Хоч бери та віру змінюй...

10 марта 2013, 19:19
Журналіст, письменник
0
2014

Про торгашів у сутані і кардинала на велосипеді...

Ці рядки мали з’явитися ще на Водохреща, 19 січня ц.р., увечері, але я зумів усе таки наступити тоді на свою пісню, дати "влежатися" ситуації, аж поки не виникне достойний креатив для аналогії. І він таки знайшовся…

Словом, вирішив я обзавестися свяченою водою на Йордань, заглянув до однієї київської церкви. І наштовхнувся там на справжній ґешефт. Під храмом стояла нескінченна черга.  На столи перед нею двоє чорнобородих чоловіків виставляли пляшки, люди платять гроші і буквально змітають товар. Гривеники зникають у кишенях торгашів. Словом, ось таке водосвяття.

Ні священників, які б окропили народ свяченою водою, ні свічок, перевитих зіллям волошок, чебрецю та інших квіток, як ведеться в окремих достойних храмах. Тут  тільки жвава торгівля: пляшка – гроші, пляшка – гроші…

Приглядаюся пильніше і бачу таку ситуацію: тарований товар оберемками перед чергу подають кілька чоловіків із прибудованого до церкви приміщення. Прилаштувався я до тієї вервечки і заходжу непоміченим до  підсобівки. Із звичайного водопровідного крана у чан струменить вода, із нього чоловіки черпають у півлітрові місткості. Деруть із людей дармові гроші… Синдикат бородатих дяків і попів успішно гендлярує…

Дістаю фотоапарат, спалахує підсвітка, і приміщення роздирає несамовитий крик голосистих дядьків:

-       Знімає! Знімає! Викиньте його звідси!

До мене ринувся товстун із лощеним обличчям, неголеними щоками і навіженими аж феєричними очима, намагається вирвати фотокамеру. Підскакують іще двоє, в одну мить виштовхують за двері. Пузатий у шкіряній куртці залишається поруч зі мною на вулиці.

-       Ти що собі дозволяєш? – лопоче, і далі животом відпирає, відтісняє мене від прибудови.

-        А ви? – запитую. – Це таке водосвяття? Чи вам лише гроші потрібні?

-       А як же церкві можна без грошей? – жваво озивається він. -  І те купити, і інше… А ти де такий взявся?

-       А чого це ви мені так активно "тикаєте"? – вдавано ображаюся.

-       А я навіть Богові на "ти" кажу, не те що тобі. – Хамство так і пре з цієї лощеної персони.

-       Так ви – священик?

-       Я – прихожанин, - лукаво примружує очі мій несподіваний співбесідник. Тим часом троє бороданів попри нас проносять нові оберемки води на продаж…

Таких нахабних і самовпевнених, звісно, не перевиховаєш. Тим паче, що "мій сторож"  переконаний: люди самі їм гроші дають. На благо церкви. Хоч бачу і чую: біля розпродажних столів існує тверда такса на кожну пляшку.  Торгаші для розрахунку з клієнтами один в одного розмінюють гроші.

-       Хочеш переконатися, що правду кажу -  піди запитай, - каже мій візаві.

А цими днями проїжджаю мимо знайомої мені церкви і бачу, мій колишній "співбесідник" у попівській рясі підходить до припаркованого побіля храму шикарного позашляховика, кладе туди модного шкіряного портфеля. Не став зупинятися. Немає  з ким говорити -  торгаш у сутані. Банальний здирник…

І тому був приємно вражений, коли нині побачив ось цей знімок, зроблений минулої суботи у Римі. На ньому архієпископ Ліона, кардинал Філіп Барбарі, паркував свого велосипеда, приїхавши для участі у загальних зборах Колегії кардиналів у Ватикані. Він, як ви здогадалися, один із 115-ти найдостойніших людей католицької церкви, хто з наступного вівторка буде обирати нового Папу Римського…

 

Хоч бери та віру змінюй...

 

 

 

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Журналисты
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.