В ефірі 1+1 - "Срамота по-українськи"!

27 января 2012, 07:59
журналіст-телевізійник
0
6128

Інформація для роздумів Олександрові Ткаченку

Інтернет-видання Телекритика розмістило мою статтю , у якій йшлося про те, як стараннями тільки однієї програми на одному центральному каналі руйнуються і спотворюються споконвічні уявлення українців про мораль, традиції, культуру сільської України. Вашій увазі пропоную доповнену і розширену версію статті.

Не так давно канал 1+1 вирішив повернутися обличчям до горопашного села і запустив телепроект Краса по-українськи з робочою назвою Перша дівка на селі. І хоча це шоу не було власною розробкою продюсера Оксани Кучерової і її команди, але, здавалося, що їм цілком до снаги адаптувати автентичний румунський телепродукт під назвою Miss fata de la tara до українських реалій.

По-перше, в ньому вчувалася новизна. Точніше, повернення до призабутого старого. На екрані мав зявитися сучасний аналог радянської програми Ану-ка, девушки!, тільки з яскраво вираженим національним колоритом. За всіма розрахунками, це мало неабияк зацікавити глядача, внести різноманіття до його звичного телевізійного меню.

Ні для кого не  таємниця, що сьогодні навіть локації в стилі кантрі сприймаються як така собі міні-революція на вітчизняному ТБ. Рідко коли в об’єктиви телекамер замість відполірованих паркетних залів чи центральних майданів гамірливих мегаполісів потрапляють провінційні садиби та сільські вигони. Хіба що у випусках новин чи якійсь вузькоспеціалізованій програмі на аграрну тематику.

По-друге, крім благодатної сільської місцевості, яка виступає тлом для майбутніх зйомок, ще більшу увагу привертають її одвічні господарі – селяни. Вони хоч і нітяться в кадрі і не знають, на яку ногу ступити, але виглядають куди принадніше від розпещених контркультурою містян. Зі своїми живими емоціями, ненаграними і непретензійними жестами.

Направду ж бо, у найвіддаленіших від Києва місцях можна зустріти чимало талантів, вроди і тієї природної безпосередності, яка помітно контрастує на тлі столичного сибаритства. Певно, це й мали на меті показати автори нового розважального шоу. Але ось із втіленням задуманого у них вийшло зовсім кепсько.

Звичайно, повабити вогнями великого міста сільських дівчат, наобіцяти їм усіляких глянцевих спокус – це стало своєрідною нав’язливою ідеєю для викоханих у міському середовищі продюсерів більшості провідних вітчизняних телеканалів. Це їхній світ, їхні цінності, своєрідне розставляння ними життєвих пріоритетів відповідно до власного бачення.

Чи не тому ледь не в кожній програмі, що містить елемент суперництва, боротьби, основна мета, до якої незмінно прошкують її учасники, неодмінно має складатися з трьох основних складових: успіх, кар’єра, гроші.

Без сумніву, споживацьке суспільство, в якому ми живемо, диктує свої закони. Але спроба підігнати одвічний стиль життя сільської України під столичні новомодні віяння, а не навпаки – зробити акцент на тому, що цивілізаційні блага великого міста не повинні заступити генетично успадковану українцями тяглість до традиційного села (хоч і значно модернізованого), – це дуже хибний і недружній до українства в цілому захід.  

Хоча розпочиналося все доволі романтично. Коли в перших програмах «Краси по-українськи» ведучі, відповідно до режисерських настанов, заповзялися добирати майбутніх конкурсанток, вишукуючи їх у сільських куточках усенької України, то подумалося, що телебачення нарешті почало робити вкрай корисну справу. Пропагувати культ хліборобської України замість нав’язлого в зубах столичного світського тренду, віднаходити справжню красу поміж карпатських гірських полонин, буйноцвітних полтавських полів, тихоплинних волинських озер. Перед глядачем постала така собі ідилічно-патріархальна картинка, мовби списана із повістей Квітки-Основ’яненка чи Нечуя-Левицького з осучасненими краєвидами, але невитравним духом нашої давнини

Головними героїнями цієї програми стали дівчата, які мали продемонструвати свої таланти і вміння, аби вибороти головний приз – сто тисяч гривень. Незвиклі до такої надмірної уваги, а до того ще й зніяковілі від перебування в товаристві київських зірок, вони, тим не менш, напрочуд легко і спритно справлялися з усіма конкурсними завданнями. Для них, загарливих у роботі, але однаково вдатних до пісні чи танцю, не становило труднощів ані вівцю підмарафетити, ані корову видоїти.

Шкода тільки, що в організаторів проекту забракло кебети запропонувати дівчатам більш вигадливі конкурси, аніж безнастанно ганяти їх сільськими подіумами чи організовувати нескінченні хореографічні кастинги. А чому б не влаштувати поміж ними суперництво за звання  найбільш вправної господині? Це й повинно було б стати справжніми оглядинами прекрасної статі. Бо для вихляння стегнами особливих умінь не вимагається. Аби напяcти на себе коротшу спідницю, аніж у суперниці, по розум до голови ходити не треба. А ось конкурс на краще зварений борщ чи виліплений вареник, або на більш оригінальну вишивку чи якісніше прополений квітник біля хати засвідчив би не лише артистичність красунь, але і їхню працьовитість.

Чому б не протягнути червоною ниткою крізь усю програму знамениті слова Наталки Полтавки, які вона повзяла за головний девіз усього свого життя: «Не багата я і проста, но чесного роду. Не стижуся шити, прясти і носити воду»? Ця літературна героїня з її благородною натурою, чистими помислами, завдяки телебаченню могла би стати моральним еталоном поведінки і для сучасних сільських красунь. Розбурхати в них потяг до справжнього ідеалу жіночності.

І якраз перші програми «Краси по-українськи» довели, що, попри загальний скепсис, чимало дівчат із сільськими прописками і сьогодні  вирізняються гарним вихованням і демонструють манери порядних панянок, які, очевидно, передалися їм у спадок ще від прабабусь. Тому й не дивно, що найбільший інтерес у глядачів якраз і викликали оця щирість, відвертість і природна сором’язливість сільських вродливиць, їхня простота і зичливість у розмові. А їхня беручкість до роботи, уміння швидко доконати будь-якої справи проймала справдешньою гордістю за наших козачок.

Попервах своєю поведінкою в кадрі вони щоразу ніби доводили, що попри гори списаних статей про зіпсутість і розбещеність сучасних дівчат, сільські кралі ще можуть вважатися взірцем традиційних моральних засад і яскравої самобутності українських леді.

Ось тут би творцям проекту і виставити це як козир, як приклад для наслідування та натомість у ведучого Юрія Горбунова мірилом жіночності і дівочої вроди стали своєрідні тести на еротичність і примітивний натуралізм. «Ану покажи що ти сексвумен, а не якась сільська дівка», - такими закличними словами напучував він учасниць. І навіть в тямки не брав, що якраз оця сільська непорочність і була упродовж віків міцним заборолом проти чужорідних українській душі вакханалій, сатурналій, гріховних переступів і перелюбств.

Тож замість того, щоб за допомогою телебачення нести в маси ідеали жіночого благочестя, знімальна група 1+1 відразу ж заходилася трощити будь-які межі пристойності. Постійні під’юджування учасниць проекту до показу відвертих рухів, намагання повсякчас їх роздягнути – ось чим запам’яталися в першу чергу регіональні відбори. Але ще більшим випробуванням для дівчат, відібраних до фіналу, стали київські гріховні зваби та нескінченні тілесні спокуси.

Продюсер Оксана Кучерова напередодні зйомок нового шоу авторитетно заявляла, що «цей проект навчить глядача цінувати справжнє в кожній жінці, а самі учасниці багато чому навчаться в столиці, і цей досвід додасть їм бажання щось змінити і в собі, і в своєму оточенні», а також додала, що для неї особисто «Краса по-українськи» - це як ковток свіжого повітря». А Юрій Горбунов запевнив, що дівчата «перестануть боятися одних речей і зможуть зрозуміти чи прийняти інші». Не забарилися і додаткові роз’яснення від прес-служби «1+1»: «Дівчат провокуватимуть чоловіками, нічними клубами, алкоголем. Їх навчать стилю, манері поведінки, правилам комунікації».

Так заходилися навчати, що й ну! 

Після всього побаченого хочеться висловити лише одне побажання пані Кучеровій: якщо конкурси, рясно засмачені вульгарщиною, на її думку, покликані були розкрити справжню сутність української жінки, то такі естетичні смаки, їй-Богу, краще не виносити на публічний огляд. Для того, щоб визискати прихильність глядачів і здобутися на високі телевізійні рейтинги, не обов’язково спекулювати на найпримітивніших людських інстинктах.

Коли молодих дівчат, щойно привезених із села, змушують танцювати стриптиз в нічних клубах, то яку мету ставлять перед собою творці проекту? Рекрутувати свіжі кадри для чергового «фемену» чи оновити персонал київських борделів? Яким треба бути недійшлим і недолугим на розум, щоб навіть під час конкурсу на кращу телеведучу запропонувати дівчатам зачитувати із суфлеру новини інтимного змісту. Коли красуні інтерв’ювали зірок – та ж сама всюдисуща тема сексу була їм люб’язно підказана редакторами.

Але справжнє жахіття почалося для них, коли дійшла черга еротичної фотосесії і дівчат змусили позувати у спідній білизні. «Покажи мне шлюху, дєточка!», - як вжалений верещав фотограф і холодно-діловито розхристував їхні благенькі блузки, але сердеги мусили притлумити в собі образи  і мовчки зносити цей владний тон. Хоча достатньо було подивитися на їхні сповнені переляку обличчя, аби зрозуміти, що пристати на такі пропозиції їм було ой як не просто.

А якщо зважити на те, що події розгорталися на очах в усієї країни, то дівчатам і зовсім було непереливки. І певен, що їхні батьки були далеко не в захваті від такого поводження зі своїми кровинками. Коли під час фотозйомок якась із дівчат паленіла від сорому, намагаючись самохіть прикрити надто оголені частини тіла, лунав грізний окрик професіонала: «Вот так оставь. Я лучше знаю, как надо».

Керівництву 1+1 хочеться дати одну дружню пораду-застереження. Якщо їм у майбутньому знову конче припече вдаватися до подібних експериментів із дівчатами, серед яких є й неповнолітні, то їм слід не забувати при цьому про існування 156-ої статті Кримінального кодексу. Порушення якої, нагадаю, тягне за собою не накладення дисциплінарних стягнень, а передбачає куди суворіші кримінальні санкції. Бо, приміром, одній із учасниць гранд-фіналу, жительці Шацька, Олесі Скабук, з якої так активно заповзялися ліпити образ секс-діви, на момент зйомок ще не виповнилося 18 років.

Тверду двійку можна виставити Оксані Кучеровій як продюсеру «Краси по-українськи», «Міняю жінку», «Від пацанки до панянки» за невміння добирати на свої проекти гарних фахівців із української мови. Закадровий дикторський текст ряснів такою силою-силенною помилок, що впору було кричати: «Пробі!»

«Жителька Верховинського району Олеся – ткачиха у третьому поколінні», - коментував телекартинку чоловічий голос, очевидно, палкий прихильник російського текстильного міста Іваново, у якому, як відомо, «незамужние ткачихи составляют большинство». Ось тільки наші пречудові класики, майстри художнього слова Олесь Гончар, Юрій Яновський та інші послуговувалися нашим рідним словом «ткаля».

Може, пані Кучерова розтлумачить, про яку таку крупоруЖку так довго оповідали і описували нам в анонсах на офіційному сайті редактори проекту? Українське село знало споконвіку лише крупоруШку. Назва цього пристрою для подрібнення зерна утворена від словосполучення «рушити крупу». А ось чавити під пресом квіти чи стебла ружі (по-сучасному троянди) нашим пращурам і на думку не спадало. Та й тепер необхідності в цьому немає.

І ще, на Бога, читайте «Лісову пісню» Лесі Українки! Бо не можна ж у таке незручне становище вганяти лідера гурту «Друга ріка», який, дотримуючись недолуго прописаного сценарію, мусить годинами на озерних пляжах Волині чигати на мавок. Прецінь чи не кожному школяреві відомо, що ареалом розповсюдження цієї міфічної істоти є лісові хащі. А у воді живуть русалки!

Коли на Івано-Франківщині Скрипку прямо посеред вулиці зупиняли люди, шанувальники його таланту, аби познайомитися із зіркою, то ці кадри супроводжувалися таким коментарем: «Власна слава гальмує Олега на кожному кроці». Немає сумніву, що такий виплід чиєїсь недолугої творчої уяви, збив з пантелику не лише самого Скрипку, а й добряче дозолив численній армії його фанів.

А на Слобожанщині місцевій поводирці, яка допомагала в організації зйомок, «плюси» віддячили таким їдким коментарем: «До приїзду телевізійної групи добре підготувалися. Валентина Миколаївна нап’ялила кращу блузку». Цікаво, а якби вона її просто зодягнула, то частка глядачів «1+1» при цьому різко скоротилася б?  

Коли творчі працівники, які відповідають на проекті за написання текстів, пускають в ефір фрази на кшталт такої: «сьогодні учасниці спробують себе в якості телеведучих», то це діймає до живого і просто бракне цензурних слів для більш-менш пристойної реакції. Єдине, що хочеться в них запитати, чи їм зовсім невтямки, що російський фразеологізм «в качестве кого-то» українською аж ніяк не можна відтворити «в якості когось»? Для цього у нашій мові є порівняльне слово «як». Коли ж треба надати текстові канцелярського відтінку, то можна ще вживати – «у ролі», «у функції». Наприклад, «у реченні іменники найчастіше виступають у функції підмета, додатка, рідше обставини». Або таке: «Чи не кожна дівчина хотіла б спробувати себе у ролі кіноактриси, поп-співачки чи телеведучої».

І окремо треба зупинитися на мові двох дійових осіб шоу: Юрія Горбунова і Лідії Таран. Чому саме їм приділяється така прискіплива увага? Юрій Горбунов – ведучий цієї програми і модератор багатьох публічних заходів, тож за визначенням з імпровізацією у нього не мало би виникати жодних проблем.

До музикантів Валерія Харчишина, Олега Скрипки, Віталія Козловського, хореографів Олени Шоптенко і Дмитра Дікусара, які вели пошуки красунь у різних областях України, звичайно, треба підходити з іншими мірками. Гуманітарна і музична освіта далеко не одне й теж. Ясна річ, що на це треба зважати. До колишньої ведучої «погоди», а нині актриси Руслани Писанки можна висунути більш серйозні філологічні вимоги. Але насамперед у неї хочеться запитати, куди загалом поділася її українська мова, якою вона повсякчас, принаймні в кадрі, тішила нас раніше?

А ось до Ліди Таран запитань більше від усіх. Як-не-як відома тележурналістка, а отже, здавалося б, красномовності їй не позичати. Природно, що і для неї, і для Юрія Горбунова слово має бути головною зброєю. Виступати і твердою крицею, «що серед бою так ясно іскриться» і водночас заступати «гострий, безжалісний меч, той, що здійма вражі голови з плеч». Натомість те, що від них почули, обухом вдаряло по голові і валило з ніг. Навідліг. З причини, якщо й не цілковитого нехтування, то занадто вже легковажного поводження з українським словом.

Ось Ліду Таран підбирає вантажівка на сільській дорозі, вона видирається на кузов, машина різко рушає з місця, і з її вуст зринає: «СтАять!». Читаючи україномовну цидулку від Юрія Горбунова, в якій викладені практичні поради щодо відбору конкурсанток, Ліда з якогось дива вимовляє прізвище автора тексту - ГАрбунов. Я розумію, що в київській, переважно російськомовній телевізійній тусовці, його саме так і називають, але ж глядачам до цього словесного гламуру діла немає.

Злякавшись поросяти, ведуча ТСН реагує, як і належить столичній мешканці: «Мамачкі!», а не традиційними українськими вигуками: «Ой, мамцю!» чи «Мамо рідна!». Після відвідин сільського голови, до якого у Ліди було «дело срочное и безотлагательное», вона оглядає разом із ним круподерню і в тамтешньої працівниці запитує: «Ти не боїшся, шо слух потіряєш? Нє?», а своєму супутнику жартівливо натякає «Тепер я маю плани на грєчіху?». Але ж в Україні ця сільськогосподарська культура завжди називалася гречкою і на знак згоди чи примирення з опонентом українці навіть вигадали такий афоризм: «Нехай буде гречка, аби не суперечка».

Таран радить одній з учасниць шоу: «СтОйка і голову назад!», а іншій: «Головне тримай осаночку!», хоча українські дівчата справіку знали слово постава (струнка, пряма, рівна). Після споживання вепрятини ведуча ТСН не приховує свого задоволення від смачних наїдків: «коли бачиш ці кабанські кАтлЄти, то в такі моменти дуже радий, що ти не вІгІтаріанЄц». А дякуючи одній із конкурсанток за подарований торт, телезірка нагадує, що їй забули дати «вилочку» (чому не виделку?), аби спробувати цю смакоту.

Ніхто не буде сперечатися, що сидячи в затишній телестудії і бачачи перед собою диво-суфлер, і заручившись допомогою літредакторів, значно легше граматично правильно вимовляти кожне слово, аніж працюючи без підкажчиків і помічників у польових умовах. Але ж майстерність журналіста якраз у тому й полягає, щоб за будь-яких обставин і незалежно від місця перебування не втрачати чуття мови. Від цього буде практичний зиск і оточенню. Адже навчати людей безпомильним висловлюванням – це теж один із аспектів журналістської діяльності.

У столиці Ліда Таран на правах господині знайомила фіналісток програми з особливостями роботи телеведучої на ТСН. І тут глядача знову пойняв сумнів, чи йому справді влаштували екскурсію апаратною та студією київського каналу «1+1» чи знайомлять зі знімальними майданчиками Останкіно. Ось, наприклад, Ліда пояснює дівчатам, яким за кілька хвилин доведеться приміряти на себе образ телеведучих, що «всі заставки, шапки, перебивки, без яких не обходяться новини, на нашому професійному сленгові називаються «одьожкой»? А чому не вдяганкою, Лідо?

Далі телезірка розповіла дівчатам, що перед початком ефіру кожній із них чіплятимуть мікрофон, у який вони говоритимуть, а також у їхньому розпорядженні впродовж усієї програми буде спеціальний пристрій -підслушка. І тут подумалося, що в українській мові немає «слушатєлєй» (натомість є слухачі), але чомусь саме «підслушку» так палко вподобали телевізійники провідних вітчизняних компаній. Хоча на багатьох регіональних каналах цей пристрій без усіляких мудрацій називають звичним словом навушник.

Коли інструктаж було завершено і першу з учасниць проекту посадили за стіл ведучої, Таран на правах режисера подала команду: «Розгон!». І після почутого подумалося, що одну літеру достатньо змінити в цьому слові і як би гарно і по-українському соковито воно зазвучало. До того ж перед очима маємо чудовий приклад Павла Загребельного, який один із своїх романів саме так і назвав – «Розгін».

А загалом, як не сумно це визнавати, але очевидним є факт, що чимало творчих працівників телебачення замість того, щоб українізувати технічний персонал телекомпаній, копіюють їхній так званий професійний жаргон (як їм здається!), а насправді лише необдумано дублюють кальки з російської мови. Маємо безліч прикладів, коли україномовні в кадрі журналісти хутко стають російськомовними, опиняючись в курилці чи буфеті. А дивним є те, що це не сільські підлітки, які вперше потрапили до великого місті, а відтак можуть по-дурному комплексувати з приводу своєї української, а досвідчені і не в тім’я биті акули мікрофона.

У Юрія Горбунова і вівці «блеють», і трава «не шелохнеться». А в  конкурсах-дІфІлЄ (замість дефіле) у нього брали участь винятково Юлічкі, Танічкі, Свєточкі, Лєночкі, Олічкі, Дашечкі. Таке враження ніби «Краса по-українськи» відзнімалася не в сільських регіонах України, а десь в Рязанській чи Вологодській області, бо інакше важко зрозуміти, чим було зумовлене таке масове перейменування слобожанських, полтавських чи волинських Тетянок, Оленок, Світланок, Даринок на іншомовний лад.

Відзначився шоумен і тим, що пожбурив до смітника торта, який придбали для учасниць телепроекту, але який їм так і не дали скуштувати у зв’язку з тим, що вони запізнилися на призначене місце зустрічі. Уявіть собі на хвильку реакцію сільської телеавдиторії, яка не з чужих слів знає справжню ціну хлібові. Таке глумління над святая святих селянина не може бути виправдане і пояснене жодними сюжетними інтригами, сценарними ходами чи дбанням за підвищення рейтингів.

Nota bene. Українське телебачення дедалі більше віддаляється від сільської телеаудиторії, і 1+1, на жаль, із таким контентом дуже швидко розгубить усіх своїх давніх і вірних прихильників. Бо його завдання – насамперед нести в людські оселі душевний сумир і позитивні емоції, а не отруювати свідомість глядачів черговими провокативними низькопробними проектами. А натомість мусимо визнати, що замість просвітницьких, виховних функцій телебачення давно перетворилося на інструмент для нав’язування гидкого смаку. І заполонило цією бридотою увесь ефір.

Замість того, щоб підносити на п’єдестал українське село, як споконвічний бастіон благочестя і сховок незнищенного народного духу, топ-менеджмент «1+1», якщо й згадує про нього, то прагне зобразити відповідно до своїх викривлених уявлень і цілковитого нерозуміння справжніх селянських цінностей. Що іншого, окрім як позбиткуватися над селом і його мешканцями, включно з його прекрасною половиною, можуть запропонувати телевізійні креативники з Хрещатику чи Мельникова, 42 з висоти своєї урбанізованої дзвіниці? Як засвідчує ефір – нічого вартісного та корисного!

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Журналисты
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.