Чекати свого знебуття?

Майже за Кавафісом

Константінос КАВАФІС

                 Чекаючи на варварів

–- Чого чекає люд? Чому на площі тиснява? –-

Бо вістка є, що варвари ідуть.

–- Чому ж тоді сенат мовчить, не голосує,

не видає законів справедливих, не пропонує виходу? –

Бо варвари вже нині будуть тут,

дадуть свої закони, за якими й житимем.

–- А імператор спозарання чому подавсь до брами,

на троні сів, корону поправляє

і вкотре вже перебира пергамент? –

Бо варвари прийдуть, їх хоче привітати

і ватажка своїм указом титулувати пишно.

Адже вони це, кажуть, також люблять.

–- А консули і претори чому такі врочисті,

навіщо вийшли в багряницях,

з браслетами і перснями щонайдорожчими,

та ще й спираються на патериці,

химерно різьблені і злотом вдекоровані,

всією ваготою тіл прикрашених? –

Бо люблять дикуни усе блискуче,

їх розкіш вабить і власкавлює.

–- А де ж поділись ритори, чому не чуть на форумі

ні гнівних інвектив, ні славослів’я звичного? –

Бо як увійдуть варвари, то слухати не будуть:

не потребують диспутів, не довіряють риторам.

–- А це що сталось? Немов набігла тінь...

Померкло срібло-злото,

сапфіри не спалахують і очі не горять.

Вже й люд понуро, як окрадений,

подався по домівках. Що ж так прикро вразило? –

Бо сутеніє вже, а варварів нема,

і вже не буде (се новина з кордону)

ні завтра, ні найближчим часом.

Тож як нам жити і що діяти?

Була хоча б якась на їх прихід надія,

а відкіля тепер чекати змін?