Урсус, або Ати-бати, йшли знімати – 16

29 октября 2013, 18:28
Журналіст, кінокритик
0
606
Урсус, або Ати-бати, йшли знімати – 16

На знімальному майданчику фільму «Урсус» в Карпатах все міняється, як в українському кіно: ніч переходить в день, робота – в сміх, загроза – в наслідки, а буря – в подорож.

16 день, Україна, Івано-Франківська область, крайній день зйомок в Скелях Довбуша


Щоб ви правильно розуміли вживане слово «крайній» - це «останній», слово, що кіношники, люди дуже забобонні, не використовують. У кіношників свій жаргон, і на майданчику «Урсуса» він звучить для стороннього слухача, як китайська грамота для українського читача. Техніки, що займаються освітленням – це «светікі», панелі для підсвіткі – пенкою, електричні шнури – кабло, об’єктиви камери – цифрами, типу 50-й, 75-й чи 135-й, в залежності від крупності, яка мусить бути в кадрі – фігура по пояс, по груди чи з крупним обличчям. Так само і оператора Сергія Борденюка називають Борденом, художника-постановника Сергія Бжежистовського – Паличем, а Отара Шаматаву – Отаром Всемогутнім (бо Отар може зупинити зйомки, перенести їх… чи розсмішити всю групу). Щоправда, верхній керівний склад знімальної групи «Урсус» не завжди присутній на майданчику. До прикладу, 16-й день почався для більшості о 5-й годині ранку. Ні, не ранку, - ночі. Коли ми приїхали до Скель Довбуша, вони освітлювалися лише люстрою сузір’я Оріону і більш нічим. Самотній і заспаний супервайзер компанії Digital Images Крістіан Хайн допитувався, коли почнуться зйомки і де режисер чи бодай оператор – і що він сам тут робить, якщо нікого ще не має?! Натомість, в цій порі специ з «Фільмотехніка» почали збирати кран, а ця робота на кілька годин.



7:30 – саме в цій годині почалися зйомки. Чи навіть не зйомки, а репетиції. Привели маленького чорного ведмедика і більшу ведмедицю, Тіму закрили за ґратами, по внутрішньому периметру ділянки перед Скелями поставили вималюваних в колір маврів статистів, які мали зображати турків, підлеглих Талата (Заура Шафієва). Сюди, в табір власників ведмедів, приходить Фома, а потім, чуючи небезпеку, втікає… Сцена доволі важка у постановочному плані, бо треба встановити камеру на крані «Фільмотехніка» так, щоб вона йшла з одного боку майданчику перед Скелями в інший край, опускаючись згори до низу і далі по горизонталі, спочатку від загального плану до купного Фоми-Бенюка і Талата-Шафієва. Задумка – суперова, та як синхронізувати рух камери з рухом охоронців, ведмедів та героїв? Врешті – після години чи навіть більше – ритміку руху зрозуміли всі, і камера полетіла донизу. Полетіла за командою Борденюка, який прокричав Бенюку ключову фразу для дії: «Богдане – небезпека!». Бенюк озирається направо, бачачи щось, зривається з ніг, і кульгаючи, за історією Фоми, біжить разом з Талатом до машини, але біжить так швидко і з такою непідробною реакцією справді наляканого чоловіка, що Шафієв не витримує і починає реготати, згинаючись пополам від сміху. Це так кумедно, що регочуть всі на майданчику. Добре, що це була репетиція. Та репетицією все не обмежується. «Я зіпсував кілька дублів, - зізнається мені автентично вдягнутий Заур, щиро при цьому посміхаючись, - бо не сміятися було просто не можливо: Богдан Бенюк такий фантастично смішний і дотепний актор, що заражає собою стовідсотково. З таким актором я ще не працював».



Сцена знімається довго: в таборі ведмедів потрібно було зняти прихід Фоми, життя ведмедів, постаті турків, крупні плани і втечу Фоми. В якийсь момент, коли маленький ведмедик почав гризти ланцюг, Палич, злякався за свого помічника, який цього ведмедика тримав. Він кинувся перев’язувати ланцюг і не зчувся як ведмедик вгризся йому в передпліччя. Не надто велика, але відчутна і прикра рана – здерта шкіра – вкотре звеличила Тіму, здоровезного двометрового 200-кілограмового ведмедя, який не тільки не кусав нікого, а й грав ледве чи не краще за всіх. Павло Вякін, навчений подібними вибриками звірів, вмить побіг до Палича і вирвав його з зубів півметрового ведмежатка. Добре, що ніхто не знімав левів. Чи динозаврів.



Десь о другій половині дня, сцена із Сонею, яка, за сценарієм, підглядає за «знущанням над тваринами», влучно змінила локацію: у Зази Буадзе Соня сиділа на дереві, в Отара захисниця прав тварин перекочувала на скелі, «що абсолютно логічно, - пояснює Отар, риторично питаючи: - табір знаходиться перед Скелями Довбуша, то для чого її гнати на дерева, якщо зі скель спостерігати краще». Хоча це означає, що героїня мусить мати ще й навички скелелаза. Для фільму – це правильно додає харизми героїні. Та в житті все не так просто. Скелелазом не може бути будь-хто, особливо зважаючи на декілька поховальних табличок, прибитих на скелях, позаду основного, туристичного комплексу з печерами, і таблички ці – на спомин не аматорів, а професіоналів, жертв трагічної долі, випадковості чи Хто там за нею ховається. У свій час тут проводили всесоюзні змагання із скелелазіння, тепер на скелі лізе героїня фільму «Урсус», красива, вправна і самовпевнена, майбутня ненависть Фоми, кохання Нікі та розчарування Талата. Це серйозний момент. І до нього серйозно готуються. Бо, по-перше, знімають на схилі, з правого боку від печери, попід горою. А по-друге, почалася буря: вітер маленькими тайфунчиками розбивав і піднімав листкові річки, гнув дерева і забивав піском очі та рот. Кадр мусив бути чи не на 5 секунд. Знімали його годину. Та він був вартий того. І саме, гадаю, через бурю – вона додала йому драматичності. Вкотре життя вплинуло на кіно.



З кожною хвилиною буря збільшувалася. Наступний кадр знімали вже поруч із центральною печерою. В бічній, маленькій печері сидів у костюмі ведмедя Роберт Фельдман, котрий визвався стати «дублером ведмежого костюму» в героїчному поклику чистої самопожертви, за що швидко пошкодував зі словами-цитатою Шапокляк: «хорошімі деламі прославітся нельзя» - в костюмі було нестерпно гаряче, незручно і… безкоштовно. Та, повірте, - в костюмі ведмедя виглядаєш незабутньо, що рідко можна сказати про будь-якого актора у його власній подобі.



Буря ставала все дужчою. Це вже нагадувало Сахару, бо пісок був вже всюди, пристрої понакривали ковдрами, а люди позакривали обличчя шаликами і хусткам, як герої «Англійського паціента» Ентоні Мінгелли. Тому вербалізований оклик про закінчення зйомок пролунав чітко в унісон з поліфонією розгніваної природи. Ми йшли з майданчику і їхали від Скель Довбуша, неначе нас, що занадто, на три дні, затрималися, щось гнало до наступної, так само вражаючої локації – озера Синевир, ока закоханих, де Соня і Ніко таки зрозуміють своє тяжіння одне до одного, як колись це зрозуміли Синь та Вір, творці озера та легенди про нього.


Ярослав Підгора-Гвяздовський  

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Журналисты
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.