Do you speak Ukrainian really, mr. Grуshchenko?

26 декабря 2011, 10:04
журналіст-телевізійник
0
3789

And you, mr. Poroshenko? Exactly? Are you sure?

Дуже хибним є твердження, що для формування позитивного іміджу політика важливі лише його професійні якості і суто людські чесноти, а ось такий чинник як упорядкованість його мови, вміння точно висловлювати свої думки, має другорядне значення. Насправді той, хто оволодів бездоганною технікою мовлення, значно швидше і ефективніше може донести до громадськості важливі послання, пояснити, чим продиктовані ті чи інші його вчинки. На жаль, багато українських політиків двох слів до купи звзати не можуть, але їм здається, що у своїй велемовності їм немає рівних. Вони ладні говорити без упину, мало дбаючи про зміст мовленого. Але ще Олександр Дюма застерігав: Людина, яка багато говорить, скаже нарешті дурницю

Але одна справа, коли вітчизняний політбомонд обирає для своїх вправлянь у риториці публічні майданчики всередині країни і громадяни вже знають ціну їхнім куцим моралізуванням. І зовсім інша річ, коли можновладці, які визначають і скеровують зовнішню політику України, влаштовують ярмарок марнослів’я закордоном. І це непокоїть, бо від спілкування з ними у зарубіжних лідерів складається  враження  про нашу країну загалом. Мова для дипломата є одним з інструментів, який допомагає формувати образ України у світі. Я не можу судити про їхню добру чи погану обізнаність з іноземними мовами – не мав достатньо приводів, аби в цьому переконатися. Але скажу відверто, що від їхнього володіння державною мовою я не в захваті і рідко коли чую від них доладні виступи. Щоразу ж бо очікуєш від посадовців, що є візитівкою твоєї країни, не лише механічної передачі інформації, а й повсякчас сподіваєшся, що вони засвідчать високу культуру мовлення з відповідним дотриманням усіх граматичних правил. 

Можна погодитися, що мова дипломатії доволі суха, монотонна і до того ж просякнута такою силою-силенною штампів, що, слухаючи її, складається враження, ніби тобі зачитують якийсь протокол з офіційної зустрічі. Але навіть і без того скупі щодо викладу і безживні дипломатичні висловлювання можна обернути внівець, якщо зовсім не дбати за їхню граматичну  побудову і семантичне наповнення. У цьому вкотре можна було переконатися, переглянувши Свободу слова на ICTV з Андрієм Куликовим у понеділок 19.12.2011. Тема, яку обговорювали в студії, стосувалася щойно завершених перемовин між Віктором Януковичем та очільниками Євросоюзу щодо подальших європерспектив України.

Міністр закордонних справ Костянтин Грищенко намагався закрученими стежками дипломатичної фразеології пояснити відвертий неуспіх київського саміту, від якого багато хто очікував вирішення головного питання: буде чи не буде під час зустрічі підписано Угоду про Асоціацію між Україною та ЄС і чого, як відомо, не сталося. І Костянтин Іванович, звісна річ, намагався гнути лінію в тому напрямку, що візит до Києва європрезидентів – це лише черговий крок до європейської інтеграції України (а дата підписання Угоди – це лише формальність) і що саме зовнішньополітичним відомством під його керівництвом зроблено для здійснення цієї стратегічної мети надзвичайно багато. Але через цей мур шаблонного офіціозу зненацька вигулькнула цілковита і очевидна безпомічність міністра дати собі раду з українською стилістикою, ба більше того: нездатність упоратися з її лексемами.

Почалося із самопіару: мовляв, “протягом останніх півтора років (відколи Грищенко очолює МЗС – автор) відбулися серйозні зусилля у зближенні позицій з Євросоюзом”. Гай-гай, такому імпозантному дипломату варто було би знати, що зусилля можна лише докладати, а відбуватися можуть заходи, події.

Та це був лише заспів. А далі вже за традицією Його Величність суржик розлого і невимушено полився з вуст емзеесівського керманича. “Україна має право на вступ до ЄС, на чому ми наполягаємо і що є даністю”, – наголосив міністр і так йому запраглося транскрибувати російську “данность” згідно українських фонетичних норм, що й вийшла ота сміховинна “даність” . А чому не мовити йому, як личить українцеві: на чому ми наполягаємо і що варто прийняти як належне”?

Торкнувся міністр і перспектив торгівлі між Україною та країнами Євросоюзу, але при цьому геть заплутався в паронімах. Визнавши за необхідне нашим кАмпаніям почати прилаштовуватися до стандартів ЄС, він з семантичної точки зору усе перевернув догори дрига. І важко добрати, чи то уяву міністра передчасно заполонили думки про майбутню парламентську кАмпанію 2012 року, чи він справді не вловлює різниці між близькими за звучанням, але різними за значенням словами? Бо ж кОмпанія (промислова, будівельна, дружня) і кАмпанія (рекламна, пропагандистська, виборча) суть не одне й теж.

Кордебалет із наголосами, який почався потому, докинув нову порцію поживи для роздумів. Ми сАмі для себе визначаємо зовнішній курс»(в українській мові займенник самІ має наголос на другому складі!). Чи може пан Грищенко є палким футбольним уболівальником і згадав всує півзахисника збірної Німеччини і мадридського “Реалу” САмі Хедіру? А в реченні: Ми маємо точно также подивитися, він десь доп’яв до вжитку російське службове слово также, ніби в українській мові бракує власних відповідників на кшталт також, так само, теж.

Росіянізми цього вечора ніби вишикувалися в чергу, аби швидше зголоситися до послуг міністру закордонних справ. Ось як він відповідає тим скептикам, хто не вірить у перспективи створення ближчим часом зони вільної торгівлі між Україною та ЄС: “Не можна казати, що для цього немає жодних підстав. Атнють”. І знову ж таки достатньо лише трохи пошарудіти сторінками Російсько-українського словника і, кажучи словами Івана Франка, той, хоч і труду мав досить, дивнії перли виносить. Аж ніяк, ні в якому разі, в жодному разі, нізащо – добирай замінника на будь-який смак!

Але хай їм грець тим другорядним членам речення – скільки з ними мороки! Та складнощі в пана Грищенка викликали не лише вони. Що насправді непростимо керівнику зовнішньополітичного відомства – це відверте нехтування правил “дев’ятки” при вимовлянні назв цілої низки країн (після “д”, “т”, “з”, “с”, “ц”, “ж”, “ш”, “ч”, “р” у запозичених словах перед приголосним, крім “й”, пишемо “и”, а не “і”!). Тому зовсім неприродно було чути, коли дипломат найвищого рівня МексИку обзиває МексІкою. А ще він розповів про переговори між Сполученими Штатами та ІзраілЄм. І відтак виникає цілком закономірне питання: невже в Інституті міжнародних відносин настільки погано навчали української мови майбутніх репрезентантів нашої країни на міжнародній арені?

 Коли ж міністр згадав свої перші відвідини Вашингтона, то ніяково було вислуховувати від нього нарікання, що “в цьому місті увечері навіть немає куди піти ТОЛКОМ”. Доволі суперечливе твердження щодо цілковитої відсутності в американській столиці індустрії розваг, але власне не про це  йдеться, а про те, що є ж гарна українська словосполука до пуття. Чому ж її не вжити?

Коли нинішній міністр закордонних справ поступився місцем біля центрального мікрофона колишньому – Петру Порошенку, то було дуже цікаво порівняти, хто ж із них і кому дасть фору у кращому володінні мовою. Але помаранчевий міністр у цьому відношенні розчарував не менше, ніж його колега з біло-синього табору. 

У Петра Порошенка ахіллесовою п’ятою завжди було невміння правильно відтворювати у розмові українські дієприкметникові форми як теперішнього, так і минулого часів. В одній із попередніх програм Петро Олексійович нагадав нам про більш ніж дев’яносто відсотків українців, “проголосуваВШИХ” за незалежність на грудневому референдумі 1991 року, хоча йому варто було б засвоїти, що форм активних дієприкметників із суфіксами -ущ, -ящ, -ющ, -вш  в українській мові немає. І замість того, щоб вдатися до описової форми і почати підрядне речення зі слів “що проголосували”, він необдумано скопіював, певно, більш підходящу для його способу мислення російську конструкцію.

Те ж саме трапилося й на програмі, присвяченій європерспективам України. Цього разу пан Порошенко, коментуючи результати голосування глядачів у студії за вступ України до ЄС (82% підтримали цю ініціативу, 18% натиснули кнопку проти), дослівно заявив наступне: Я хочу кожного з цих вісімдесяти двох відсотків, сидяЧИХ в залі, від щирого серця за це подякувати, а вісімнадцять відсотків, які ще коливаються, переконати. В одному реченні відразу три грубі помилки!

Але розберімо їх по черзі. Як слушно зазначає мовознавець Олена Курило, не можна плутати активних дієприкметників на -чий із подібними за морфологічною структурою віддієслівними прикметниками. Тому кажемо: Глядачі, що сидять в залі, а відповідно місця, де їх розмістили, називають сидячими. Слово сидячий у такому контексті втрачає ознаки дієслова і набуває функцій прикметника, бо тепер воно виражає постійну властивість позначуваного ним місця. Тобто, ведемо мову про сидяче місце на відміну від стоячого. Хоча, якщо дбати за цілковиту непогрішимість висловлювання, то треба казати все ж таки не сидячі місця, а місця для сидіння.

Можна каждого поблагодарить, але не можна кожного подякувати. Як засвідчує цей приклад, Петро Олексійович остаточно заплутався у відмінках. Узгодити дієслово і займенник у цій словосполуці дуже просто. Подякувати кожному така морфолого-синтаксична форма не викликатиме ні в кого жодних заперечень. І знову ж таки, як на мене, саме відсутність мовної практики зіграла з доповідачем злий жарт.

Але й це далеко не все. У цьому ж таки реченні Порошенко пообіцяв переконати співвітчизників, які все ще коливаються у своїх зовнішньополітичних симпатіях, визначитися врешті-решт на користь європейського вибору. Але й тут дав маху, бо коли люди проявляють нерішучість або сумнів у чомусь, то вони вагаються, а коливатися можуть ціни чи стовпчик термометра.

Не меншим мудрагелем виявив себе Петро Олексійович і в царині стилістики. Ось ця його фраза, що наводжу нижче, безумовно, заслуговує потрапити в золотий фонд крилатих висловів українських політиків: “Коли вриваються (мітингувальники – автор) і вандально знешкоджують пам’ятники, цьому намагаються протидіяти”. Раніше нам було достоту відомо про знешкодження вибухівки, злочинців, а тепер знатимемо, що й пам’ятники можуть чинити опір і їх треба за таких обставин не зносити чи демонтувати, а конче знешкоджувати.

Революціонером проявив себе екс-міністр закордонних справ, коли заповзявся радикально розширювати смислові значення деяких слів. Він ратував за створення нових висококваліфікованих місць (хоча досить докласти зусиль до появи нових робочих місць, а працівники, які їх займуть, з часом доростуть до висококваліфікованих кадрів). Переконував, що виборець є суддею, який наносить вирок політику, хоча наносити можна, для прикладу, воду, або як у Шевченка великих слів велику силу, яких несли, несли з чужого поля і в Україну принесли, а вироки, незалежно від порошенківських інтерпретацій, лише виносять.

Петро Олексійович хвацько взявся і за реформи на морфологічній ниві. Еліта відірвана від народа!, – зі знанням справи зізнався він і при цьому, ставлячи   іменник народ у родовому відмінку, категорично відмовив йому у природному закінченні – у (народу), а натомість присвоїв штучне –а (народа). Але ж ніхто не скасовував правила про те, що іменники другої відміни чоловічого роду, що позначають збірні поняття, у родовому відмінку закінчуються на –у (хору, батальйону, взводу, колективу).

Щоби не зупинятися довше на кожній помилці зокрема, порекомендуємо Петру Олексійовичу взяти до відома ще таке: закони не можуть протирічити Конституції, а лише суперечити, а намети не можна розбивати, а лише ставити чи напинати. І, поза всяким сумнівом, легкА промисловість, а не лЕгка, випускає одяг, а не одежу.

Кумедним видався діалог, коли ведучий “Свободи слова” попросив промовця обґрунтувати, чи можуть політики поставити державні інтереси вище партійних принаймні у стосунках із зовнішнім світом і при цьому зробив особливий наголос на літері ґ. Петро Олексійович миттю відповів: “Обгрунтування дуже просте…” і при цьому з невідомих причин повністю дискредитував цілком безневинну фонему ґ. Незважаючи на те, що Андрій Куликов на власному прикладі продемонстрував, що правильна її вимова може додати неабиякої вишуканості усьому вислову.

А бютівка і за сумісництвом есдеківка Наталія Королевська ніяк не може набратися сміливості і виголосити привселюдно свій перший полум’яний  спіч українською. Має схожу проблему з Порошенком, коли  в російських словах на місці проривного звуку ґ(g) вимовляє український фрикативний г(h). Цим вона мені дуже нагадує одного із персонажів  Миколи Куліша – Мину Мазайла. Він брав уроки правильных произношений і йому ніяк не давалася російська літера г. Тож він від безвиході ледь волосся на голові не скуб: “Оце саме “ге" і є моє лихо віковічне. Прокляття, якесь каїнове тавро, що по ньому мене впізнаватимуть навіть тоді, коли я возговорю не те, що чистою руською, а небесною, ангельською мовою. Наталя Королевська висловилася в схожій манері: КоХда наш лидер находится в тюрьме, о каком верховенстве права мы говорим?

А потім, наслідуючи приклад нинішнього керівника МЗС, який Мексику нарік Мексікою, вона зазначила, що якість життя в Україні настільки низька, що “нас даже Папуа-Новая ГвинЭя обгоняет”. Хоча Гвінеєю ця країна називається згідно українських орфоепічних норм, а в російській мові вона залишається все ж таки ГвинЕей.

Також певну алогічність містило її висловлювання, в якому представниця БЮТ  пожалкувала за втраченими можливостями України у зв’язку з перенесенням терміну підписання угоди з ЄС. Сегодня Украина могла бы хоть чуть-чуть присоединиться к европейской семье, но увы, - побивалася депутатка. Хоча для більшості глядачів певно лишилося великою загадкою, як до європейської спільноти можна приєднуватися не цілком і повністю, а тільки ледь-ледь. Це приблизно з тієї ж серії, коли не можна бути частково померлим чи трохи вагітною.

Представник Партії регіонів Леонід Кожара потішив дуже оригінальною тавтологією: “Поставте на ТЕРЕЗИ ВАГІВ інтереси ЄС та інтереси України”. Певно, шальки терезів він все ж таки мав на увазі, а замість цього змішав грішне з праведним і два прилади для зважування зчепив один з одним гейби сіамських близнюків.

Про корисність час від часу зазирати до Тлумачного словника, аби уточнювати значення окремих слів, нагадало таке речення регіонала: З нами Європа не цурається абсолютно. Якщо пан Кожара хотів вилаяти європейські уряди за недостатньо тактовне поводження з Україною, то зауважив би, що з нами не рахуються чи не панькаються або ж на нас не зважають.

Його твердження про те, що “Росія, як і будь-яка інша країна, переслідує свої власні національні інтереси”, змушує замислитися, а з якого такого дива сусідня країна влаштувала полювання на власні ж інтереси. Бо в українській мові слово переслідувати означає вистежувати когось, гнатися за кимось, напосідатися на когось. А інтереси можна забезпечувати чи їх відстоювати. Зрештою, навіть за них обставати.

Спогадуючи минуле: Двадцять років тому я був молодим дипломатом, пану Кожарі немає необхідності до слова тому для посилення часової віддаленості приплітати ще й стилістично обтяжливе назад. А ось в російській мові все навпаки. Пригадаймо знамениті єсєнінські рядки: Я вернусь, когда раскинет ветви по-весеннему наш тихий сад. Только ты меня уж на рассвете не буди, как много лет назад.

Керівник громадської організації “Центр UA” Олег Рибачук, зірковий час якого припав на 2006 рік (тоді він обіймав посаду віце-прем’єр міністра з питань європейської інтеграції), цього разу не мав багато часу для озвучування своїх тез. Певно до цього спричинився його нинішній статус громадського лідера, а не політика. Але попри це встиг дати влучну характеристику міліції, яка стала крутіше виглядіти порівняно з минулими часами. Ось якби ще при цьому в його пам’яті міцно не засів спотворений покруч від російського выглядеть (виглядіти), а натомість в активному вжитку перебували українські аналоги – виглядати чи мати вигляд, то все було би гаразд.

Не можу стриматися, аби не похвалити за добірну українську мову Андрія Куликова. Усі відмінки на місці, постановка питань ретельно відточена, вимова гранично відшліфована. Але все ж таки і тут не обійшлося без дрібних помарок. Приналежність до влади чи опозиції не повинна ставати над державними інтересами. Усе правильно, Андрію. Але штучний витвір “приналежність”, як зауважує Олександр Пономарів, “хоч і набув великого поширення, проте його існування нічим не вмотивоване, оскільки в сучасній українській літературній мові немає слів “приналежати” і “приналежний”. Тож єдино можливим варіантом у цьому випадку є належність, утворене від належний.

І ще одне зауваження. Ведучий, постійно коментуючи результати голосування глядачів у студії, наголошував на тому, що біла крива – за, а червона крива – проти. Але при цьому на екрані з’являлася на хвиляста лінія, а чітко окреслений круг, розмальований пропорційно до глядацьких симпатій у два кольори. Тому правильно було б називати його частини секторами (білий сектор, червоний сектор).

Ось така гнітюча картина постає перед нами після лінгвістичного аналізу того потоку слововиверження, що вихлюпнули учасники лише одного телевізійного шоу. І щоразу після чергової моєї статті про блюзнірство над мовою, яке дозволяють собі різнопартійні високопосадовці, тут як тут з’являються їхні послідовники і заводять свої нескінченні мантри-заклинання про те, що питання мови зараз неголовне, менш актуальне, не на часі. Невже для них воно хоч колись було нагальним? Що, умовно кажучи, Іван Петрович чи Петро Іванович, хоч і не вміють добре висловлюватися, але є непоганими юристами, економістами та й просто хорошими людьми.

Скажу своїм опонентам лише одне: думати таким чином - цілковита нісенітниця. Принагідно нагадаю їм слова Конфуція, мовлені ним ще в 6 столітті до нашої ери: Якщо мова не є правильною, то вона не означає того, що має означати; то не буде зроблено те, що має бути зроблене. А тоді моральність і всяке мистецтво почнуть занепадати, справедливість зійде на манівці – і всі впадуть у стан безладного хаосу. Бо рівень життя, як на мене, визначається насамперед не макроекономічними показниками, а рівнем культури, а в основі культури завжди була мова. Тож відсувати її на задній план, легковажити, нехтувати нею можуть лише люди, про яких моя покійна бабуся, Царство їй небесне, сказала би, що в них недорід на розум.

Якщо хтось зауважив якісь характерні помилки в мові того чи іншого політика, то прохання ділитися своїми спостереженнями зі мною. Це моя електронна адреса: 3348724@mail.ru Сюди можна надсилати усю ту словесну тирсу, якою щедро обдаровують нас можновладці і яку ви надибуєте в їхніх виступах. Увесь зібраний матеріал я потім обов’язково опрацюю і оприлюдню. Може й пафосно видасться, але плекання мови для мене є внутрішньою потребою і коли її навіть несвідомо зогиджують – усе моє єство повстає проти такої наруги над нею. Гадаю, що нас таких багато. Тож ставаймо гуртом до праці, однодумці! Як парость виноградної лози, плекайте мову. Пильно й ненастанно політь бурян. Чистіше від сльози вона хай буде. Вірно і слухняно нехай вона щоразу служить вам, хоч і живе своїм живим життям”.

Далі буде…

Сергій Іщенко-Сіроманець

P.S. Минулої п’ятниці Савік Шустер покликав на публічний диспут у програму Шустер-live прем’єр-міністра Миколу Азарова, народних депутатів Олександра Турчинова, Володимира Олійника, Петра Порошенка, Олега Зарубінського, Петра Симоненка. І знову було наговорено-набалакано стільки усілякої всячини, що доведеться довгенько вичищати ці Авгієві стайні. Але і про “шіїсят міліардів” від Олійника, і про зданий росіянам “Сівастопаль” від Турчинова і про все інше неодмінно поговоримо. Правда, вже наступного разу. До скорого.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Журналисты
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.