Хороші батьки і хороші діти

12 апреля 2011, 14:35
журналістка
0
3937

Чи має право дорослий вдарити дитину? Ага, ось так просто – запустити капцем в момент найбільшого непослуху, чи просто долонею вгріти по дупі, «аби нарешті заспокоїлося», чи ще гірше – ремінякою, «аби наступного разу не захотілося».

Словом, нічого надзвичайного – «традиційні методи виховання, від яких мені свого часу була лише користь». «Та яке ж це биття?», -- запитають мене ті, хто не гребують дати дитині ляпаса за те, що «пащекує» чи залишити без прогулянок у вихідні, «щоб сів і подумав над своєю поведінкою». І справді, биття – це коли синці чи крововиливи, а усе вище назване – це «просто виховання». 

Шестирічного Михайлика батьки нерідко «виховують» то капцем, то рушником, то просто долонею. «Він нечемний, не слухається, все розкидає і лише чигає на момент, аби я відвернулась, щоб зробити шкоду, -- пояснює свої методи його мама, --  Як тут не бити?! Це єдине, чого він ще боїться»…

Чи можливе виховання без покарання? Психологи стверджують, що уникнути форм покарання в такому складному процесі неможливо, але можна терпляче і спокійно пояснити дитині, що за певні невиконані нею обов’язки вона нестиме покарання. Звичайно, це не буде стосуватись їжі, прогулянок, зустрічей з друзями, але від улюблених мультиків на певний час доведеться відмовитись. Покарання не повинно бути принизливим і образливим, а радше – зрозумілим і добровільним. Так, це певна гра з правилами, яких дотримуються і батьки, і діти, але в кінцевому результаті обидва гравці опиняються у виграші, яким може стати порозуміння в родині. Це гра, яка передбачає повагу гравців одне до одного, і відповідальність за усе сказане чи зроблене. 

Переконана, що за якийсь час у психіці дитині можуть виникнути незворотні процеси, які призведуть чи до агресії, чи до замкненості. Бо відомо, що діти, які страждають від фізичного покарання виростають невпевненими, асоціальними або ж навпаки твердошкірими і жорстокими. Жертвами або тиранами. Але щонайгірше – вони однозначно толерують насилля у своїх майбутніх сім’ях, і знову таки, чи як жертва, чи як тиран. 

 Ніколи не погоджусь з твердженням, що биття виховує повагу, що той, хто підняв руку на власну дитину робить це з найкращих міркувань. Це стереотипи, якими ми, дорослі, часто прикриваємо наші слабкі сторони – нетерплячість, імпульсивність, вибачте на слові, глупоту. Дуже непросто бачити у власній дитині партнера, помічника і рівну тобі особистість. Чому своїм підлеглим, які щойно почали з нами працювати ми можемо терпляче пояснювати тонкощі справи (я не чула про багато випадків лупцювання підлеглих), а на власну дитину нам не вистачає терпіння? Нам простіше жбурнути капцем в дитя, аніж спокійно пояснити, чому не варто вередувати і переливати кашу на підлогу, розтираючи її долонями. Бути хорошими батьками дуже непросто, особливо, коли розумієш, що хороших дітей не буває. Хороші батьки – це люблячі, надзвичайно терплячі і відповідальні. А хороші діти? Усі діти. 

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Журналисты
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.