Скільки часу потрібно, щоб перехворіти байдужістю?

Коли на Донбасі війна, а в Києві щоденна тусовка виникають такі думки.

Докричатися до «псевдо ображених»  і «нібито ошуканих» важче, ніж до тих, хто дійсно має на собі відпечаток несправедливості. Гуляєш містом і бачиш різних людей. По обличчю не впізнаєш, хто з них хоча б раз на день гортає стрічку новин, але надієшся, що люди знають, що в країні війна. Війна – невідома світу, нова ганебна і неназвана світом . Ця Путінська «дзиґа» позбавляє  пів країни спокою, лоскоче нерви, свердлить рани. Але на жаль, хтось із «наших»допомагає її заводити. А ще хтось грає в інші ігри.

Мабуть,  є такі «хвороби», як війна, котрими  має перехворіти кожна держава разом із її народом. Ця, єдина, яку Україна мала б пережити разом. Не так, як Першу світову, чи Другу коли ми воювали по різні сторони Дніпра. А разом. Ми повинні були б здати цей екзамен «державності», відстояти свій вибір .  Але ж ні, хтось прокинеться лише тоді, коли «вірус» увірветься в його домівку з автоматом! 

Чим «старшими» ми будемо, тим перехворіти буде  важче і довше . Бо війна, як хвороба. Спочатку можна «затравити» біль таблеткою, але симптом  все одно не зникає. Він живе і розвивається всередині, їсть імунітет непомітно, щоб потім  ліки виявились недієвими.  Якщо так трапиться, доведеться довго і з муками позбавлятися від хвороби. Не чотири місяці і не лише на Донбасі.

  Доки кожен не усвідомить, що в нашу спільну домівку Україну  увірвався «вірус»- агресивний і вбивчий, країна вмиратиме частинами. Гнитиме, як  рана, яку ніхто не лікував. Вимиратиме зонально, боляче і криваво..  Страшний діагноз, але ліки є . Ліки єдності.

Не треба звинувачувати ЗМІ, владу чи ще щось у тому, що нині ми такі різні. Без сумніву відпечаток їхнього впливу є, але це лише родинка на тілі свідомості. Корені ж криються в сім`ї і тій поведінці, яку нам «загрузили» з дитинства і яку продовжуємо видозмінювати ми самі. Наш народ сильний, але, по правді, навчився за століття «нестабільності» шукати «стабільності». Шукати такого собі спокою і відпочинку, якого нам завжди бракувало. Нас роз’єднав цей «спокій», яким колись нахабні і багаті перекрили прірву брехні. Нам дали волю у клітці, хліб і видовище, аби мовчали .  Ми залежні від «стабільності»,бо  коли вона зникає ми кричимо і виходимо на площу. Коли розуміємо, що може бути ще «стабільніше», якось «по-західному»  комфортніше , ми знову ж крокуємо на протести. В цьому вся суть- протести у нас, щоб потім жити в спокої. Війна, щоб був мир. Точка зору для того, щоб потім не бути крайнім.

Ніде правди діти, коли вірус ранив нас усіх, частина захворіла байдужістю і надто радикально кинулась до спогадів про нещодавній відносний «спокій» та «стабільність» Януковича. Говорять: «Ну і що, що в нього були золоті батони,  зате танків в країні не було».  Розумієш, друже, ці танки переїхали б кордон твоїх онуків через кілька десятків років, якби ми не вийшли на Майдан. Бо майбутні покоління  певно що не терпіли б рабства, яке якось непомітно засіло в тобі. Вони б жили поряд із поляками, американцями і французами і бачили, як ті навчаються у найкращих університетах, подорожують і відпочивають, в той час, коли вони думають, за що завтра купити хліба. Розумієш, це війна не проти рабів, якими нас хотіли виховати, а проти вільних українців.  Тому скажи, скільки часу повинно ще пройти?  Скільки ще твоїх співвітчизників має загинути від куль зі сходу, щоб у тобі нарешті прокинулась ВІЛЬНА ЛЮДИНА? Сільки?!