Коренізація в УРСР

Причини та наслідки політики коренізації на українських землях

Культурне життя України протягом історичного розвитку характеризується злетами і падіннями, спричиненими політичними та соціально-економічними чинниками. Проте, говорячи про період першої половини ХХ століття можна помітити позитивні зрушення у культурному розвитку нашої держави.

Важливою подією, що впливала на культурні процеси в Україні стало активне впровадження політики коренізації на територіях СРСР, що була започаткована XII з'їздом РКП(б) у квітні 1923 року в Москві.

Суть політики коренізації полягала в тому, щоб надати народам, об´єднаним у СРСР, певної «культурно-національної автономії». В УРСР така політика дістала назву українізація.

Коренізація в УРСР була зумовлена низкою чинників, проте найголовнішим з них було прагнення більшовицької влади заручитися підтримкою корінного населення, що зміцнило би позиції  партійно-державного апарату серед українців. Іншим завданням політики коренізації було формування на міжнародній арені привабливого іміджу СРСР та гармонійного розвитку соціалізму в очах європейських держав, який начебто гарантував певну демократичність соціалістичної системи.

Оскільки в Україні радянська влада сприймалася вороже, її представники спробували звернутися до населення їхньою мовою. На той час серед більшовиків більшість складало російськомовне населення, що створювало апатію з боку селян УРСР, адже більшість з них були україномовними.

Однак, радянське керівництво віднайшло логічний вихід з цієї несприятливої ситуації, а саме визнання мови українського населення, їхної культури та залучення до державної адміністрації.

На ХІІ з’їзді РКП(б) було чітко сформульовано основні положення політики коренізації: підготовка, виховання та висування кадрів серед корінних жителів; врахування національних чинників при формуванні партійного і державного апарату; організація мережі навчальних закладів усіх ступенів, газет,  журналів та книговидавничої справи мовами корінних національностей; глибоке вивчення історії народу, відродження і розвиток національних традицій і культури.

Крім того, радянська влада таким чином мала намір послабити вплив націоналістів серед населення, що дало б змогу зосередити увагу на розвитку соціалізму.

Більшовики вважали, що залучення до державних справ осіб української національності сприятиме прихильності з боку УРСР до соціалістичної ідеології та її безперешкодному поширенню, а також ліквідує наростаюче протиріччя між народними масами і партійним радянським апаратом.

Зрушення після впровадження політики українізації відбувалися у достатньо швидких темпах. Станом на 1927 рік кількість українців-держслужбовців зросла до 54%. Наприкінці 1920-х років в УСРР налічувалося понад 80% загальноосвітніх шкіл з українською мовою навчання та багато середніх спеціальних навчальних закладів. На українську перейшло повністю понад чверть інститутів і більше половини технікумів. В навчальних закладах, що не потрапляли під повну українізацію,  було запроваджено вивчення студентами української мови та викладання нею частини дисциплін. У містах та промислових осередках діяли державні курси української мови, що сприяли поширенню політики українізації серед дорослого населення.

В часи українізації більшість книжок, газет, журналів та інших періодичних видань стали друкуватися українською мовою, з’являлись переклади видатних світових класиків, що прискорювало поширення української мови.

Не можна залишити без уваги у той факт, що українізація частково вирішила здавна проблемне питання – ліквідувала неписемність серед населення. Це було важливим фактором для радянської влади, адже для розуміння устрою партійно-державного апарату та його безпосередньої підтримки потрібна була освідчена людина.

Водночас поряд із розвитком української нації створювалися сприятливі умови для розвитку етнічних меншин, які мешкали в УСРР. У місцях , де вони проживали були організовані національні райони — російські, болгарські, німецькі, єврейські, грецькі, польські.

З одного боку запровадження більшовицькою владою політики коренізації на українських землях мало позитивне значення для культурного розвитку українського народу та УРСР в цілому. Проте є і негативні сторони, що ставлять під сумнів позитивний вплив українізації.

Одною з таких сторін є те, що культура розвивалася під впливом соціалістичної ідеології, тобто для зміцнення будованого ладу, що в майбутньому був спрямований на повне винищення українців як нації. А тому зростання довіри до партійної номенклатури з боку УРСР лише наближало часи політики жорстокого терору на українських землях.

Іншою негативною стороною був жорсткий контроль за процесом культурного відродження України і будь-яке зміцнення тенденцій щодо підвищення її національної свідомості відразу гальмувалося, поступово повертаючи русифікаторську політику.

У 1938 році політика коренізації в Україні остаточно була згорнута. Замість неї відродилась раніше впроваджена політика русифікації, що  зумовило ліквідацію національних адміністративно-територіальних утворень на території  УРСР.  Було призупинене національне відродження української мови та культури, обмежувалися права та свободи нації.