"Здохлий кіт" у червоному прапорі

8 мая 2011, 11:52
Журналіст, письменник
0
3774

Непарадні замітки про катарсис від влади і осквернення кумачу безбожними грішниками…


Цими днями зателефонував знайомий із Донецька. Повідомив новину. У їхньому місті кілограм картоплі в супермаркеті коштує 50 гривень 79 копійок. Якщо маєш картку мережі магазинів – отримаєш скидку. Тоді ціна складає 42 гривні 90 копійок.

Йдеться, підкреслю, про молоду бульбу. А ось минулорічна коштує теж для багатьох не менш "непідйомно" - 11-14-15 гривень за кілограм. Як повезе.

Щось подібне можна зустріти і в столиці.

А які вже ціни на капусту, на молочні продукти, на ту ж таки гречку? Попереду ж усіх – галопуюча вартість пального. Примітьте: на кожні святкові дні, коли велика маса людей на особистих авто вирушає в сільську місцевість, вони обов’язково помітно підвищуються, начебто всі світові проблеми нафтовидобутку і переробки підкочуються саме під ці наші дати. Як нашестя якесь…

Пояснення просте: тільки підвищення ціни на 5-10 копійок дають до кишені власників бензиново-дизельних рік мільйонні прибутки. Це лишень за добу-дві. Не кажучи вже про те, що ціни в Україні ніколи не відкочуються назад. У них, завдяки шаленій корупції високорангових чиновників, які щонайбільше гріють на цьому руки, задню швидкість взагалі кастровано. Ціни в нашій унікальній державі заднього ходу не мають…


Вони як стійкі вітри нижньої тропосфери - мусони, вимітають кошти з кишень насамперед бідного, знедоленого люду і складують їх до офісів олігархів.

Відтак, гадаю, як про доведений факт, можна сказати таке. Розрекламовані пані Герман і її гоп-компанією "професіонали" калуського "солов’я" пана Азарова, як і всього донецького клану, котрий остаточно прибрав до рук всю владу в Україні, - ізганьбилися, показали свою повну фахову немічність. 

Обездолена олігархами Україна цих "подарунків" до нинішніх травневих свят від януковичів уже не витримує.

Тому, щоб урятуватися від всенародного гніву, влада придумала "здохлого кота" у вигляді червоного прапора. Нехай суспільство, яке й без того роздирають чвари на ідейному ґрунті, бо одна частина України сповідує європейські цінності і прагне до світової цивілізації, а інша – хоче повернутися до синіх галіфе і захисної гімнастерки та глибоко проникливої чекістської пісні "не слышны в саду даже шорохи…", активно, завзято і по-бойовому поплеще язиками, відволікаючись від порожніх каструль та пісних "святкових" столів. Нехає перегризають одні одним глотки поки в садах і городах підростає зелень та інший "підножний" харч. Прем’єр же ж пророче всім вказав, де порятунок для їхніх шлунків – у лопатах, лопатах і ще раз у лопатах…

Влада вважає, що змусивши людей, до речі, під загрозою покарань, вивішати поруч із жовто-синіми державними прапорами ностальгічно радянські – червоні, вона водночас проведе в суспільстві акт своєрідного катарсису. (Катарсис - від давногрецької κάθαρσις — підняття, очищення, оздоровлення).

Цю ідеологічну ін’єкцію для українського суспільства явно придумали у Москві. Як і десятки інших нововведень, які сліпо, холопське, на напівзігнутих колінах, по-рабському впроваджує російськомовний апарат із вулиці Банкової. (Не знаю чи правда, чи ні, але чув байку про те, що аби ліпше вжитися в теперішню керівну говірку, львів’янка пані Герман бере уроки російської з московським акцентом…)

Не дарма ж маленький росточком російський нинішній цар Дмітрій Мєдвєдєв нашому, пролетарської, ковальсько-плугатарської статури панові Януковичу суворо наказав, що найголовніше – не дати переписати спільну історію. Читай – постулату "Єдиної Росії" і її донецького крила – Партії регіонів.

Але, що маємо ми, українці, спільного із їхніми імперськими планами?

Росія вже майже два десятиліття тому, одночасно із алмазним і золотим фондами, величезними зарубіжними активами, посольствами, іншими територіями успадкувала ідеологічні складові давно померлого СРСР – мелодію гімну, червоні кольори перемог тієї упокоєної в Бозі держави. 

Більше того, не так давно (16 грудня 2010 року) один із лідерів сусідньої Федерації – Володимир Путін на весь світ із Москви буквально заявив, що Росія перемогла б у Великій Вітчизняній війні, навіть якби Україна і не входила до складу Радянського Союзу. Росія сама б подолала ворога, бо вона, бачите, народ – переможець. За своєю природою.

Мовляв, нам по боку мільйони смертей, які поклали на вівтар загальної перемоги українці. Пішли вони в той самий сортир, де росіяни "мочать" всіх без перебору…

Тепер же ж, як бачите, нова пісня – згадали про спільну перемогу, і за їх побажанням, ними приватизовані червоні прапори мають висіти на всіх державних установах. Від Ялти до Чопа, від Ужгорода аж до Владивостока.

Тут як тут і головний московський піп із кадилом нагодився. Під червоними прапорами поруч із хоругвами. Хоча добре відомо з історії, що саме під цими кумачевими знаменами ленінсько-сталінські безбожники, керовані з Кремля, громили церкви, палили божественну літературу, гноїли монахів у тюрмах і засланнях. 

Усе те, мовляв, викиньте із пам’яті, давайте горніться сюди в гундяєвський "руській мір". До якого, між іншим, він хоче залучити не лише російську діаспору в Україні, але й усіх українців. Щоб, зрозуміло, помітно розширити приход, збільшити прибутки російської церкви, а головне - успішно виконати вказівку Кремля – утворити нову московську імперію на обломках замшілого СРСР. З чужим для українців прапором над головами... Той, до речі, прапор, під яким творився геноцид проти українського народу.

Харків’янам глава московської церкви (ім’я його боюсь навіть писати в своїх замітках, аби не приведи Боже, не попало воно під технічний рядковий перенос і потім прибічники патріарха не сказали, що автор зумисне розполовинив його церковне наймення, аби воно незугарно, неблагозвучно читалося в українській транскрипції, особливо ж в останніх двох-третіх його частини) навіть подарував таку ікону в якій треба молитися за особисто його персональне блаженство. Аби віруючи щоденно звикали, вживалися в образ благочестивого пана Гундяєва.

Не інакше, як розробка особливого відділу ФСБ, де працюють із підсвідомістю людини.

Думаю, що незабаром високий церковний служитель Кремля привезе нову ікону до Києва. І з високого церковного амвона проголосить, що молячись перед нею українські прочани "руського міра" "нєпрєменно" повинні водночас поклонятися, думати і бажати здоров’я, втілення в життя задумів кремлівських велетнів Путіна і Мєдвєдєва. 

Більш ніж переконаний, що першими, хто прибіжить набожно виконувати цю єзуїтську настанову будуть пани Янукович, Азаров і вся їхня донецько-макіївська братія в купі з "примкнувшими" до них львів’янками – Ганною Герман та Даркою Чепак, які служать невідомо кому і чому. Але тільки не на благо українського народу.

Що ж стосується безпосередньо "здохлого кота" в червоному прапорі, то був такий випадок.

У середині вісімдесятих років, коли я працював у газеті "Сільські вісті", мені довелося перебувати в відрядженні в одному з північних районів Миколаївщини. А там напередодні сталася вельми резонансна подія. На бюро райкому партії, яке відбулося в таємному режимі, виключили із партії і звільнили з роботи першого секретаря райкому комсомолу. Всім оголосили, що поплатився за провал у роботі, а насправді - за осквернення прапора районної комсомольської організації.

Увечері, за чаркою і шкваркою керівник комуністів району мені під чесне слово відкрив секрет. 

Молодий і здоровий гицель, штатний вождь молоді району, поїхав до обласного центру отримувати новий прапор районної комсомольської організації. І взяв із собою в дорогу молодого, чарівного секретаря первинної організації. Таке начебто потрібно було відповідно до протоколу отримання святинь РК ЛКСМУ.

На зворотному шляху масно пообідали, ось він і не стримався. Шість разів осквернив прапор районної комсомольської організації…

- Це ж як удалося встановити? – знічено видавив я із себе, коли вождь районних комуністів повідав цю новину.

- О, знаєте, - впевнено відповідав перший секретар райкому партії, - в нашій парткомісії працюють такі надійні старі більшовики, що вони все встановити можуть… До того ж чесною виявилася і сама комсомолка, - оком не змигнувши сказав мій співбесідник. - Усе, як на духу, видала на бюро райкому партії. А потім, - додав аж начебто замріяно, явно виправдальним тоном головний комуніст району, - від Миколаєва до нас все таки надзвичайно далека дорога… Хоча не зважив, гад, що це червоний прапор - знамено нашої великої перемоги…


Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Журналисты
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.