День Учителя і «непомітні» подвиги

Лиш той учитель, хто живе так, як навчає (Г. Сковорода)

Мені б дуже хотілося, щоб 1 жовтня, у День Вчителя, – ми говорили лише про повагу до тих, хто виховує нові покоління українців в умовах «мінливої» влади і часом суперечливих реформ.

День Вчителя для мене - особливе свято. Це свято моєї мами і всієї моєї сім’ї. Мама була вчителькою молодших класів. І я знаю, як це рости у справді багатодітній сім’ї. Адже у мами було не лише нас четверо, а й сотні малюків, яких вона виховувала і яким вказала шлях у самостійне життя. Я знаю, яка це самовіддана праця і скільки вона забирає сил. Мамі довелось вийти на роботу, коли мені було всього 3 місяці. Такий тоді був час. Однак і сьогодні вчителям, на жаль, не легше.

Мені б дуже хотілося, щоб 1 жовтня, коли ми відзначатимемо День Вчителя, – ми говорили лише про повагу до цієї шляхетної професії, про важливість роботи вчителів для формування нації, про внесок учителя в життя кожної особистості. На жаль, реалії такі, що навіть у свято вчителі змушені думати про те, як вижити. Адже реформи в Україні – це боротьба за виживання, і освітня - не виняток.

26 вересня Президент підписав новий закон про освіту, що визначає перспективи розвитку галузі на найближчі роки і має закласти підвалини модернізованої вітчизняної педагогіки. Для сучасного вчителя це – не привід для радості. Це – новий виклик, чергове надскладне завдання: здійснювати свою шляхетну місію за умов тотального недофінансування, зниження престижності професії.

Я знаю, українські педагоги цей виклик приймуть. Вони будуть навчати і виховувати дітей. Будуть любити учнів, стануть юним хлопчикам і дівчаткам справжніми старшими друзями, порадниками і натхненниками.

Я знаю, наші вчителі переборють усе – недоладні міністерські вказівки, помилки в підручниках, протиріччя в наказах управлінських структур. Переможуть байдужість власною волею, розумом і працею. Не відступлять, не здадуться. Творитимуть наше спільне майбутнє. Як солдат на передовій, вчитель жертвує собою заради щастя суспільства. Його подвиг не такий, як у бійця. Він – малопомітний, рутинний і щоденний. Та цей подвиг є реальністю.

Я бачу, як мій брат, директор гімназії, та моя сестра, яка пішла маминим шляхом і стала вчителькою молодших класів, щодня звершують подвиг, як вони вкладають душу у свою роботу.

І я вірю, що ми зможемо змінити ситуацію, що ми зможемо збудувати країну, в якій свята будуть святами. В якій вчителі не будуть думати, як вижити, а якщо і дискутуватимуть, то лише про формати навчання. Я знаю: цей час настане.

Зі святом вас – мудрі і добрі, ЛЮДИ з великим серцем і чистими думками!