Кохаються чорнобриві, та не з панчуками

25 марта 2011, 00:14
литератор
0
5167

Легендарний Сергій Проскурня поставив у може трішки менш, але теж легендарних Черкасах спектакль про Тараса Шевченка. Я була на допрем’єрному показі і, соромно зізнатися, тільки тоді відкрила для себе актора Петра Панчука.

Зараз я пригадую, що вже бачила його раніше.  Десь рік-півтори тому я вгляділа у «…Арабесках» Володимира Тихого чарівливого таксиста. Взагалі-то у подібних проектах актори так собі, ну, зрозуміло. Але цей мене просто вбив! Моя шкільна подружка казала про таких «ураганний», і дійсно він у своїй маленькій ролі справляв враження неадекватного обставинам буйства природи. Я спитала Тихого: «Хто цей таксист?», а він (це спливло у моїй пам’яті, мерехтячи і похитуючись) відповів: «О, дуже відомий актор, Петро Панчук, з театру Франка». Я ще подумала: «Франка! Це ж треба, які в них кадри»

Але коли я 9 березня цього року їхала у автобусі, що віз журналістів у Черкаси, і цей автобус нісся вздовж ланів, де на хирлявих стовпиках чисто-конкретно сиділи важкі яструби, і раптом по зустрічній проїхав кортеж Януковича, і журналісти відреагували досить безпосередньо, якщо хто скаже, що то була джинса – ніколи не повірю, тобто з їх реплік можна було зрозуміти, що ми – не один з тих автобусів, що завітали до Києва у 2004 році, словом, коли я їхала дивитися спектакль, то думала зовсім не про таксопарк театру Франка.

Я думала: Проскурня… знаю його з 1994 року, і чого з нами тільки не траплялось! І було, що мій тодішній шеф кричав: «Вижени його звідси, а то я тебе звільню!», і було, що Проскурня приїжджає з гастролей, відкриває ключем свій офіс, а там я сиджу одна і граю на гітарі. Було багато чого. Я мала щастя милуватися цією феєричною людиною у багатьох ракурсах. Не вистачало лише головного – він режисер, а я досі ніколи не бачила жодної його режисерської роботи.

Треба сказати, що я люблю екстремальне мистецтво, в якому є пафос. До дрібнобуржуазного постмодернізму, з його стьобом, я малочутлива, і в мене є однодумці. Проте виросла ціла генерація мистецтвознавців, що мірилом геніальності вважають рівень стьобу, а на пафос реагують з такою пихатою нетерпимістю, ніби вони прийшли до ресторану, ще й заздалегідь забронювали столик, а їх там нагодували дустом. І знов-таки це Проскурня, тож у залі сиділи молоді спортсмени, яких він перехопив, коли  вони їхали з тренувань. Звісно, такій різношерстій публіці палець покажи, вона і його сприйме неоднозначно. Так само ми сприйняли і спектакль «Тарас: слава» за поетичною п’єсою Богдана Стельмаха.Спортсменам сподобалось, що актори ходять в залі між рядами, але все інше їм було незрозуміло. Театральні журналістки висловили незадоволення, що Шевченко був поданий епічно, тобто звично, а треба було поступити більш оригінально – зараз всі так роблять – зосередитися на приватному житті поета, на його відносинах з жінками.  Щодо мене, то спектакль був зшитий якраз по моїй мірці. Проскурня працював у класичному жанрі – тобто жанрі класичної меєрхольдії. Велетенське біле сонце, білий степ, – все це виникло з білого аркушу, – солдати у білих шинелях, білих чоботах, що крокують, гротескно тягнучи носок. Хореограф був чоловік, напевне не уникнув армії, і зараз цей травматичний досвід знайшов втілення.

Головну роль грав Петро Панчук. Отак просто вийшов на сцену і перетворився на Тараса Шевченка. Його акторська манера шибає мозок не одразу, наче домашня наливка, але наприкінці вистави я побачила, що в очах актора стоять сльози, і з почуттям сорому зрозуміла, що в мене вони вже потекли.  Це було тим більш незручно з огляду на мистецтвознавців та спортсменів, які, якби з ними таке сталося, сприйняли би як зґвалтування і, непевне, полізли би на сцену бити акторів. Було темно, позору мого майже ніхто не бачив, але я вирішила: досить, тепер треба подивитися Панчука у комічній іпостасі.

Учора я цей намір реалізувала – відвідала у театрі ім. Франка «Наталку-Полтавку», де Панчук грає Возного і на трубі. В театрі я була приємно здивована усім, крім того, що у буфеті за непропорційно дорогу ціну продають явно дешевий коняк, та ще й відверто його бодяжать горілкою. Якщо це – для відтворення колориту, хай на канапки кладуть сало, а якщо ні, то треба щось вирішувати.Так от. Я й не сумнівалась, що Панчук у ролі Возного буде прикрасою дійства. Навіть коли він грав Шевченка, у ньому, попри підкреслену монументальність, відчувався якийсь жвавий, сангвінічний елемент, що робив його схожим на справжніх, ще не зображених на грошах, поетів. У Черкасах, підчас фуршету, Панчук розповів мені, що Шевченка він трактував як сплав усіх українських типів. Возний в нього вийшов теж дуже український. У принципі, це сільській інтелігент, карликовий Фауст, в котрого, щоправда, замість істини стоять гроші. Такі Возні у радянські часи масово рекрутувалися у Спілку письменників, а тепер з них складається дрібна місцева влада. Це люди зовсім не погані, вони просто дуже хитрі, але їх хитрість походить від внутрішнього вогню, який, серед тупих селян, не може знайти іншого призначення. Якраз із внутрішнім вогнем Петро Панчук, схоже, пережарив. Він чудово ухопив характер свого героя, але у сцені залицяння до Наталки актор занадто привабливий. Занадто! Можливо, якби він повернувся до цієї ролі років через двадцять, то вийшло би більш гармонійно, але зараз йому скоріше має сенс грати Дона Жуана чи Казанову. Я не Станіславський, але не вірю, що якби Возний був ТАКИЙ, Наталка, після 4 років без хлопця, могла би перед ним встояти. Коли він кружить перед нею у шлюбному танку, коли він намагнічує її своїм бажанням, опалює пристрастю, коли він демонструє такий шал, проти якого жінці природою не дано захисту, і хіба що не б’є себе у груді, як Тарзан, а потім ще й видає весняні трелі на трубі, для неї не може існувати ніякого Петра, окрім Панчука.  Бідні українські актриси, що кожного вечора з року в рік кажуть «ні» таким Возним! Який важкий хліб! З цих жінок, напевне, ліплять скіфських баб, чи коли ліплять, про них згадують. Піду подивлюсь тепер, як в нього вийшов Просперо.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Журналисты
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.