Василь Шкляр як герой тижня

11 февраля 2011, 14:03
журналист
0
2098

Роман «Залишенець» про останній спалах українського «м’ятежного» духу побачив світ у журналі «Сучасність» ще 2008 року.

Звичайно в журнальному варіанті. Почав його друкувати ще світлої пам’яті блискучий український поет Ігор Римарук 2007 року. А закінчував уже я, перебуваючи на той час головним редактором видання.
Ми довго сперечалися з колегами, коли Василь отримає за нього Шевченківську премію. Те, що премія буде – це ні в кого сумніву не викликало. А от коли? Більшість сходилася на думці, що, зважаючи на досить суперечливий (скажемо так) склад Національної ради, це має бути років за десять. Не менше!
Тепер я собі гадаю, що коли б суперечка відбувалася за президентства Януковича,  а не Ющенка, то всі б дружно сказали, що це має відбутися вже за років п’ятдесят. Але дружна команда реформаторів Віктора Федоровича примусила всіх нас ганебно помилитися.
Звичайно, на початку свого становлення нова влада зробила низку катастрофічних помилок у гуманітарній сфері. Не усвідомлюючи делікатність проблеми культурно-духовного світу, команда президента з переляку навіть відмовилася від посади гуманітарного віце-прем’єр-міністра, який, власне, й мав формувати політику в цьому дражливому питанні. Мудрагелі з Адміністрації, не довго думаючи, вирішили: немає віце-прем’єра – немає й проблеми.
Проте це не той випадок, коли в такий спосіб все залагоджується саме собою. І, здається, команда нового президента вже дуже скоро це відчула. Схоже, нині Янукович прагне знайти порозуміння з цією різношерстою, але різкою, балакучою й непримиренною компанією. Так, одіозного Табачника Віктор Федорович зняти не може, бо не він його ставив. А ось пригріти й приголубити досі переслідувану СБУ вельми різку й категоричну щодо нової влади письменницю, лауреата минулорічної Шевченківської премії Марію Матіос – це ще можна. Поки брати не помітили тенденцію.
Можна навіть нишком дати художньо абсолютно довершеному, але різкому й не завжди політкоректному щодо старшого брата твору про масовий організований збройний спротив українців радянському щастю, найбільшу державну відзнаку. Поки Москва й тут не наклала табу. Але це вже схоже на тенденцію.
Віктора Федоровича мені вже зараз шкода. З українською громадою він таким чином навряд чи порозуміється, бо надто багато встиг за минулий рік здійснити антиукраїнських справ. Чого варті лише Харківські угоди разом із бурхливою діяльністю все того ж нещасного й озлобленого Табачника! А от нарватися на серйозного прочухана з Білокам’янної за ритуальні ліберальні танці з радикальними представниками українською інтелігенцією, як і за офіційне визнання «антиросійського» роману – цілком здатен. Там такі речі не пробачають.
Але це вже проблеми Віктора Федоровича, який робить одне, а говорить інше. Й прагне при цьому всім сподобатися.  Поки він сам внутрішньо не визначиться, хто він є насправді – білорус, росіянин, поляк чи татаро-монгол – він ніколи не стане по-справжньому українським президентом. Як ніколи ми з вами, шановний читачу, не збудуємо квітучої країни, поки не зрозуміємо хто ми є, якого роду племені, якою мовою говоримо, яку культуру підтримуємо, за якою історією живемо. І про це дуже добре сказано в чудовому романі Василя Шкляра «Залишенець».
Попри все, я вітаю його з нагородою і хотів би нагадати, що в українській історії є багато яскравих особистостей, котрі всупереч сакраментальній українській покірності й терплячості являли своїм співвітчизникам зразки мужності й відваги. Й про це ще ніхто не сказав. Чи не так, Василю?
Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Журналисты
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.