Ця lijepa Хорватія

17 сентября 2013, 19:35
журналіст-телевізійник
0
2079
Ця lijepa Хорватія

Нотатки українського подорожанина

Ще на припочатках літа я тверде вирішив, що цього разу свої серпневі вакації відбуду неодмінно в Европі. Але якось зовсім пустив в запомин, що термін мого «шенгену» акурат у ці дні добігав свого завершення. Виготовляти новий не було часу (хтозна скільки довелося б чекати на відповідь у тій же польській чи німецькій амбасаді), хоча тьфу, тьфу, тьфу – дотепер не відмовляли ще жодного разу. Та й надто вже хотілося спекатися усієї тієї мороки, пов’язаної із поповненням банківського рахунку, призбируванням преріжних довідок, хай навіть і за активного посередництва туристичної аґенції. Разом з тим і від европейських мандрів відмовлятися не мав ніякого наміру. Відтак найпростішим у плані оформлення документів мені видавався балканський напрям. Свій остаточний вибір по короткій надумі я зостановив на Хорватії.

Бо, що не кажіть, а цікаво ж зблизька запізнатися з народом – вихідцем з території сучасної Галичини, який подарував світові краватку, і звідки беруть свій родовід поцятковані далматини. А ще ця земля є колискою багатьох харизматичних постатей (як позитивних, так і не вельми). Достатньо назвати хоча б колишнього багаторічного вождя усія Юґославії Йосипа Броз Тіта. А чого вартує одно лиш імено славнозвісного баскетболіста Дражена Петровича. Так-так, того самого, який на барселонській Олімпіяді 1992 року разом зі своїми колеґами по збірній у драматичному поєдинку перепинив шлях до фіналу грізній о ту пору команді СНД. І на довершення, як же не спом’янути «золоте покоління» блискучих хорватських футболістів, таких як Давор Шукер, Звонімір Бобан, Роберт Просінечки та інших, які сотворили справжню дивасію на світовому мундіалі 1998 року і цілком заслужено здобули тоді свою бронзу. Хто-хто, а футбольні уболівальники напевне ж мене зрозуміють.

Опріч суто спортивних подвигів, Хорватія цікавила ще й тим, що з 1 липня ця країна долучилася до ЄС. «Чом же й це не привід, - міркував я собі, - аби відвідати її перед доленосним для нас вільнюським самітом і на власні очі зобачити, як то воно ведеться некрутам у европейській спільноті».

І ось дві з половиною години лету з бориспільського летовища до Спліта і «Dobar dan Hrvatska»! Трохи марудне проходження паспортної контролі (для щасливих володарів шенгенських віз ця процедура не така розтягнута в часі). Виміна еврів на місцеву куну при виході з аеровокзалу (як потім з’ясувалося, курс виявився вигіднішим, ніж деінде потому) і нарешті сорок хвилин їзди автобусом до кінцевого пункту призначення – поселення Дуче.

Висідаємо на вказаній гідом зупинці біля інформаційного бюра і напитуємо потрібну нам адресу. Знайти її не так вже й складно – достатньо лише перетнути дорогу, щоправда, з доволі інтенсивним і майже безупинним рухом. Автівки з мадярськими, німецькими, італійськими та навіть шкоцькими номерами (трьохбуквенний код SCO, нанесений на них, переконливо це доводив) сунуть нескінченними потоками в обидва напрямки.

60-річний господар трьохповерхової віли Радослав Марич сам провадить постояльців до відведених їм номерів і весь час оповідає хорватською про переваги мешкання у цих апартаментах. З його нешвидкоплинного монологу можна вирозуміти відсотків сімдесят сказаного. «Все-таки дається взнаки наша належність до спільного слов’янського кореня», - із неабиякою втіхою відмічаємо про себе.

Забігаючи наперід, відзначу, що за весь час перебування в Хорватії я замалим не щодня вправляв у їхній мові. І от що цікаво: місцеві люди, до яких заговорював на вулиці чи в транспорті, хоч здебільша мене й розуміли, але щонайменше в одному випадку із трьох незмінно трактували за чеха.

Але мовна спорідненість – то таки велика сила, скажу я вам. Бо ж без усілякого товмача, лише з деяким уточненням того чи инчого слова, утямлюємо майже все, що оповідає Радослав про нашу теперішню дислокацію. З перших його слів дізнаємося, що з балкону кожної кімнати, відведеної нам для прожиття, море видно як на долоні, воду можна зуживати просто з крану, не остерігаючись кишкової палички чи іншого паразита. Desno, себто управоруч, розташована продуктова лавка, поліворуч - кав’ярня та аґенція з винайму велосипедів, моторолерів та авт.

Якщо бути відвертим, то був і один суттєвий недолік, про який господар дипломатичне змовчав – це відсутність у всіх кімнатах вітрогонів (ну хай вже вам будуть кондиціонери чи вентилятори). Це при тому, що температура повітря навіть уночі рідко коли опускалася нижче 25 градусів. Але й з цієї ситуації знайшли якийсь викрут, зокрема, прочиняли на ніч вікна (щоправда, тоді дошкуляло ревіння двигунів на автотрасі) чи ставали перед сном під холодний душ.

Отож, щойно усі манатки було розкладено по шафках і шухлядах, перше бажання, яке гостро діткає, - спрожогу шубовснути у море. На пляжі велелюдне стовпотворіння. Дохопитися вигідного місця не так вже й легко. Завбачливі відпочивальники ще з ночі розкладають то там, то сям рушники та покривала, у такий спосіб чітко означаючи межі своєї приватної території. Найсправжнісінька війна ведеться за окремі ділянки під малорослими крислатими соснами, які добре прикривають від палючих променів. По нетривалих пошуках вдається знайти місце під сонцем і для себе і там же позоставити речі. Щоб за яку мить разом з кількома десятками блідношкірих земляків поринути у блаженні морські хвилі Адріятику.

Купіль збадьорює, а око вже вбирає контури поблизького острова Брач. Відразу зринає думка будь-що-будь туди добутися. Як на те, зовсім поряд бовваніє напис: «Rent jet ski and boat». Підходжу до чоловіка у солом’яному капелюсі, який заправляє усім цим пересувним водним транспортом. Запитую його: «Koliko koŝta?» і вказую при цьому на моторівку. Відповідає, що сто кун за годину (це близько 150 гривень). З’ясовую, чи встигну за цей час доправитися до острова, що манячіє на овиді і вернути звідтіля. Ствердно киває головою, але радить ліпше тримати курс уподовж берега, бо, мовляв, у такому поспіху нічого цікавого на тому боці для себе не зуздріну, а помилуватися і тут є чим.

«Може воно й так, - подумки згоджуюся з цим арґументом і перш ніж завести двигуна, отримую на руки документ на плавзасіб на випадок зустрічі з морською патрульною службою.

Щойно поминув буйки, як витискаю швидкість на максимум і з приємністю відчуваю на обличчі солоні бризки, а за кормою спостерігаю продовгуватий пінявий слід. Наді мною ширяють чайки, а обабіч водні мотоцикли випускають з-під себе метрові струмені води.

Другодня вибираюся до Омиша. Це містечко знане тим, що свого часу тут був осідок далматинських піратів, які в часи середньовіччя наганяли чималого страху на венеціянських і ґенуезьких купців. До їхньої тверджі, міцно уґрунтованої на одній зі скель, доводиться чалапати зо дві години. Приблизно стільки ж затрачується і на зворотній шлях, хоча, для різноманіття, можна спуститися й іншою стежкою, яка виведе до прохолодного струмка. Дряпаючись нагору, не варто перейматися тим, що, зловиш ґаву і, як наслідок, заблукаєш чи зіб’єшся на манівці. Бо ж  увесь маршрут уздовж і впоперек ретельне промаркований необхідними позначками.

Мури фортеці, як власне і сторожова вежа, як на диво, збереглися у доволі пристойному стані. Біля вхідної брами усіх відвідувачів зустрічає перебраний у середньовічного пірата чолов’яга років 30 з кульчиком у вусі, який тут працює касиром. Найбільше, що вражає, коли заходиш до цитаделі, це фантастична панорама, яка відкривається з отворів бійниць і з-понад проламаних фортечних укріплень. 

При цьому не можна не спогадати цілющого гірського повітря, якого набираєш повні груди, полощеш ним легені і ніяк не можеш насититися досхочу.

Спустившись у діл, напитую в Омиші якогось цікавого екстриму. Серед усього запропонованого розмаїття найбільше припадає до душі каньйонинг гірською річкою Цетиною. Це таке спортивне випробування, коли тебе зодягають у водонепроникний костюм і спецжилет, і ти пливеш стрімкою течією поміж розкиданими валунами.

Досить швидко вдається сколотити інтернаціональну групу у складі українців, поляків і кількох німкень, готових до ризикованих звершень. Двома мікроавтобусами нас відвозять до гірської бази, видають необхідне спорядження і проводять короткий інструктаж хорватською та англійською мовами. Відтак розтягуємося вервечкою слідком за місцевим поводатарем і спускаємося вузькою стежкою поміж скелястих урвищ до бурхливої ріки. Біля одного з водоспадів занурюємося у воду і, підхоплені нестримним потоком, мчимо вперед. Місцями плин ріки уповільнюється, так що інколи навіть доводиться видобуватися на суходіл, аби за кілька десятків метрів знову зануритися у водну стихію.

Найцікавіше на нас чигало наприкінці сплаву. Добутися водою до кінцевої точки маршруту не було аніякісінької можливости, бо далі на шляху повставала нездоланна перешкода у вигляді водоспаду, клекіт якого чувся зоддалеки. Оминути його можна було двома шляхами. Або ж, здойнявшись боковою стежкою на кам’янисте узвишшя, спуститися звідти в долину по линві (при цьому жваво чеберяючи ногами по прямовисній стіні, що той заправський альпініста). Або ж - пірнути у воду (бажано тільки не сторчака) з 12-метрової височіні. Більшости припав до смаку другий варіянт. А меншість зачала притьма обв’язуватися мотузками…

А вже незабаром усі разом (і скелелази і пірнальники) з добрих півгодини весело хлюпотілися та фотографувалися на тлі дивовижних за красою довколишніх краєвидів. Потім швидке перевдягання і спільний обід, присмачений вогненною 50-ти градусною ракією. Хоч я до цих трунків і не мастак, але przyjaciele Polacy, які його скуштували, ствердили в один голос, що то таки анахтемська душепарка.

Третій день, як з’ясується  дещо пізніше,  стає найвиснажливішим за весь період активного хорватського відпочинку. Адже саме тоді мені забаглося здійснити багатогодинну пішу прогулянку Динарськими горами. 

Вирушаю в мандрівку через сусіднє село Дуги Рат. Прошкуючи пологим схилом, стаю самовидцем  сумних наслідків нещодавньої пожежі. Обсмалена як гиря земля, випалені городи та зотлілі сади. Діймає смуток за намарне витрачену людську працю. Сонце тут пряжить немилосердно і достатньо якоїсь іскорки, аби  за мить усе було охоплено нещадимим вогнем.

На одній зі стрімких круч завважую дику козу, яка не надто мене лякається, але невдовзі невідь-куди щезає з-перед очей, неначе яка злуда. 

З вершини хребта довкруж відкривається така краса, що просто стій і дивися. Де-не-де трапляються оливкові дерева із недозрілими ягодами та стиглий дикий інжир, яким ласую із задоволенням. 

Церква Марії, до якої прямую вже помітно стишеним кроком, доволі орґанічно вписується у весь цей казковий краєвид. Вона стоїть замкнена (зайво переконуюся у цьому, торгаючи деревяні двері). Тож зостається лише милуватися нею зокіл.

Далі звивиста стежка провадить до села Накліце. На його вулицях майже порожньо, а потім нараз до вух долинає гомін численних голосів. На сільському вигоні зібралося майже все чоловіче населення (від малого до старого) і з газардом кидає пластикові кульки, граючи в бочу. Одного з них на хвильку вдається відірвати від улюбленої забавки і розпитати дорогу до сусідніх Закучац. Вказує кудись вдалечінь, де ген-ген внизу видніють котеджні забудови. Поправляю наплечника і йду у вказаному напрямі, аби за яку годину-півтори поминути гідроелектростанцію, і опуст, на якому плавають і про щось своє весело ґелґочуть гуси.

Нарешті дістаюсь до печери святого Леопольда, яку видовбано просто у скелі. 

У ній свого часу зцілював усіх недужих святий старець. У миру його звали Богдан Мандич, а після церковного постригу прибрав імя Леопольд. Над яскинею здіймається величезний білосніжний хрест, а під ним стоїть скульптура святого, яка точно відтворює його земні пропорції. Був він хоч і великий християнський подвижник, а мав усього лише метр тридцять п’ять сантиметрів зросту. Побожно заходжу до печери і одразу огортає особлива благодать, яку відчуваю буквально кожною жилкою. А щойно видобуваюсь на світ, скорій примощуюсь на одній із лавчин, бо ноги по цілоденнім вимарші гудуть, неначе у них влили відро свинцю.      

Четвертого дня настає черга Спліта, який був мені цікавий насамперед знаменитим Діоклетіяновим палацом і несамовитими уболівальниками місцевої команди «Гайдук». 

Їхня «Торсида» (саме цим бразилійським найменуванням охрестили себе фани) - одне з найстаріших в Европі організованих футбольних угруповань, відоме своїми хуліганськими бешкетами і сповідуванням скрайньо націоналістичних гасел. Найбільшими своїми ворогами вони числять, звісно ж, «саппорт» сербських клубів «Црвєни Звєзди» та «Партизана», але в останні роки до цієї компанії долучився ще й з пітерський «Зеніт».      

Все почалося під час виїзної гри хорватського клубу у Петербурзі восени 2010 в рамках Ліги Европи. Тоді на «Петровському» фани «Зеніта» ні з того, ні з сього зачали скандувати образливі для хорватів гасла на кшталт «Убі, убі, убі усташа» (усташі – члени хорватської військо-політичної організації, які в часи Другої Світової війни виступили на боці німців). А після матчу ще й затіяли бійку, в якій гостям добряче перепало. Тож, справедливо побоюючись масових заворушень під час матчу-відповіді, до Спліта були стягнуті ледь не всі поліційні сили Далмації і навіть прибуло підкріплення із самого Загреба. Конфлікту того вечора вдалося уникнути, але ворожнеча поміж фанами обидвох клубів з тих пір не припиняється ні на мить.

Доходить до того, що якщо «Гайдуку» чи «Зеніту» випадає грати десь неподалік Петербурга чи Спліта, то фани цих команд спеціяльно приїздять туди, аби підтримати суперника свого ворога. Зокрема, торік під час поєдинку ризького «Сконто» з «Гайдуком» до латиської столиці завітало з півсотні радикальне налаштованих петербуржців. І місцевим стражам правопорядку довелося добряче повпрівати, аби розвести навіжені голови по обидві сторони.

Таксист Івіца Ладіч, з яким їдемо до центру Спліта, з певним острахом чекає футбольного матчу поміж збірними Сербії та Хорватії, який має відбутися у Белграді 6 вересня (хто не знає, то скажу, що цього разу, на щастя, усе обійшлося без кровопролиття). І розповідає, що хоч від останньої сербсько-хорватської війни сплинуло вже майже 18 років, але стосунки між представниками обох націй лишаються вкрай напруженими.

Пробую взяти на себе роль миротворця і знайти бодай якогось об’єднавчого чинника: «А невже навіть музика Горана Бреґовича (хорвата по батькові і серба по матері) чи кіно Еміра Кустуріци не здатне примирити два сусідні народи»? У відповідь чую, що жоден хорват не стане заперечувати їхнього вагомого внеску у світову культуру, але водночас ніхто не розуміє, як то можна продовжувати називати себе юґославами та ще й наголошувати на цьому ледь не в кожному інтерв’ю, коли навіть держави такої давно вже немає на політичній мапі світу. «Mi hrvati», «оni srbi»- лаконічно ставить крапку в розмові Івіца.

А мені чомусь пригадується, як ще в шкільні роки, захопившись якось дослідженням балканського питання, вивів для себе цікаві анальогії поміж п’ятнадцятьма радянськими республіками і шістьома юґославськими. Серби, з огляду на їхнє панівне становище у СФРЮ, завжди асоціювалися у мене з росіянами, найзахідніші словенці були на кшталт прибалтів, босняків порівнювалося з середньоазійськими народами, а хорвати – то була ніби балканська проекція нас, українців. Дарма, що сотнями років асимільовані, денаціоналізовані, уярмлені, але остаточно так і не скорені.

За цікавою розмовою зі звозчиком зовсім не зогледівся, як ми вже опинилися у центрі міста. 

Дружнє рукостискання на прощання, коротка променада набережною Ріви і перед очима зненацька вигулькує цілий архітектурний ансамбль, пойменований Діоклетіяновим палацом.

Як свідчать хроніки, володар Священної Римської імперії був не від того, аби вдосталь посибаритствувати у розкішних імператорських палатах Вічного Міста. Але так йому, певно, остирилися усі ті сенатори з консулами, що він, аби позбутися їхньої повсякденної надокучливої присутности, вирішив вибехкати собі резиденцію за 400 кілометрів від Риму та й перебратися туди на сталий побут. Тож за 20 років (з 284 по 305 роки від Різдва Христового) під його, так би мовити, мудрим керівництвом було зведено справжній шедевр тогочасної інженерно-будівельної думки, споглянути на який з’їжджалася сила-силенна люду з усіх куточків неосяжної імперії і навіть із поза її меж.

З плином часу, навіть не зважаючи на масштабні руйнування внаслідок численних воєн та хаотичні перепланування, палац не втратив цілком своєї божественної краси. Тож коли наприкінці 18-го століття до Далмації прибула американська делегація, прагнучи заручитися дипломатичною підтримкою Дубровницької Республіки у своїх незалежницьких прагненнях, її представникам страшенне уподобався білий брацький камінь, яким було прикрашено портики та колони діоклетіянового дітища. І незабаром у вищих вашинґтонських колах було прийнято рішення: використати саме цей будівельний матеріял для оздоблення майбутнього фасаду Білого Дому, спорудження якого саме розпочиналося.

Дивлячись очима сучасної людини на всю оцю застиглу у камені велич, аж не йметься віри, що деякі споруди римської епохи не лише збереглися майже неушкодженими з-понад півтори тисяч років, а ще й тепер виконують певне функціональне призначення. Зокрема, колишній храм бога Юпітера править нині за католицький баптистерій (хрещальню), а мавзолей, у якому Діоклетіян заповідав себе поховати по смерти, перетворився на собор святого Дуе. Того самого, якого, за іронією долі і наказав стратити усемогутній римський владика за поширення християнської віри в його язичницьких володіннях.

Духом глибокої давнини віє і від руїн Салони – колишнього поселення в околицях Спліта, яке також вирішую відвідати, аби скласти викінчений образ тієї епохи. 

Біля розвалених римських терм хазяйновито вештаються великі чорні мурахи, старанно торуючи собі шлях у вижухлій траві, ніби вирушаючи у далекий похід. 

А за яких кількасот метрів від них, біля колишнього амфітеатру, не менш наполегливо порпаються червоноклопи-жовніри, прозивані в народі «німцями». Зносячи докупи свій нехитрий скарб, що складається з опалих галузок та сухого бадилля, вони ніби імітують зведення частоколів чи інших оборонних редутів. Спостерігаючи за вовтузінням одних та інших, складається враження, ніби це два бутафорних війська заповзялися відтворити події далекої минувшини і одні приміряють на себе роль римських леґіонерів, а інші перевтілилися в германське плем’я остґотів чи ланґобардів.

На п’ятий чи шостий день хорватської гостини тримаю свій курс на «Плітвицькі озера». Так називається найбільший у країні національний парк із багатющою флорою та фауною, а головне – унікальними каскадами озер та водоспадів. 

Йому також довелося пережити усі страхіття новітнього сербсько-хорватського збройного протистояння початку 1990-х. Адже свого часу територія парку навіть входила (бодай і тимчасово) до складу самопроголошеної сербами Республіки Країни. А один із епізодів тієї війни у хорватських підручниках з історії красномовне означений Кривавим Плітвицьким Великоднем. Власне з нього й розпочалася уся та вакханалія, яка до цих пір стрясає Юґославією, як чорт грушею.

Після перемоги на перших багатопартійних парламентських виборах до влади у Хорватії прийшли націоналісти на чолі з Франьо Туджманом. І одразу почали перебирати владу у комуністів (яких на той час підтримувало чимало місцевих сербів). Побоюючись гонінь від нового режиму, сербська меншина почала створювати загони самооборони і виголошувати сепаратистські гасла в реґіонах свого компактного мешкання.

31 березня 1991 року, у Великодню Неділю, щойно сформовані поліційні підрозділи молодої хорватської держави увійшли на територію сербських анклавів для того, аби й тут встановити новий політичний лад. Але серби досить неприязне поставилися до візиту непроханих гостей. І, як наслідок, влаштували засідку на автобус, який перевозив хорватських поліціянтів, і відкрили по ньому стрілянину. Ті відповіли вогнем у відповідь. Наслідком стала безглуздо проллята кров і перші забиті та поранені з обох сторін.

З подальшим розгортанням конфлікту територія «Плітвицьких озер» неодноразово ставала зручним плацдармом для ведення бойових дій з огляду на її горбисто-лісистий ландшафт і численні печери, в яких можна було маґазинувати зброю і здійснювати випади на ворожі позиції…

Сьогодні ці заповідні місця вже відвикли від гуркоту канонад чи вибухів гранат, а потік відвідувачів, які щодня приїздять сюди, обраховується тисячами, та все ж таки вряди-годи тут ще знаходять міни, щоправда, в місцях, значно віддалених від туристичних маршрутів.

Якщо ж оповідати власне про сам парк, то для його опису забракне найбарвистіших метафор. Уявіть собі цілу низку мальовничих карстових озер, і поміж ними греблі з вапнякового туфу, який нанесли сюди звідусіль гірські ріки. Колір води в озерах змінюється залежно від часу доби: то він тьмяно-сірий, то світло-зелений, а за яку годину вже насичено-синій.

Справжньою коштовною оправою цієї райської місцини є численні водоспади, найвищий з яких сягає 72 метрів. 

У різних закутинах парку можна вчути їхній плюскіт. Одні з них із часом всихають, натомість починають бити ключем нові. Історія їх появи доволі цікава. Це відбувається тоді, коли на шляху гірських потічків з’являються загати із повалених дерев, які підо впливом так званих кальцефілів швидко кам’яніють і вода, шукаючи виходу, просочується крізь їхні товщі. 

Але потім, звільнена з полону, сповіщає про себе гомінкими і грайливими струменями.

Озерними плесами туди й сюди сновигають прогулянкові катери, які працюють на електричній тязі. Усе тут підпорядковане суворим екологічним вимогам, які не лише забороняють бензинові викиди, а й купання і навіть прибирання бурелому чи сухостою, аби таким чином людина якнайменше втручалася у справи матінки природи. В усьому панує правічна гармонія.

Довелося спостерігати цікаву сценку, коли зграйка риб щодуху вганяла за качиним табунцем (а не навпаки!). Коли б мені хто інший про це оповів, подумав би, що це прямо не подібне до правди. І знаєте, що стало причиною такої їхньої поведінки? Виявляється, що як одних, так і інших полюбляють підгодовувати туристи. Але пернатим дістається частіше. Тож, забачивши у когось в руках шматок хліба чи кусник пирога, качки, як за командою, дружньо поспішають на цей почастунок.

А для риб це також безпомильний орієнтир, що десь отамо-го пригощають чимось смачненьким.

На зворотньому шляху вирішую, хай ненадовго, заскочити до Задара. Для мене головна його цікавинка – морський оргàн, розташований під східцями міської набережної. Це така чудернацька «музична конструкція», яка складається із 35 труб, а морські хвилі, набігаючи на берег, виштовхують з них повітря, внаслідок чого відтіля доносяться ні з чим незрівнянні звуки. 

Декому вони видаються не надто мельодійними, а інші із задоволенням вслухаються у їхній переливчастий тембр і навіть завважують, що під час припливів та відпливів вони лунають не з однаковою силою та протяжністю. А дітваки залюбки прикладають вуха до спеціяльних отворів, які вмонтовані у тротуарні плити для ще більшого посилення акустичного ефекту.

Остання моя мандрівка Хорватією перед вороттям до Києва - до ще одного стародавнього міста Трогіра, внесеного до списку культурної спадщини ЮНЕСКО. Його вік (увага!) понад чотири тисячоліття. 

Так само, як і Спліт із Задаром Трогір можна назвати містом-музеєм. З тією лиш різницею, що його основні історичні будівлі розташовані на крихітному острівцеві, який відділений від материкової частини каналом. 

Звідси ще одна поетична назва міста - «Венеція в мініятюрі». Хоча, щоби туди втрапити, не обов’язково шукати перевізника, бо для цього прокладено кілька мостів.

До Трогіра колись відправляли на постійне поселення зализувати бойові рани найбільш уславлених ветеранів римського війська. Їх безоплатно наділяли віллами, звільняли від податків. А нинішні мешканці історичного центру, які запосіли їхню нерухомість, обладнують тисячолітні тераси балконами та вивішують сушити білизну уподовж перелюднених туристами вузьких вуличок. 

З погляду пристрасного шанувальника старовини, до яких себе відношу, найцікавішою у Трогірі видається фортеця Камерленґо.

Масивні стіни, криті галереї по всьому внутрішньому периметру. А головне – оглядовий майданчик на даху башти святого Марка, звідки упродовж віків щедро сипалися гарматні ядра на голови її безталанних здобувців.

До Спліта я вертав поромом. Спочатку трохи згайнував часу на пристані, шукаючи бодай якоїсь подобизни касового віконця, бо не був переконаний, що дасться купити квитка безпосередньо на причалі.

Заколиханий розміреним обертанням лопатей гребного гвинта мимоволі вслухався в сердечну розмову двох середнього віку німкень про їхнє вічне Kinder, Kirche, Küche. 

А в думках уже прощався з цієї пречудовною балканською країною, аби вже за кілька годин почати пакувати клунки та потихеньку збиратися домів.

Сергій Іщенко-Сіроманець           

 

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Журналисты
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.