, Міхновський разом з нечисленними однодумцями виходить з РУП і створює Українську народну партію (УНП), котра проголошує своєю метою боротьбу за незалежність України. Микола Міхновський стає її провідником і головним ідеологом, автором програми УНП й інших партійних видань, котрі на довгий час стають основними для багатьох поколінь українських націоналістів. Свої ідеї він популяризував також у періодичних виданнях, котрі засновував з нескінченною енергією, незважаючи на різноманітні  заборони: «Незалежна Україна» (1905), «Хлібороб» (1905), «Слобожанщина» (1906), «Сноп» (1912 -1913).  Його зусиллями було створено «третє Харківське товариство обопільного кредиту» у 1909 році. У 1912-1913 роках він активно працює в Харківському товаристві Квітки-Основ’яненка.

 Його діяльність не була суто пропагандистського характеру. Міхновський вдавався й до терористичних актів. У  1904 році  УНП на знак протесту підірвало у Харкові пам’ятник Пушкіну. А у Києві й Одесі планували підрив пам’ятників російських імператорів. Останні шість-п’ять років перед Першою світовою війною Міхновський присвячує пропаганді національних ідей серед промислових сіл Слобожанщини й Донецького басейну.

      Але наприкінці цього ж місяця самостійники Міхновського входять до складу Центральної ради. За ініціативи Миколи Івановича у Києві на березень 1917 року припадає три військових віче, останнє з яких ухвалює рішення про формування Першого Українського полку імені гетьмана Богдана Хмельницького. 16 березня 1917 року було створено товариство «Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка», очолив його Микола Міхновський.

      Після заколоту, який влаштували полуботківці 3-4 червня, Міхновського відсилають на Румунський фронт. Потім він повертається  в Україну, на Полтавщину. Де починається новий період його життя пов’язаний з УНХП.

     Важка хвороба підірвала здоров'я Міхновського. До того ж він був повністю виключений з політичного життя. Деякий час мешкав на Полтавщині, звідки пізніше, спустошений перманентними невдачами, виснажений фізично і психіч-но, розчарований в українській еліті, яка виявила свою повну нездатність, виїжджає на Кубань. 1920 року Микола Міхновський опинився у Новоросійську, звідки марно намагався емігрувати. Оселився в станиці Полтавській, почав вчи-телювати, якийсь час служив у кооперації.

Приблизно у цей час у станиці почав формуватися Гайдамацький полк, невдовзі розгорнутий у Гайдамацьку дивізію. І хоч згадок про роль Міхновського у формуванні цієї частини немає, та все ж важко повірити, що він байдуже спостерігав за цим українським козацьким зрушенням.

      1924 року Микола Міхновський повернувся до Києва, де був заарештований ДПУ. Важко сказати як велося слідство, чи було взагалі відкрито «справу Міхновського». Відомо лише, що після кількох днів допитів він опинився на волі.

     Вже наступного дня, 3 травня 1924 року, трапилася трагедія: Миколу Міхновського було знайдено повішеним у садку в садибі Володимира Шемета, де він квартирував. Серед української громадськості та науковців дуже довгий час точилася дискусія щодо причин смерті відомого політичного та громадського діяча. Так само довго існувала версія про те, що смерть Міхновського -- справа рук ДПУ. Але цю версію спростовують свідчення Ждана Шемета -- сина Володимира Шемета, у якого проживав свої останні дні Міхновський. У 1998 році Ждан Шемет вперше засвідчив, що його батько знайшов у кишені покійного записку з таким текстом:

"Волію вмерти власною смертю! І сюди круть, і туди верть, однаково в черепочку смерть, як каже приказка. Перекажіть моє вітання тим, хто мене пам'ятає. Ваш Микола" .

Найближчий друг Міхновського, Сергій Шемет, пізніше згадував:

«Це було велике серце. В ньому палав такий вогонь любові до України, що в іншій країні він запалив би мільйони сердець бажанням патріотичного подвигу, а серед нашої інтелігенції запалилися цим вогнем лише одиниці. Найбільшою його заслугою було надання великого творчого розмаху українським національним почуттям. Малесеньку любов до пісень і вишиванок він розпалив у полум'я великої любові до України».

      Мені складно назвати долю Міхновського  щасливою. Усе життя йому довелось відстоювати ідеї, які не підтримувала більшість. Він був змушений увесь час «йти проти течії». Він отримав стійку репутацію складної людини, з якою важко спілкуватися. Його розкритикували, висміяли, відштовхнули. Після себе він залишив зовсім невелике дуже творче наслідування. Й тим не менш, його роботи склали цілу епоху в українській соціально-політичній думці. А найголовніше те, що його постать назавжди залишиться в історії України.