Український хокей поглинула ера заробітчанських циніків

Янукович присвоїв звання людям, які проіґнорували запрошення у збірну

Не встиг відгомоніти шквал пристрастей навколо чергового неприїзду до лав національної збірної з футболу оборонця «Шахтаря» Ракицького, як з’явилася нова тема для дискусій на тему патріотизму в українському спорті. Сьогодні в Словенії матчем з данцями національна збірна з хокею починає олімпійську кваліфікацію. Не гарантія, що суперників за відбором українці здолали б навіть бойовим складом, коли б на Ютландський півострів під орудою тренера Куликова вирушили усі найсильніші. Білоруси,ті ж данці і словенці в рівні розвитку хокею знаходяться на кілька щаблів вище. В тому ж стані, в якому Україна попрямувала до Словенії зараз, ми здатні хіба-що комусь нашкодити, забравши очки в локальному матчі. Про боротьбу за путівку до Сочі-2014 мова не йде взагалі.

Спершу було слово. Точніше, бездіяльність чиновників Федерації хокею України. В той час, як суперники інтенсивно готувалися, проводили спаринги з рівними собі опонентами, Олександр Куликов зібрав колектив в останню мить і не зміг перевірити його бодай в одному контрольному поєдинку. З відсутністю кращих вітчизняних хокеїстів сучасності Федотенка й Понікаровського тренер змирився ще тоді, коли в НХЛ закінчився локаут. Очевидно, тоді ж хрест на нашій збірній поставили й фундатори й ктитори українського хокею, точніше, ті, хто себе ними називає. Бо поряд з відсутністю повноцінних умов для підготовки не було й обіцянок про преміальні. А для тих гравців, які роками сперечаються за першість в праві носити прізвисько «калькулятор», саме цей фактор, а не честь прапора, герба й країни, найчастіше саме мотивація матеріальна перед приїздом в національну команду була визначальною.

 Не для всіх, звісно, бо, скажімо, для оборонця челябінського «Трактора» Гєни Разіна здавна важливішою була нагода зайвий раз поїхати до дружини й дітей за океан, а воротар новосибірського «Сибіру» Сергій Гайдученко ще й пишається в своїх інтерв’ю тим, як героїчно він відбивається від запрошень зіграти за збірну країни, в якій народився й виріс. Решта, нащуривши вухо про суми можливих заробітків, роблять гарну міну при поганій грі. Коли лунає бодай нашіптування, звісно, приїжджають, тренуються. Відмовитися можуть вже потім, коли буде конкретика. Нині ж ніхто навіть не шептав.

Як наслідок, жоден з кахаелівців до лав збірної не прибув. Костянтин Касянчук з московського «Динамо» і Сергій Варламов з «Донбасу» не змогли приїхати через сімейні обставини, ще двоє донеччан Віталій Доніка і Олександр Матерухін – через травми. Так звучить офіційна версія. Між тим, давайте згадаємо, що Матерухін, виступаючи у складі могилівського «Хімволокна», був за крок від прийняття білоруського громадянства. Варламова травми після запрошень у збірну «косять» регулярно, зокрема, так сталося й торік, напередодні чемпіонату світу в групі В. Для Касянчука різні «рецедиви» якраз перед потребою приїздити у збірну - теж явище звичне. Під час домашнього мундіалю в групі В Костя й узагалі покинув розташування збірної через гайморит. Хоча знаючі люди кажуть, що справжньою причиною була не стільки хвороба, скільки конфлікт між хокеїстом і менеджером збірної Завальнюком через погане харчування.

Звісно, сімейні обставини – це важливо. Проте ними, виявляється, можна й знехтувати в мить, коли на прийом з нагоди перемоги «Донбасу» в Континентальному кубку запрошує Президент держави. На ній в час, коли збірна проводила одне з останніх тренувань перед дебютним матчем у Словенії, красувалася і безтурботна зовні постать капітана донеччан Варламова, і персони Матерухіна з Донікою. Пан Янукович щедро обдаровував причетних до перемоги в турнірі континентальних лузерів званнями заслужених майстрів спорту. Звання, яке колись присвоювали виключно чемпіонам світу і Олімпіад і яке остаточно девальвувало ще в 2006-му, коли «ЗМС» отримали за вихід до чвертьфіналу мундіалю футболісти. Зараз же Віктор Федорович, звісно, не став запитувати, чому жоден з хокейних тріумфаторів не спробував допомогти збірній в боротьбі за олімпійську перепустку.

В часи незалежності, коли хокей в Україні занепав майже до основи, з вітчизняних хокеїстів, як з вимираючого виду, зліпили ідолів, напівбожків. І не помітили, як покоління патріотів навіть не країни, а власних тренерів і цієї місцевості, змінилося ерою заробітчанських циніків, для яких поняття «своє» й «рідне» вимірюється грошовими знаками. Ця ера, за невеликими винятками, поглинула навіть тих, для кого раніше питаня приїзду до збірної не стояло бодай з огляду на те, що відсутнього «не зрозуміють пацани». 

Безперечно, керівників українського хокею меркантильністю єства гравців виправдати не можна. Особливо – Бориса Вікторовича Колесникова, котрий розглагольствує про розвиток хокею в Україні на кожному кроці, а на ділі ж навіть не спроможний змусити хокеїстів клубу, в якому він є президентом, виступити за національну збірну. Зрештою, хокей у нас такий, як суспільство: верхи не роблять, низи не хочуть…