Як Україні повторити успіх Сінгапуру

8 августа 2013, 09:28
журналист
0
2968

Світова історія знає чимало прикладів феноменально розвитку країни. Але Україна не поспішає використати чужий успішний досвід. Бо тоді всі будуть багатими?

Одна з найбільших і одвічних проблем українців у відсутності лідерів, котрі б знали і хотіли зробити країну успішною, а її жителів заможними.

Гаразд, нехай нині влада партії олігархів, заколисана фінансовими суперможливостями й власною безкарністю, дозволяє собі робити вигляд, що все саме так і має бути й закривати очі на акумуляцію небезпечних проблем. Але ж лідери опозиції мають шукати й пропонувати народу значно кращі й ефективні способи влаштування життя: ведення бізнесу, соціального забезпечення, культурної політики. Та як не дивно ніхто нічого цікавого не пропонує. Відмовка проста: «От коли стану президентом, тоді все зміню!..».

Чи варто говорити, що за такої простої до примітивізму логіки вони найшвидше ніколи не стануть президентами. Бо їх нізащо обирати. Вони не мають ні яскравих програм, ні гарних ідей для виходу країни з ганебного напівфеодального стану. А якщо навіть і оберуть когось за принципом меншого зла, то він нічого не змінить. Бо не знає що змінювати. А якщо щось і змінювати, то на користь своєї команди. І сім`ї. Країна цей досвід уже має.

Виходить замкнене коло. Власне цим колом Україна вже рухається років 500. І немає кінця-краю.

Щоправда останнім часом в інтелектуальному середовищі розпочалася дискусія навколо розробки суперпрограми перезавантаження України. Ініціюють проведення «круглих столів» з обговоренням стратегічних питань члени «Руху 1 Грудня». Молоді громадські активісти виносять власні рецепти розв`язку українських проблем на сторінках авторитетних видань.

Особливо пожвавилося обговорення ідей радикальної модернізації країни після створенням Юрієм Луценком громадської ініціативи «Третьої української республіки». Нині на сайті «Третьої республіки» йде жвава дискусія щодо ідей модернізації країни. І добре, що цю дискусію підхоплюють інші ЗМІ. І хоч у більшості це обмежується спробами переконати один одного в необхідності Суперпрограми, але все ж варто сподіватися, що незабаром розмова перейде в конструктивну частину.

Звичайно, для початку напрошується критичний аналіз світового досвіду. І за предмет аналізу варто брати країни, що мали схожі вихідні дані, але зуміли за короткий проміжок часу досягти вражаючих результатів.

Один із найпереконливіших прикладів в новітній історії як збудувати успішну державу з нуля – досвід Сінгапуру.

До незалежності в 1965 році Сінгапур був столицею «Стрейтс-Сетлементс» (британських володінь на Малайському півострові) та Колонією Корони (що не має місцевого самоврядування). Власне, іншими словами практично не мав власної управлінської еліти. Армія і поліція складалася з малайців. А основне населення Сінгапуру китайці (75%). Решта – малайці та таміли. Вимальовується картина десь схожа на українську. Але значно гірша. Українці мали й добрі природні ресурси, й чудову землю, непогані управлінські кадри. Крім цього, досить високий рівень освіченості населення й пристойний рівень професійної умілості. В Сингапурі в 1965 році населення було якщо й не безграмотне, то малограмотне.

Проте через три десятиліття з моменту отримання незалежності, яку ніхто не виборював і вона звалилася на острів`ян мов сніг на голову, Сінгапур став однією з найбагатших і найуспішніших держав світу. Перебуваючи у ворожому оточенні, не маючи не тільки жодних природних ресурсів, а навіть і джерел питної води, країна за три десятиліття здійснила стрибок із третього світу в перший. Щорічний прибуток на душу населення із 1000 доларів на час набуття незалежності стрибнув до нинішніх 30000.

Ці результати вражають не тільки українців. Сінгапурська історія нині вивчається у всьому світі.

З чого починав і як вдалося здійснити такий стрибок батьку нині процвітаючої держави Лі Куан Ю? Відповісти на ці питання в двох словах неможливо. Про це детально розповів сам автор сінгапурського дива у своїх мемуарах, що вже стали світовим бестселером і які настійливо хотілося б рекомендувати не тільки мати, а й уважно вивчати нашим політикам.

Одне лише хотілося підкреслити: Лі Куан Ю і його команда з перших днів свого урядування одразу зайнялися не гуманітарними, а соціально-економічними проблемами краю. Хоч етнічні, культурні, мовні проблеми там були, може, й гострішими від українських. Все ж почали з проблеми відрегулювання заробітної плати й приведення її в цивілізовані стандарти. Це був момент налагодження суспільного порозуміння і довіри, що передбачають заснування держави на засадах справедливості.

Коли британці в 1971 році вивели свої військові бази, уряд створив блискучі умови для іноземних інвестицій. Спокушені дешевою робочою силою, в Сінгапур масово зайшли транснаціональні корпорації. І це було дуже добре. Але урядовці розуміли, що без створення внутрішнього ринку, суттєвого й помітного зростання доходів місцевого населення держава не зможе зміцнитися. А уряд не зможе отримати довіру людей.

Одразу було створено Національну раду з заробітної плати, до якої ввійшли представники профспілок, менеджменту підприємств і уряду. Щороку на основі статистичних даних Рада розробляла повні рекомендації щодо підвищення зарплати та інших умов праці для галузей і виробництв. Це був прозорий процес, де уряд і профспілки жорстко контролювали рівень оплати праці згідно з прийнятими в світі стандартами, які при справедливому розподілі обов`язково залишали бізнесу можливість розширення й розвитку.

Для України, де зарплата працівників віддана на стихію ніби як ринкових стосунків, таке б нововведення було б просто революційним. Адже вітчизняні олігархи й стали олігархами приховуючи масштаби прибутку й недоплачуючи своїм працівникам. Це – аксіома. Із кожної одиниці собівартості продукції на зарплату в Україні йде на порядок менше ніж у розвинених країнах. Звідси й мільярдери.

Не знайшовши позитивного й радикального розв`язку цієї проблеми, з якої й почався злет Сінгапуру, політикам важко розраховувати на порозуміння з народом і сподіватися на довіру до себе. Залишається лише розраховувати на роль меншого зла. Сумнівна втіха. Чи не так?

PS: Про те, як Лі Куан Ю за 10 років із кількох напівворожих етнічних груп створив націю патріотів і паралельно радикально розв`язав житлову проблему, котра традиційно гостра для країн Південно-Східної Азії, поговоримо якось іншим разом. І цей досвід не менш цікавий для України.


Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Журналисты
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.