Персональна справа Анатолія Гриценка

18 июня 2013, 14:12
журналист
0
2560

Печаль не в тім, що посварилися Яценюк із Гриценком. А в тім, що біла ворона не приживається в сірій політичній зграї.

Після тріумфального об`єднання опозиціонерам «Батьківщини» наказано мовчати й слухати начальників. А хто не слухатиме політичний розстріл.

Такого повороту від демократів ніхто не чекав. Ні, дисципліна має бути. І проти цього ніхто не заперечує. А в умовах опозиції то й досить сувора дисципліна. Але дисципліна в розумних людей, котрі ставлять великі завдання, має бути освячена розумними й виваженими діями. Коли рішення приймаються колегіально, коли думка кожного почута, коли пройшло серйозне обговорення перед прийняттям рішення, коли в результаті мозкової атаки знайдено оптимальний варіант тоді можна й треба вимагати дисципліни виконання ухвалень.

Наскільки можна зрозуміти, то всього цього в «Батьківщині» немає. І вже давно. Ніхто вже давно ні до кого не прислухається. І цю практику, як зізнаються кулуарно самі опозиціонери, розпочала ще Юлія Тимошенко. Незважаючи на те, що в неї у фракції були найкращі на той час політологи, політичні й економічні експерти, знані аналітики, та не вони виробляли тактику й стратегію «Батьківщини». Якщо чесно, то невідомо взагалі хто її виробляв. Як невідомо, хто відповідав за кадри і кадрові рішення. Судячи з того, скільки нароблено помилок в цій делікатній, але визначальній справі, то відповідального слід було б давно вже відправити на заслужений відпочинок. Або розстріляти.

Інша справа, що вирішувала тут все своїм авторитетом Тимошенко. Пояснюючи, що робить це в форс-мажорних обставинах, часто вимушено під шаленим тиском і зі скрипом в серці. Але якби те серце скрипіло, то помилок в кадрах зроблено скільки, що жодний би життєдайний людський орган уже цього не витримав би. А так – слава Богу! – із серцем ніби все гаразд.

Та печаль не в тім, що прийшов Арсеній Яценюк і молодому перспективному політику теж одразу закортіло стати вождем імені ЮВТ. Це, до речі, цілком природне й зрозуміле явище для молодого чоловіка – стати лідером і приймати рішення. Але біда в тім, що наша молода країна взагалі не має виробленої культури прийняття рішень. А особливо в політиці. Суб`єктивізм і волюнтаризм тут аж пруть зі всіх шпарин.

Так от біда в тім, що не знаходяться колеги-члени колективу, котрі одважувалися б заперечувати лідеру, пропонувати свої варіанти розв`язку відповідної теми. Страх так міцно засів у наші гени, що досі не дає можливості більшості людей протистояти чужій волі. Це в тій чи іншій мірі конформізм. Колись він допоміг нації фізично вижити. А нині, коли для прийняття рішень треба з`ясовувати й порівнювати варіанти, які можуть суперечити офіційній думці лідерів, він губить націю. Принаймні її еліту.

Треба віддати належне Анатолію Гриценку – він має волю й характер відстоювати свою думку. І не поступатися в критичних моментах. І його критика однодумців значно важливіша ніж показна одностайність, що межує з одностадністью. Хто сумнівається, варто нагадати вікопомне засідання уряду Януковича здається в 2007 році, коли приймалося рішення про відмову вступу в НАТО. Гриценко був на той час міністром оборони, Яценюк міністром закордонних справ. Анатолій Степанович чи не єдиний з уряду виступив за приєднання до НАТО. Всупереч важкому психологічному тиску голови уряду Віктора Януковича. А Арсеній Яценюк вужем звивався, прагнучи піти від прямої відповіді. Може, ще надто молодим був? Але що тоді відбувається з ним зараз, коли він уже практично забронзовів і став недоступний для колег?

Разом із тим, мені нині не дуже шкода Гриценка. Так, він став жертвою немудрих, недалекоглядних і досить примітивних рішень власної фракції, члени якої за його принципову критику, на яку вони самі не осмілювалися, примушують його скласти мандат. Він знав, куди свідомо вступив білою вороною, знав із ким іде на прю.

Як не сумно це визнавати, але це очікуваний розв`язок його внутрішнього конфлікту. На жаль, надзвичайно перспективний політик Анатолій Гриценко не зумів створити власної команди, не зміг поки створити самостійної політичної сили, сформулювати яскраву програму й відповідні гасла, котрі б привели до нього однодумців. Нині він до певної міри сам зайшов у глухий кут: чи то він політик, чи то блогер, чи аналітик? Зараз займається одразу всім. Не певен, що все це суміщається. Що й показує практика. Пора щось міняти, Анатолію Степановичу. Чи не так?


Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Журналисты
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.