Подруга

29 сентября 2014, 18:06
0
611
Подруга

Я йшла містом не тямлячи куди йду і навіщо.

Навіть не чула скреготу зненацька гальмуючої автівки і не розуміла, що від мене вимагає водій. Згодом якась жінка розмахуючи господарською сумкою, навіщось показувала мені розбиту склянку…     

  Щонайменше дві години я нічого не чую і не бачу. Перед очима все у суцільному тумані. Лікар повідомив, що я ВІЛ-позитивна. І додав, що це поза всяким сумнівом.

  Вдома довго ревла, потім багато роздумувала. Зрозуміло одне, тепер мені не потрібно мріяти про вищу освіту, цікаву роботу. Навіть коханого слід забути. Нічого не потрібно.  Мені прийшла ідея покінчити з життям, та поки її відклала. В усякому разі це зробити ніколи не пізно. І чому я вирішила, що усі обов’язково дізнаються про мій статус? Адже крім мене й того лікаря більше нікого в кабінеті  не було.   

  Три дні не відвідувала школу, на душі було надто важко. У п’ятницю наважилася піти. Про те, що лікарської таємниці не існує, збагнула одразу - про мій статус таки дізнались. Подруга Оксана, демонстративно зібравши речі, пересіла за іншу парту. Однокласники шепотілися, скоса позираючи на мене. Дехто хижо всміхався. Безжально довго не йшла вчителька. Нарешті з’явилася Надія Степанівна й розпочала урок літератури.

  На перерві стало зрозуміло, що не лише мій клас – уся школа знала про те, що говорив мені лікар наодинці. На мене тикали пальцем навіть учні початкових класів, а вчителі намагалися триматися на значній відстані. Наступного дня знову ризикнула піти в школу, та швидко пожалкувала про це. Хоча перший урок вже давно повинен розпочатися, у класі нікого не виявила. В очі кинувся клаптик паперу, який одиноко лежав на моїй парті: «Ми не бажаємо дихати з тобою одним повітрям» Ці слова мене вбили.

  Сльози безперестанно лилися з очей. Я майже не бачила куди йду. По дорозі трапилася аптека. Як добре, що в кишені віднайшлося трохи грошей…         

   Сьогодні мене перевели у звичайне відділення. Говорять, що медики доклали зусиль, аби врятувати мене. Медсестра так і сказала, що ледве «витягнули з того світу». Навіщо вони це зробили?

  Я не знала який сьогодні день тижня чи навіть пора року. Лежала й ні про що не думала. Втомилася розмірковувати. Раптом почула несміливі кроки – це була однокласниця Яна. Дівчина тиха й сором’язлива, я раніше таких не помічала.  

«До тебе можна? – ледве чутно запитала Яна. Не дочекавшись відповіді, вона поклала на старезний столик два жовтих яблука й сіла на край ліжка. - Слава Богу, що ти жива. Усі так хвилювались. Видужуй швидше, ми з нетерпінням чекатимемо тебе у школі»

   Я не реагувала на її слова, ніби досі залишалась в палаті одна. Яна глибоко зітхнула й попрямувала до виходу. Затримавшись на порозі, вона додала: «Не роби більше так. Ніколи»  

  Знову стало важко. Довго й голосно ревла. Непокоїла думка: «Що це, візит ввічливості? В усякому разі, тебе «мила» Яна, найменше хотілось би бачити»

  Через якийсь час батьки забрали мене з лікарні. Додому став приходити психолог, який даремно намагався довести, що життя триває, я маю закінчити школу. Вчитись більше не збиралася, як далі жити не розуміла. А чи потрібно жити?..

  Мої роздуми обірвав дзвінок мобільного. Це був Денис - найкрутіший хлопець школи. Я теж була колись крута. Тепер не сумнівалася, що Денис хоче сказати щось огидне на мою адресу, але так хотілося хоча б ще раз почути його голос. «Приходь завтра до школи, тебе ніхто більше не зачепить! – твердо сказав хлопець. – Вибач, що так сталося. Ми повели себе непорядно. Якщо ти не проти, давай сьогодні обмізкуємо усе за філіжанкою кави»  

  Ввечері, гуляючи міськими спорожнілими алеями, від Дениса я дізналася, що напередодні Яна принесла в клас гору спеціальної літератури, вирізки з газет, художні твори. Вона прочитала цікаву лекцію про те, що мій статус не шкідливий для оточуючих. Але головне, дівчина зуміла донести, що ВІЛ може наздогнати будь-кого й будь-коли.

 Ми довго говорили з Денисом на різні теми, багато сміялися, а проводжаючи додому він мене… поцілував.   

  За кілька годин ранок, але я ще не зімкнула очей. Мені ще ніколи не було так… ДОБРЕ. Боженько, невже для того, щоб стати найщасливішою на планеті, потрібно спочатку стільки вистраждати?! Я впевнена, що крім батьків, ще принаймні двом людям не байдужа моя доля - моєму коханому й новій подрузі. Тільки вона про це ще не знає. Я повідомлю їй про це завтра. Ні, вже сьогодні…

 

Олександра Бичковська

  

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Lifestyle&Fashion
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.