Чиїм життям ми живемо?

8 ноября 2014, 21:51
экономист
0
63

Що змушує тебе прокидатись вранці і йти на навчання чи на роботу? Бажання жити своїм життям чи просто інерція? Або страх щось втратити, випасти з обойми і опинитись на узбіччі?

Кого не запитай, мало хто своїм життям задоволений. Мабуть тому, що мало хто з нас насправді живе своїм життям.

Із навчанням якось простіше. Студент ще не настільки ув’яз в обов’язках перед усіма на світі, і нерідко може дозволити собі не піти на пари чи навіть покинути університет, наплювавши на всі старання батьків. Знов-таки сам студент, як правило, змушений здобувати не ту професію, про яку мріє, а реалізовувати мрії мами чи тата – замість них ставати дипломованим юристом чи лікарем. Або банальніше й сумніше – на що в родини грошей вистачило, і на тому спасибі.

Закінчивши сяк-так універ і здобувши непотрібного, але такого необхідного диплома, вчорашній студент не отримує омріяної свободи від викладачів та сесій, а влаштовується на роботу. Як правило, обрану за тим самим принципом: куди зміг влаштуватися, де зміг пробитись. Жити якось треба, та й шкода витраченого на вищу освіту часу. Далі людина просто попадає в кругообіг потреб і зобов’язань, що формують її життя якось зовсім окремо від неї самої. 

Спитайте в будь-якого маркетолога: для того, щоб щось продати, треба створити в цьому потребу. І тут не спрацьовує формула Дяді Фьодора з Простоквашино – «для того, чтобы продать что-нибудь ненужное, нужно сначала купить что-нибудь ненужное, а у нас денег нету!» Немає грошей? Позичиш. Тобі ж неодмінно потрібен шостий айфон. І нічого страшного, що доведеться півроку їздити на метро і їсти саму гречану кашу, сплачуючи кредити за речі, які нам насправді не сильно і потрібні. У виграші той, хто перший встиг тобі довести необхідність нового девайса. Найсумніше те, що, виборсавшись із боргової ями, людина однаково шукає пригод на свою кредитну картку. Кредити – це, власне, теж різновид залежності, адже дає можливість нарешті стати власником омріяного ЩОСЬ. А ось що ж воно таке – твоє чергове омріяне ЩОСЬ – то вже турбота маркетологів, вони за це зарплату отримують.

Стимул – це насправді всього лише батіг. Палиця, якою підганяли худобу. Так у світі повелося, що людину завжди треба до чогось спонукати. Нечасто ми свідомо рухаємось в обраному нами напрямку, скоріш нам цей вектор задає хтось інший. Спочатку – батьки, вчителі. Потім – керівництво на роботі, вже власна родина, політики, зовнішній борг країни... Паралельно з цим реклама в телевізорі і на будь-якій доступних для твоїх органів хвилях вирішує за тебе, що ти хочеш з’їсти, випити чи вдягнути. Список безкінечний. Все як у пісні – «ми всі колись давали клятву – рідним, СИСТЕМІ, собі...». І сучасний світ, всупереч всій своїй барвистій різноманіності і багатством можливостей, стає всього лише привабливою пасткою. Ми наче під гіпнозом розіп’яті на своїх зобов’язаннях, що виростають із наших потреб.

Та чи справді це НАШІ потреби?..


Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Lifestyle&Fashion
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.