ЛЮСТРАЦІЯ ПРАВОСУДДЯ: ВЧИМОСЯ СУДИТИ ПО-НОВОМУ

19 июля 2014, 11:47
доктор юридичних наук, професор, академік Національної академії правових наук України
0
36

Завжди треба починати з себе. І у випадку з люстрацією, ця істина, набуває не аби якого значення. Люстрація – яскраве гасло. Але величезна кількість яскравих гасел або пуста всередині, або нелогічна..

Ідея люстрації та намагання її реалізувати дуже активно обговорюється і досі. На жаль, виваженого, логічного шляху її реалізації до теперішнього часу так і не склалося. Подібне гасло є як яскравим, так і одночасно сумним. Величезна кількість яскравих гасел або пуста всередині, або нелогічна взагалі, якщо не злочинна. Згадайте: «Мир – народам, фабрики – робітникам, земля – селянам!». Хіба це погано? Хто проти? А що вийшло…

Поняття «люстрації», на сьогодні, цілком і повністю увійшло в повсякденний обіг та уми не лише звичайних громадян, а й політиків та чиновників найвищих рангів. Фактично, термін притаманний для Стародавньої Греції та Стародавнього Риму, по-новому відродився в сучасній Україні. І якщо, в ті давні часи люстрація була обрядом очищення з усіма відповідними атрибутами та процедурами, то на сьогодні в люстрацію намагаються закласти зовсім інші процеси. Треба сказати, що більше за всіх інших, «процес очищення» торкнувся судової системи України. Саме для кардинальної зміни ситуації і був прийнятий Закон України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні». Назва наведеного Закону однозначно наштовхує нас на висновок, що довіра до правосуддя в нашій державі була втрачена. Але чи дійсно це так?

На нашу думку, в ситуації, в якій ми всі опинилися, таке твердження в більшій мірі є популістським. Адже серед нині працюючих суддів багато тих, хто заслуговує не лише на професійне визнання, а й на чисто-людську повагу. І напевно прийнятий Закон першочергово підкреслює недовіру нової влади до судової системи, сформованої без її участі. В такому випадку кидати всіх «під одну гребінку» і говорити про те, що Українці недовіряють судам – це вкрай нелогічно та непослідовно.

Залишається загадкою – як можна відновити довіру до судової влади[1]? Хоча у проекті Закону, який було підготовлено до першого читання йшлося ще гірше – про відновлення довіри до судової системи. Але судова система – це певна організація, ієрархічна побудова судових органів. Саме таким чином було визначено судову систему в ст. 3 «Судова система України» Закону України «Про судоустрій та статус суддів», яку складають суди загальної юрисдикції та суд конституційної юрисдикції. Суди загальної юрисдикції утворюють єдину систему судів[2]. Таким чином, логічно, що від відновлення довіри до судової системи своєчасно відмовились.

Але не здається гідним і акцент про відновлення довіри до судової влади. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», судова влада в Україні відповідно до конституційних засад поділу влади здійснюється незалежними та безсторонніми судами, утвореними згідно із законом. Судову владу реалізовують професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні шляхом здійснення правосуддя в рамках відповідних судових процедур[3]. Тобто законодавець не визначає природу судової влади, а торкається лише аспекту організації її діяльності – хто здійснює. Інша мова – відновлення довіри до правосуддя, відновлення довіри до фаховості, людської гідності тих осіб, які приймають рішення та проголошують: «Ім’ям України!».

Люстрація – модне гасло, але чи так вона потрібна? Якщо йдеться про якісне оновлення судової влади, покарання осіб, які приймали неправосудні рішення – то чому ми відмовляємось від тих засобів, які є та застосовуючи які, можна досягти того ж або навіть більшого. Хіба ми не можемо до судді, який вчинив злочин, застосувати кримінальне законодавство? Хіба ми не можемо (об’єктивно з’ясувавши обставини справи) позбавити суддю повноважень – все це є. Так чому ми відмовляємось від тих важелів, якими можна не лише навести лад в реалізації судової влади, але і переконати суспільство в вірному напрямку її дії. Справа ж не в тому, як назвати той чи інший процес, а яку мету ставити та якими засобами цього досягати.

Оздоровлення гілки суддівської влади, пов’язується, на наш погляд, не з виключною обов’язковістю заміни чинних суддів на інших, а з відмовою від послуг тих, у діях яких доведено склад правопорушення, або які за фаховими критеріями не можуть виконувати ці функції. Якщо позбавити повноважень всіх (або переважну більшість) чинних суддів – як будуть працювати суди? За рахунок тих, хто за принципом курсів «Постріл» блискуче за два-три місяці розбереться у всіх особливостях носіння мантії? Мабуть, все ж таки, треба більш обережно підходити до цього. Як вже зазначалося, переважна більшість суддів – порядні, фахові особистості! Хто-небудь замислювався над тим, як зараз працюють суди та виносяться рішення в зоні АТО, на території Донецької та Луганської області. Що, судді з цих регіонів – це теж зрадники загальнолюдських цінностей та закону? Часто вони здійснюють правосуддя під пострілами та не йдуть додому, тому що безпечніше зайвий раз не виходити на вулицю, тому що разом почувають себе впевненішими. Це теж ті, хто порушив закон та повинен бути люстрований?

Якісна ревізія суддівського корпусу, з використанням наявних засобів реформування та запровадженням нових, об’єктивно обґрунтованих форм цього; підвищення фаховості чинних суддів та підготовки якісного поповнення – це, на наш погляд, той «еволюційно-революційний» шлях, на якому доцільно зосередитись. Повертаючись до розгляду Закону України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні», треба одразу сказати, що і текст цього акту намагалися підлаштувати під «наявні засоби» - чинне законодавство та процедури. Так, в преамбулі Закону мова йде про те, що він визначає правові та організаційні засади проведення спеціальної перевірки суддів судів загальної юрисдикції з використанням існуючих процедур розгляду питань про притягнення суддів судів загальної юрисдикції до дисциплінарної відповідальності і звільнення з посади у зв’язку з порушенням присяги[4].

Можливо повторимося, але, з наведеного чітко видно, що цей Закон стосується лише «суддів судів загальної юрисдикції» до яких застосовуються «спеціальні перевірки» та «існуючі процедури притягнення до відповідальності». Поряд з цим, в «Прикінцевих та перехідних положеннях» цього ж Закону вводяться нові конструкції притягнення до відповідальності, вирішується доля інших осіб, не передбачених преамбулою та іншими статтями Закону. Мова йде про положення, згідно з яким, з адміністративних посад звільняються голови та заступники, фактично всіх судів загальної юрисдикції. Аналогічні відчуття викликає і положення про звільнення з посад секретарів судових палат вищих спеціалізованих судів, їх заступників та секретарів судових палат апеляційних судів. Причому такі особи звільняються, так би мовити, «без суду і слідства». Вам не здається, що хтось просто знову намагається взяти важелі управління судовою владою в одні руки?

Позитивним моментом в питанні люстрації правосуддя, на нашу думку, є те, що до так званої Тимчасової спеціальної комісії з перевірки суддів судів загальної юрисдикції, увійшли дійсно професійні та обізнані особистості. Будемо сподіватися, що їх діяльність не буде супроводжуватися тиском з боку зацікавлених осіб. Адже в такому випадку, відновлення довіри до судової влади – перетвориться на декларативне гасло, яке так і залишиться літерами на папері.

Повертаючись до освітньої складової розглядуваного питання, потрібно сказати, що прикладів проблемності фахової підготовки суддів вистачає. Ми не хочемо породжувати анекдоти та байки – лише конкретні посилання. Невигаданий випадок: суддя адміністративного суду (навіть не першої інстанції) з’ясовував в ході засідання по справі щодо бюджетного відшкодування з податку на додану вартість у сторони: «В якому банку Ви отримали податковий кредит?». Питання в очах представника сторони призвело до висновку, що ця особа намагається завести суд в оману та перешкоджає справлянню правосуддя. Зрозуміло, подібних випадків одиниці, але вони є. Не менший сум викликають і ситуації, коли судові рішення свідчать або про випадковість потрапляння особи до лав суддівського корпусу, або про відсутність елементарного бажання розібратися в справі.

Безумовно, ми не можемо досліджувати та з’ясовувати правильність всіх рішень, винесених судовими органами. Ми можемо аналізувати лише деякі з них. Але і в такій ситуації становиться прикро, коли в судових рішеннях ми натикаємося на елементарні помилки, коли обґрунтування «…ім’ям України» робиться в такому вигляді, за що, мабуть, «трійку» на іспиті в ВУЗі неможливо було б отримати. Наприклад, в одному із рішень Вищого адміністративного суду України, мова йде про наступне. «Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що наявність податкового боргу у відповідача є підставою для стягнення суми цього боргу в дохід бюджету… Крім того, слід звернути увагу, що податкові вимоги, на які посилається позивач, датовані 2005 роком, в той час як податкові декларації з податку на додану вартість датовані 2011 роком.

Також, судам необхідно врахувати, що в разі існування не скасованого, не визнаного недійсним рішення податкового органу про нарахування податку (штрафних, фінансових санкцій) не звільняє суд, який розглядає адміністративний позов податкового органу щодо стягнення податку (санкцій), від перевірки правомірності рішення незалежно від дотримання строків звернення до суду з адміністративним позовом»[5].

Хотілося б акцентувати увагу на принципових аспектах, які покладено в основу аргументації позиції Вищого адміністративного суду України у вказаному судовому рішенні.

1.    Особливість розуміння судом матеріального змісту відносин. Звертаючи увагу на проблемність в цьому сенсі, ми навіть готові відразу ж виправдати осіб, які таким чином сформулювали свою позицію – дивись Податковий кодекс України. Безглузда конструкція «фінансової санкції – штрафу» є особливістю всієї глави 11 «Відповідальність» цього кодифікованого акту. Що може писати суддя (який має керуватися чинним законом), коли ст. 113 Податкового кодексу України називається «Штрафні (фінансові) санкції (штрафи)». Але ж штраф – і є фінансовою санкцією. Тобто ми є заручниками того, що закріплено в законі. Незрозумілим залишається підхід деяких суддів до рекламування помилковості та поверховості законодавця, навіть виходячи з того, що ми повинні керуватися «буквою закону». Але все ж таки здається, що можна в даному випадку знайти і більш виважений підхід, ніж повторювати ту маячню, яка комусь прийшла до уяви, та яку неможна було подолати при роботі над проектом. Здається, замість акценту «…про нарахування податку (штрафних, фінансових санкцій)», логічніше б було послатися або на «грошове зобов’язання», або на «податковий борг»[6]. При цьому ми абстрагуємося від іншого тупикового питання за чинним Податковим кодексом України щодо співвідношення «грошового зобов’язання», «податкового зобов’язання», «податкового боргу» та «пені».

Навряд чи можна погодитись і з такою об’єднуючою моделлю, яка запропонована в ухвалі: «податок (штрафні, фінансові санкції); податок (санкція)». Податок та штраф (санкція) є два різних за режимом виконання та забезпечення платежі. Підставою сплати податку, збору (обов’язкового платежу) – є виконання конституційного обов’язку[7], підставою застосування санкції та сплати штрафу – є порушення платником відповідної норми закону. Поєднання їх в єдину конструкцію формує і підхід до податку як до певної кари, де платник є правопорушником. Але ж переважна більшість платників сумлінно виконує цей обов’язок і бажає приймати участь у формуванні фінансово забезпечених можливостей існування як своєї держави, так і своїх територіальних громад. Безумовно, певне поєднання податків та штрафів існує на рівні законодавства (як «грошове зобов’язання») – мабуть, таким чином і логічніше обґрунтовувати позицію суду.

2.    Дуже «авторський» підхід до застосування процесуальних засобів регулювання відносин при вирішенні податкових спорів. Йдеться про те, що для деяких суддів Вищого адміністративного суду України неважливо «…дотримання строків звернення до суду з адміністративним позовом». Виявляється, що строки давнини по цій категорії справ не застосовуються, і оскаржити податковий борг можна будь-коли. Звичайно питання щодо строків звернення до суду, саме в податкових спорах, є багатоаспектним та складним, потребуючим детального вивчення. Можливо, деякі судді в такому випадку покладаються на «аби-як…». Але, чи не Листами Вищого адміністративного суду України було вирішене це питання?! Відповідь одна – так. Роз’ясненнями Вищого адміністративного суду України. Тоді вибачте, про яку довіру до судової влади ми можемо говорити, коли судді касаційної інстанції ігнорують власні ж роз’яснення.

Питання щодо строків звернення до адміністративного суду з позовом про оскарження податкового боргу, розглядається Вищим адміністративним судом України в Листі від 24.12.2010 року № 1843/11/13-10, Листі від 10.02.2011 року № 203/11/13-11, Листі від 05.07.2011 року № 945/11/13-11 та Листі від 01.11.2011 року № 1935/11/13-11. Зупинимося на деяких з них. Так, в Листі від 10.02.2011 року № 203/11/13-11 Вищий адміністративний суд України зазначає, що «строк для звернення платника податків із позовом до адміністративного суду становить 1095 днів і обчислюється з дня отримання платником податків рішення, що оскаржено… Відповідно позовні вимоги контролюючого органу, пов'язані зі стягненням податкового боргу з платників податків, повинні пред'являтися також протягом 1095 днів з дня виникнення податкового боргу»[8]. Враховуючи певну колізійність норм Податкового кодексу України (п. 56.18 та п. 56.19 ст. 56), щодо визначення строків звернення до адміністративного суд, Вищий адміністративний суд України у згаданому Листі пропонує судам виходити з того, що «у цій ситуації слід керуватися п. 56.21 ст. 56 Податкового кодексу України. Цією нормою встановлено, що у разі, коли норма цього Кодексу чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі цього Кодексу, або коли норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу, рішення приймається на користь платника податків». Тобто при вирішенні цього питання Вищим адміністративним судом України, цілком слушно, було застосовано презумпцію правомірності рішень платника податків. У випадку ж з розглядуваною ухвалою, судді касаційної інстанції роблять висновки про не важливість «дотримання строків звернення до суду» без наявності на те будь-яких підстав.

Повертаючись до розгляду ухвали Вищого адміністративного суду України[9] в контексті саме процесуальної складової, однозначно можемо говорити, що судді при винесенні вказаного судового рішення вдалися не лише до негативного розсуду, а й до нехтування переліченими роз’ясненнями власної судової інстанції[10], забули про норми Податкового кодексу України[11], норми міжнародних конвенцій[12] та практику Європейського суду з прав людини[13]. Адже вказана Ухвала приймалися суддями вже після оприлюднення відповідних роз’яснень Вищого адміністративного суду України.

Одразу скажемо, що ми не вважаємо все наведене хибою лише суддів. Завжди треба починати з себе. І в цьому випадку виникає питання: а як ми на рівні Вищої школи формуємо бачення студентів, які завтра отримують дипломи, а потім, можливо, займуть місяця сьогоднішніх суддів? Яскравим прикладом такого відношення є те, що лише пару років тому для податкового права було відведено до п’ятнадцяти лекцій, п’яти-шести практичних занять та закінчувалось все це досесійним заліком. Тобто позитивну оцінку можна було отримати – не відповівши жодного разу та не будучи спійманим за прогул. Більш того, в деяких провідних юридичних вузах, на окремих факультетах, податкове право не викладалося взагалі.

Традиційно тривалий час не помічали нового типу суспільних відносин, які не лише набули відповідного законодавчого закріплення, але і змістовно ускладнились та структурувались. Це, перш за все, стосується відносин оподаткування та адміністративної юстиції. Інтенсивний розвиток податкових відносин, їх конфліктність, тільки сьогодні сприяють якісній переробці учбових програм та появі відповідних дисциплін. Позитивним в цьому сенсі вбачається запровадження в Національному юридичному університеті імені Ярослава Мудрого магістерської спеціалізації «Податковий юрист».

І ще одна аналогія. Понад 10 років існує адміністративна юстиція, з 2005 року є чинним Кодекс адміністративного судочинства України (до речі, дуже специфічний акт, який запровадив нетрадиційні для знайомих процесуальних відносин конструкції, наприклад, коли суд виступає суб’єктом доказування). В той же час: наявність Цивільного процесуального кодексу України обумовлює існування як низки дисциплін відповідного профілю, так і профільних кафедр; наявність Кримінального процесуального кодексу України – віддзеркалює ту ж саму традицію; наявність Кодексу адміністративного судочинства України – … А чому? Чому ми досі охороняємо студентський світогляд від того, що вже є нагальним та необхідним. Хіба в таких умовах можна чекати фаховості від тих, хто буде приймати рішення в податкових спорах…

Неможна вважати досконалою в цьому сенсі ситуацію і в роботі Національної школи суддів. При підготовці та проведенні іспитів серед осіб, які готувалися стати суддями, тестів ні з фінансового, ні з податкового права не було взагалі. Але пробачте, що, юрисдикція адміністративних судів не пов’язана з вирішенням однієї із найскладніших категорій справ – податкових спорів. Так звідки ж взятися фаховості, коли для студентів податкові відносини залишаються трохи зрозумілими, а при підготовці суддів – непотрібними взагалі. Напрошується цілком логічний висновок, що «люструючи всіх і вся», непотрібно забувати і про освіту та фаховість тих, хто сього здійснює правосуддя. Забуваючи про такі прості істини, ідея відновлення довіри до судової влади, перетворюється на боротьбу «з вітряками».

Саме тому ми обома руками за люстрацію, але яка передбачає:

а)    якісне оновлення складу судів через позбавлення статусу судді виключно тих, щодо яких об’єктивно доведено порушення присяги та є беззаперечні підстави притягнення до відповідальності згідно з чинним законодавством України;

б)    підвищення фаховості як суддів, так і обґрунтованості та якості судових рішень, які ними виносяться.

 

М. Кучерявенко, Є. Смичок


[1] Закон України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні»

[2] ст. 3 Закону України «Про судоустрій та статус суддів»

[3] ст. 1 Закону України «Про судоустрій та статус суддів»

[4] преамбула Закону України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні»

[5] http://reyestr.court.gov.ua/Review/36155658

[6] ст. 14 Податкового кодексу України

[7] ст. 67 Конституції України

[8] Лист ВАСУ від 10.02.2011 року № 203/11/13-11

[9] http://reyestr.court.gov.ua/Review/36155658

[10] Листи ВАСУ від 24.12.2010 року № 1843/11/13-10; від 10.02.2011 року № 203/11/13-11; від 05.07.2011 року № 945/11/13-11; від 01.11.2011 року № 1935/11/13-11

[11] п. 56.21 ст. 56 Податкового кодексу України

[12] ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав і основоположних свобод

[13] Рішення ЄСПЛ по справі «Щокін проти України»

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Новости политики
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.