Як я ступила однією ногою в Євросоюз

1 августа 2013, 21:40
Журналіст, кореспондент ТСН, 1+1, ведуча
0
17316
Як я ступила однією ногою в Євросоюз

Гірські пригоди або 70 кілометрів вгору-вниз

 

Мандрівка в Карпатах з наплічниками та наметами. Там тільки ти, природа і друзі. Ні комп’ютерів, ні Інтернету, ні інших благ цивілізації -) Ще й наші обізнані друзі вибрали маршрут, який обминає навіть найменші села чи хатинки, щоб якась частина команди спустившись до «цивілізації», не передумала йти далі й не сіла в перший-ліпший бус додому -)


Тож старт було призначено в селі Ділове. Але... до нього ми дісталися не так, як планували, на автобусі з усіма з Івано-Франківська… а на авто, бо біля Стрия трохи заблукали. Тож мали можливість порівняти «автобан» на Закарпатті… ну, аж до Мукачева включно у водія ще є прекрасна нагода насолоджуватися краєвидами, бо дорога нівроку хороша. А де починається халепа, я напишу трохи далі. 


Ми дісталися Ділового – тут прикордонний пункт, оскільки до Румунії рукою подати. Уся команда, 13 відчайдушних мандрівників, заздалегідь вислала всі дані прикордонникам. Але, як завжди у країні Україна, військові вдали, що жодного листа не отримували і за це взяли зверху кількадесят гривень.

 

Своє авто ми лишили у діда Івана. Той ще довго не міг натішитися, що в Україні бувають такі високі та красиві люди. І коли ми запропонували заплатити йому за тиждень стоянки 50 гривень, дід зворушливо відреагував – мовляв, йому таких грошей на рік вистачить…((((





А далі нас чекали 5 ночей просто зоряного неба і неймовірні краєвиди з висоти -) Та ще й шлях пролягав просто на кордоні з Румунією! Ми бачили, як паслись їхні вівці і як виблискували сонячні батареї на дахах їхніх кошар. Ну й не могли не потоптати трохи Євросоюзу. 


Далі були гори, складні підйоми, перекуси на привалах із чаєм. Була ніч без води. Це найгірше. Тоді двоє наших друзів мали зневоднення та перевтому – і ми чітко усвідомили, як воно може бути. Н2О – це життя.

 


Тоді в нас була вимушена стоянка біля колишньої  прикордонної застави – для відновлення сил.



І ми познайомилися з реальними горцями. Вони на 3-4 місяці переселяються в гірські халабудки. Тут пасуть овець і корів.



Оце Ярослав. Колоритний широкий пояс він носить, щоб не боліла спина. А шкіряний аксесуар отримав у спадок ще від прадіда -)  І своїм дітям теж передасть. А перше, що попросив – цигарку ))) Мальборо потішило його напрацьовані руки))) А от молока «солодкого» (так тут називають тепле, з-під корови тощо) треба було чекати ще години три. Тож Ярослав нас спрямував до кошар нижче.


Там теж не надто поспішали продавати сир та вурду -) Господар пояснював, що овець у нього всього 5-6 штук, тож він готує все не для продажу, а для сім’ї -) Але згодом таки потішив туристів свіженькими сирами з овечого молока – дешевшими за ринкові столичні ціни!





Усього за 5 діб ми пройшли близько 70 кілометрів. Зв’язок мобільний був нестабільний: одного оператора зовсім не було, інший трохи частіше з’являвся )))) Але нам це було на руку. Ми ж відривались від цивілізації -) 


Чорна гора, або Піп Іван Чорногорський став фінальною нашою вершиною. 2020 метрів – і краса довкола!!! А на самій вершині покинута обсерваторія, котру начебто планують відновити… давно планують, і вже табличку почепили. А ми вирішили відсвяткувати наше сходження фаєром. Брали з собою вогонь, щоб лякати ведмедів -)) А оскільки кудлатиків не зустріли, то влаштували свято на вершині. 




Ну і дороги. Це те, що мене вразило найбільше! Отже, на Закарпатті було наче краще. Але рейтинг попсували дороги села Солотвино, хоча садибки там довкола будують гарненькі й височенькі. Далі були дууууже розбиті шляхи в Квасах і в Ясіні. Коли ми зупинилися зробити оці фото, бабуся з вікна почала лементувати: молоді люди, рятуйте нас, бо в нас страшні дороги, машини б’ються, жити нема як!



Але то не кульмінація… Івано-Франківськ!!! Оце не дорога!!! Це мама дарагая… немає слів, самі емоції! Там і табличок-указівок практично немає, і дороги взагалі немає. Краще б лишили ґрунтовку… а то ями та горби, наче після бомбардування!!!




А далі 130 кілометрів до Львова ми їхали 4 години… Це сором, ганьба, провалений туристичний сезон!!! Бо в травні я утрималась від поїздки до Черемоша на сплав, (за порадами друзів, котрі ремонтували свої автівки через поїздку такими дорогами). А тепер не повезу й не пораджу жодним українським чи закордонним друзям їхати тими шляхами на авто. А от, залізницею не завжди дістанешся потрібних місць!!! Хоча й до цього транспорту бувають питання((((

P.S.

А вже сьогодні, 2 серпня я вперше вирушаю на особливий феєричний відпочинок у Марокко, об’їжджу всі основні міста – Марракєш, Агадір, Есувейро, Випробуємо їхні африканські дороги J


Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Журналисты
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.