І Орхан Памук на першій шпальті

Чим польська преса відрізняється від української

За кордоном я люблю читати газети і дивитися ТБ – так я орієнтуюся на місцевості. В Україні це здається безглуздим – бо тут у тебе і так повно глибинних орієнтирів і куди повніших джерел інформації. Там газети і телевізор – єдині шматочки пазлу, з яких прагнеш скласти картинку.

У Польщі я читаю Gazeta Wyborcza, одну з найтиражніших у Польщі. Напишу про те, що здивувало у Wyborcza на минулому тижні .

Турецькі події для Wyborcza прокоментував не хто-небудь, а Орхан Памук. П’ятничний номер вийшов з великим портретом Памука на першій шпальті та його есе «У кожного свій майдан свободи». Хороше есе. Про те, як Памук і його родичі боронили каштан – його посадив прадід письменника, а потім власті вирішили розширювати дорогу і наказали каштан зрубати. «Ми відбили каштан. І так постала історія, яка нас єднає», - пише Памук і проводить паралелі з майданом Таксім.

Я абсолютно впевнена, що Памук міг би написати і в українську газету. Він дружить з відомим українським письменником Андрієм Курковим, і, якби до нього звернулися, бодай через Андрія, припускаю, він би не відмовив. Але таке враження, що в Україні нікому в голову не приходить вийти з Памуком на першій шпальті. Бо нащо? Хто його знає того Памука?

Про деякі інші теми так само читаєш у поляків і ловиш себе на думці, що дивуєшся з адекватності. Тому що не знаходиш ані таких тем, ані такого рівня рефлексії у найтиражніших українських виданнях.

«Фальшива антиукраїнська мелодія» – стаття про телесюжет «Забутий злочин», показаний в програмі «Po prostu» на польському громадському каналі TVP, тема – антипольські чистки на Волині в 1943 році.

Автор Gazeta Wyborcza Павел Смоленський звертає увагу на те, що у програмі досить ретельно викладено історичний фактаж, проте українську позицію подано несиметрично: українців у фільмі представляють прості старі люди, «з їхньою непевною пам’яттю», ще й зняті чомусь у Львові (чому?). Старенькі львів’яни говорили про інші битви й інші бойні. Що й дало назву сюжетові «Забутий злочин» – мовляв, українці не пам’ятають, що коять. Смоленський наполягає: готовий подати авторам телесюжету контакти українських істориків та інтелектуалів, які багато говорять і пишуть про Волинську трагедію. Так, можливо, цього замало, щоб бути почутими всім суспільством, але ж це інше питання.

Павла Смоленського обурило ще й те, що в програмі кілька разів було показано  фото замордованих дітей, яке ілюструвало тезу про українські звірства. «Але це дуже знана фотографія», – заперечує Смоленський авторові телесюжету. На ній зображено дітей, вбитих ошалілою матір’ю в 1923 році, за 20 років до Волині.

Ось лінк на саму публікацію, але повністю прочитати статтю не вийде – доступ до неї платний, через систему Piano.

«Або місія, або гроші» – інша стаття про продукт, показаний на громадському каналі TVP1. Автора Бартоша Вєлінського обурює, що у німецькому серіалі «Наші мами, наші тата», воїнів Армії Крайової показано як кровожерливих антисемітів. «Чи польське публічне телебачення буде показувати польським глядачам кожен фільм, що викликає в них спротив?», – перепитує Вєлінський, і пропонує вже раз так, то закупити і білоруський антипольский серіал tałasz, у якому  поляки під час польсько-більшовицької війни палять білоруські села. Нащо взагалі купувати чужу пропаганду? Та ще й за публічні кошти, на які існує громадське телебачення.

Тут навіть паралелі наводити не буду, оскільки українське ТБ масово скуповує російські пропагандистські серіали, у яких українці якщо не людожери, то антисеміти, а як не антисеміти, то боягузи і клоуни. До цього настільки звикли, що в наших ЗМІ про це уже навіть і не пишуть – мовляв, де новина? Що нового у тому, що наші глядачі знову і знову дивляться фільми, у яких їх щиро і зі смаком розмазують по стінах? Мовляв, на то Україна і є батьківщиною Мазоха…

«Журналістське СВА» – стаття про скандал, що стався у Польщі на минулому тижні. У його центрі – відомий тенісист Войцех Фібак, який брав участь у професійних тенісних турнірах впродовж 15 років (з 1974 по 1988) і виграв за цей час більше тисячі матчів в одиночному і парному розрядах. По Варшаві курсували чутки, що Фібак допомагає молодим дівчатам знайомитися із заможними панами. Чи правда це, розслідувала журналістка польського видання Wprost. Чи можна називати провокацію журналістським розслідуванням – розмірковував автор Gazeta Wyborcza Вальдемар Кумор. На думку Кумора писати Фібеку SMS з пропозицією про зустріч і знайомство, а потім описувати все це у статті – таке не має нічого спільного ані з журналістським розслідуванням, ані з суспільною значущістю. Дорослі жінки і чоловіки мають право зустрічатися і знайомитися. І знайомити теж. Його аргумент: Фібек не політик, що розтринькав громадський кошт, він нікому нічого не винен, а отже, подібне розслідування грубо порушує його приватність.  «Наступний крок – це методи підслуховування газети Мердока News of the World. Тільки бога ради не називайте це журналістикою», - пише Кумор.

І ось тут почалося. По всій пресі, по всіх інтернатах:) В полеміку вступив один із знаних польських лівих Роман Куркевич, який назвав поведінку Фібека – «символічним насильством». Це термін французького соціолога П’єра Бурдьйо, який означає , що в соціумі деякі поняття приймаються як апріорні, такі, що самі собою зрозумілі, якщо вони походять від владних або соціально-престижних груп.

…  А тимчасом в Україні «порушенням приватності» і «підгляданням в шпарину» намагаються називати розслідування по президентському Межигір’ю і статкам президентської сім’ї, що ростуть, ніби дівчинка Аліса, яка потрапила в Країну Див і відкусила від чарівного гриба. Та й прізвище Бурдьйо в українських громадсько-політичних ЗМІ мені, здається, не траплялося. А вам?

Леся Ганжа, головний редактор «Редакторського порталу»