Імаго. Личинки, які ніколи не стануть метеликами.

8 ноября 2013, 14:02
0
969

Людмила Уліцька: « Имаго. ...наблюдается интереснейшее явление, когда животное способно размножаться, не успевая доразвиться до взрослой особи".

Те, що я зараз писатиму, глибоко особисте. Настільки, що цей текст, можливо,  невідворотно змінить життя ДО.  Але я знайшла для себе відповідь, чому я не маю права більше мовчати.  Ті, про кого йтиметься – герої нашого часу: близькі, друзі, родичі та сусіди.  Ви можете критикувати, засуджувати, співпереживати або, якщо відчуєте це,  - допомогти. Не мені. Собі. Державі, своїм нащадкам.

Так сталося, що ми країна різношерстих поколінь. Деяких  виховували жертви репресій, сестри «зрадників», інших - діти катів та знайомі донощиків.  Всі вони бажали нам кращої долі, але ті цінності, які  кожен з них закладав генетично,  нині стали тим, що створює у стосунках між нами  суцільні прірви.

Мені пощастило. Я, якщо вірити Черчіллю, виховувалася у вічно молодій родині з великим і потужним серцем. Бо «якщо людина не була реформатором у молодості, то не мала серця».  З діда-прадіда кожне покоління намагалося вирізьблювати  у собі ті риси, які були притаманні часу. У когось це виходило вдало.  Заборонена література і її обговорення  завжди були на кухнях.  Для інших спроби змінитися зазнавали фіаско ще в зародку.  Релігійна родина бабусі ніколи не цікавилася тим, що відбувалося на кухнях її онуків. Утім, навіть попри це,  ментальні розбіжності ніколи не були прірвою.  Так виховувалася я.

У мене є друзі. Вони часто зі мною погоджуються. Особливо часто, коли говориш із ними по телефону. Вони живуть далеко. Не так, щоби цілу добу їхати, але так, щоби, коли погано, швидко  не приїдеш. Я знаю їх з дитинства. Вони знайомі з моїми батьками, я з їхніми. Ми рідко сперечаємося. Тепер лише розумію, що дарма. Їхній світ побутовий. Проблеми і сльози – родинні конфлікти. Вони читають книжки, але не ті, які я. Вони цікавляться моєю роботою, але лише у питаннях робочого дня та грошей. Бо інше, як вважають, не так суттєво. Ми  жаліємося один одному, але до кінця один одного ніколи не жаліємо. Між нами прірва.

У мене є рідні. Вони теж далеко. Ми схожі. Маємо спільні інтереси, але не маємо спільного сенсу життя. Деякі з них знівечені  несправедливістю.  Тому думають, що саме це є головним болем їхнього існування. І саме з клятою несправедливістю воюють, вкриваючись  обладунками ненависті і злості до тих, кого участь  цього фатуму, оминула.  Ми не питаємо один в одного, що почитати і подивитися.  А при зустрічах, теми, що хвилюють мене, спонукають лише до монологу.  Мого... Між нами прірва.

У мене є рідні. Далекі. Ні, вони живуть поруч, але між нами відстань. Я подумки вписала їх в  мартиролог радянських катувань. Не фізичних. Ментальних. Бо та система пройшлася по них катком. Вони рідко читають, рідко хочуть щось обговорювати, рідко думають про своє майбутнє. Фраза Геббельса про «Гірший ворог пропаганди - інтелектуалізм» - не про них. Вони вважають, що інтелект – це лише тоді, коли ти не сваришся матом.  Ми рідко бачимося і рідко погоджуємося у моментах виховання та життєвих цінностей.  Я поважаю їх, але між нами прірва.

У мене є сусіди. Наші двері настільки  близько, що, вийти одночасно зі своїх квартир ми не можемо.  Вони теж молоді. Теж одружені. Ми дивимося різні програми. Слухаємо різну музику, але завжди чемно один з одним вітаємося у ліфті. Ми говоримо про вільні місця на парковці і двічі на рік про батареї: коли вмикають і вимикають.  Я знаю, що вони хороші і добрі, але між нами прірва.

У мене є близькі друзі. Їх четверо. Вони жінки. Розумні, успішні, красиві. У мене є мама. Ми дихаємо одним повітрям і мислимо ідентично. У мене є чоловік. Він став іншим. В моєму житті нас семеро і ми однакові.

У мене є цінності. Погляди на життя і речі, заради яких,  в будь-який час готова перейти у стан холодної війни. З кожним із категорій, що описала вище. Бо я ненормальна.  Так, я занадто емоційно реагую на випуски новин по телевізору.  Так, я впадаю в стан афекту, коли люди не знають, що таке митний союз. Так, я живу дрібницями і не поважаю  старших, що вважають радянські цінності догмою. Так, можете вважати це особистою сповіддю. І … так, можете телефонувати мені і говорити, що я неправа.

П.С. Імаго не винні, що не можуть стати іншими. Вони такими народилися – їсти, повзати, їсти. І вони ніколи не стануть метеликами. І їх треба полюбити такими….

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Журналисты
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.