Як я мітингував у Лівійській Джамахірії

27 февраля 2011, 11:55
Журналіст, письменник
0
5304

Зустріч віч-на-віч із Каддафі, або Скільки анархізму батька Махна успадкував у своєму державному будівництві лідер Лівійської революції…


Є у мене чарівна і вельми пробивна односельчанка, лікар-ольфтамолог Наталя ВІталіївна Смалюх. Її ви бачите на світлині.


Мешкає нині вона у Відні і володіє замало не власною клінікою. А як фахівець, кандидат наук, розпочинала свою кар’єру в Одесі, в тамтешньому Інституті очних захворювань і тканевої терапії імені В. П. Філатова АМН України.


Її чоловік, симпатичний одесит, професор медицини свого часу лікував одного із наближених до лідера Лівійської соціалістичної джамахірії. І згодом обоє лікарів опинилися в Тріполі.


Якось я зустрів у нашому рідному селі на Вінниччині Наталку, і знаючи її особливі таланти знаходити шляхи до найкрутіших вершин, жартома сказав, чи не посприяє вона бува мені відвідати джамахірію, позаяк це одне з найзагадковіших, закритих для зовнішнього світу державних утворень, куди потрапити практично не можливо. Особливо ж, такій людині як я, професійному журналісту.


Лікар лише загадково усміхнулася і мило відповіла: "Залюбки".


Яким же ж було моє здивування, коли навесні 1997 року, мені в редакцію задзвонили з лівійського посольства і повідомили, що на  прізвище головного редактора газети "Правда України" з Тріполі прийшло іменне запрошення на участь в якомусь там Всесвітньому фестивалі. 


Із України на нього було запрошено всього п’ятеро осіб. Я, двоє народних депутатів (від фракцій СПУ та КПУ) і дві пристаркуваті дами. Вони ще з часів радянської України опікувалися взаємостосунками з Лівією, і, схоже, явно зловживали своїм посадовим становищем, особисто, що називається, на дурняк регулярно відвідуючи Тріполі. 


Було надзвичайно кумедно бачити, як вони, готуючись до виходу в аеропорту північноафриканської держави, дістали зі своїх речей по книжці в густих зелених обкладинках. На них російською було чітко написано: "Зеленая книга".


На мій здивований погляд, одна із жінок багатозначно сказала: "Тутешнє дацзибао. Перепустка до Вели́кої Соціалісти́чної Наро́дної Ліві́йської Ара́бської Джамахірі́ї."


Вважається, що "Зелену книгу" написав сам великий бедуїн Муаммар Каддафі. В ній викладена його, так звана, "третя Світова теорія". Себто, публічна розробка теорії побудови арабського соціалізму на основі ісламу.


Книга вийшла друком трьома розділами в 1976, 1977, 1979 роках. Вона начебто охоплює всю парадигму суспільного устрою джамахірії. А насправді є прихованою анархічною теорією покріпачення малоосвічених народів, якими насамперед є пустельні бедуїни. 


До речі, в цій книзі Муаммар Каддафі виводить нове, своє власне значення теорії "демократії", вважаючи це формою народного самоконтролю. Мовляв, народ сам здійснює контроль над собою і суспільством. Іншими словами, зеленокнижний полковник проголошує політичну модель бездержавного народовладдя.


Як на мене, то лідер лівійської революції - новоявлений Нестор Махно, але свого, так би сказати, бедуїнського розливу. Наш співвітчизник, які відомо, також проголошував теорії про необхідність передачі всієї влади трудовій общині, при цьому не відмовляючись від системи революційних військових рад. 


Чи не найбільшою дивиною "Зеленої книги", з якою довелося ознайомитись згодом, є те, що Муаммар Каддафі в ній пише таке: "неправомірно і недемократично доручати розробку Законів суспільства комітету або парламенту".


Якщо перекласти це на нашу мову, то пустельний полковник насамперед запеклий антилитвиновець, античечетовиць. Він переконаний противник парламентаризму.


Ви, мабуть, запитаєте: а за якими ж  тоді законами має жити, розвиватися суспільство, котрим управляє цей африканець?


Каддафі пояснює – "справжнім законом суспільства є звичай або релігія". Відтак, саме Коран є головною ідеологічною основою лівійської держави.


Джамахірія вразила мене вже з першого кроку. Адже варто було тамтешнім спецслужбам в аеропорту дізнатися, що я журналіст, побачити серед моїх речей фотоапарат – звичайну, як мовиться, "мильницю", як до мене збіглося, либонь, усе їхні начальство. Стали арабською поміж собою галасливо виясняти, як бути зі мною, справлятися про те, чи не пояснювали мені в Києві, в їхньому посольстві на співбесіді, що ввозити до їхньої країни фотоапаратуру, вільно проводити зйомки не можна. Це в соціалістичній джамахірії суворо заборонено. За порушення цього закону можна надовго загриміти до в’язниці. 


Довелося, м'яко кажучи, прикидатися "валянком", щось говорити про те, начебто це діти в Києві, без мого дозволу, поклали до чемодана цю прокляту фоточерепашку. 


Із мене взяли розписку, що я без дозволу їхніх спецслужб не здійсню жодного фотознімку на території джамахірії. 

Зізнаюся нині, що вдалося лише один раз розчохлити "мильницю", коли разом із моїми друзями-лікарями Наталією Віталіївною та Анатолієм Калістратовичем заїхали на екскурсію до розвалин стародавнього міста. Фотографувалися там, аби хто, борони Боже, не побачив. Бо зробити таке на звичайній вулиці міста – означало тут же бути арештованим. До спецорганів донесуть звичайні араби, які виховані в дусі покори і банального фоторабства. 

Щоправда, професор медицини Анатолій Кривицький, який заглядав до очей всіх владних зверхників джамахірії, в тому числі й до зіниць самого полковника Каддафі, на свій ризик, один раз сфотографував нас із Наталією на тріпольському ринку килимів. Поки нікого ніде не було видно. Ця світлина збереглася в мене і якраз відкриває нинішню статтю


Одного дня нас повезли далеко-далеко в безплідну пустелю, на прийом до тамтешнього кочівного божества – лідера лівійської революції полковника Муаммара Аль-Каддафі. 


Він приймав нас у просторому шатрі, побіля якого паслися декілька віслюків і верблюдів. Пам'ятаю, що хтось тоді пошепки сказав, буцімто керманич бедуїнів п’є лише їх молоко. 


Перш ніж потрапити до намету, нам належало пройти крізь стрій пильних охоронців, серед яких виділялися суворі бедуїнки. Вони, здавалося, прошивали нас наскрізь своїми поглядами, краще за будь-які металошукачі.

У Каддафі, який немовби мумія сидів на своєму троні з позолотою посередині шатра був амбітний погляд двох карих вуглинок, гордівливо відкинуте підборіддя, котре чітко вказувало на зарозумілість і неабияку пихатість. Він раз по раз перекидав одну ногу на іншу, демонструючи всім підошви своїх черевиків. 


В арабському світі саме це означає зверхнє ставлення до співрозмовника. Я десь навіть читав, що після подібного відвертого фарисейства з боку зарозумілого бедуїна, який під час переговорів заледве не демонстративно показував підошви своїх черевиків англійському Прем’єр-міністру Тоні Блеру ледь-ледь не виник міжнародний конфлікт. 


Англійці, які після 1942 року разом із Францією утримували Лівію під своїм протекторатом, добре знали цю горду прикмету кочівників…


Якщо Каддафі так зневажливо ставився навіть до самого Тоні Блера, то хто були для нього ми?! Звісно, що бедуїн не церемонився із тим, аби виставити на показ свої черевики. І ми змушені були милуватися ними.


Мені тоді здалося, що Каддафі дивився крізь нас, думав про щось своє. 


Тим часом глави делегацій із різних країн, кланяючись великому правителю, говорили щось образливе на адресу американських імперіалістів, які свого часу вчинили нічне бомбардування помешкання лідера лівійської революції, висловлювали співчуття в зв’язку з загибеллю тоді його дочки-підлітка. Виявляли гарячу підтримку діям керманича соціалістичної джамахірії. 


Від імені нашої делегації це робив депутат-соціаліст Сергій Кіяшко. 


Власне, весь, як він звався, Всесвітній фестиваль на підтримку Лівійської джамахірії стосувався певних роковин бомбардування помешкання лідера революції . І туди, під руїни колишнього будинку Каддафі, нас усіх учасників цього дивного фестивалю однієї доби звезли далеко за опівніч. Мітинг проти американського імперіалізму розпочався якраз тієї хвилини, коли американські літаки, мабуть, що десять років тому, пішли в атакуюче піке на бункер лівійського полковника. 


Завили сирени, небо пронизали десятки яскравих променів прожекторів. Із потужних динаміків почулися завивання авіабомб, страхітливі вибухи.


Нічний мітинг продовжувався замало не до самого світанку. Він не раз переривався все тією ж страшенною какофонією вибухів, виттям сирен. Небо часто розпанахували потужні світлові спалахи прожекторів.


Повсякчас створювався ефект справжнього авіаційного нальоту на помешкання лідера джамахірії.

Людям із слабкою нервовою організацією особистості таке кількагодинне випробування було витримати не так то й просто. Але й покинути мітинг самотужки теж не можна було: нас доставили до розвалин на якусь, здається, авіаційну базу спеціальними автобусами. Треба було все мужньо витримувати, якщо приїхали на Всесвітній фестиваль…


До готелю ми повернулися із болями в вухах і головах. Годі було витримати таку громітливу какофонію звуків без валідолу. Але й показувати своє неприйняття такого "свята", насамперед із правил пристойності, не можна було.

Я мужньо кріпився. Соціаліст із комуністом, ковтаючи пігулки, порийшли до спільної думки, що все відбувалося надзвичайно резонно та переконливо. А дами виявляли візуальні захоплення побаченим та почутим: їм це належало робити згідно з  службовим рангом. Одна із них напередодні нічного мітингу, здається, вирішила нарешті питання про видання "Зеленої книжки" українською… 


А це, як ви, гадаю, здогадуєтесь, живі грошики…


Цими днями я знову побачив ті розвалини, де відбувався нічний мітинг весною 1997-го.


Телеканал "Євроньюс" показував у прямому ефіру з Лівії виступ Муаммара Каддафі (пригадуєте, у шапці-вушанці?) на фоні розвалин свого колишнього помешкання, порушеного зухвалою нічною авіаційною атакою. 


Він уже давно помирився з американцями, і зовсім не згадував про ті жахливі бомбардування. Полковник говорив, що не дасть загинути революції, яку він уже очолює понад сорок років. Із 1969 року…


І було страшно від того, що оскаженілі диктатори ще ходять по землі, намагаються й далі залишатися при владі, показуючи приклад дикунської "стабільності" режиму для тих, хто і в Європі, на жаль, намагається мати їх за взірець…



* * *


Єдиною світлою плямою з тієї поїздки залишився такий цікавий штрих

Лівійська джамахірія давно надавала своїм громадянам позику на спорудження будинків у розмірі 30-40 тисяч доларів США. При чому, безстроково.

У контракті між позичальником і державою була прописана цікава умова: повернення кредиту починатися з часу повного завершення будівництва об’єкту .

Їдеш Лівією – всюди незавершені споруди. Там комина немає, а деінде з дахом нелади. Чи стріха не підшита. Одне вікно не всталене.

Люди, схоже, і не думають доводити все до ладу, позаяк тоді доведеться повертати величезні кредити.

В будинках із маленьким ґанджем можна спокійно жити…

І держава їх не може змусити до його усунення: понад усе умови контракту…



Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Журналисты
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.