Другі роковини "Мінських угод"

5 сентября 2016, 15:43
Народний депутат України, лідер Радикальної партії
0
151

Мінськ – шлях у нікуди.


2 роки тому новообраний Президент Петро Порошенко став на шлях завуальованої капітуляції перед Путіним. Президент Порошенко, дозволивши своєму представнику у Тристоронній контактній групі Леоніду Кучмі підписати перший документ з так званих мінських угод – Протокол від 5.09.2014 за підсумками зустрічі у Мінську, по-суті погодився грати за сценарієм агресора – Росії.

Саме таку оцінку як народний депутат і лідер Радикальної партії я дав цьому ганебному документу зразу по гарячих слідах ще 7 вересня 2014 року.

Я наголошував, що в мінському протоколі Україні був нав’язаний ледь прихований російський алгоритм вирішення створеного Росією конфлікту, що був озвучений міністром закордонних справ Росії Лавровим ще навесні 2014 року. Він грубо суперечив Конституції і законодавству України, у тому числі постанові Верховної Ради України, ухваленій за моєю ініціативою в середині квітня 2014 р., «Про ініціативу міжнародних переговорів щодо деескалації ситуації навколо України», в якій парламент окреслив засадничі цілі та межі таких переговорів з метою недопущення під час їх проведення будь-яких спроб зовнішнього диктату з питань, що належать до внутрішньої компетенції України.

Нагадаю, що в тому документі, який начебто започатковував мінський «мирний процес», ми не побачили ні невідкладного виведення російських військ та спецпідрозділів з території Донецької та Луганської областей України, ні зобов’язання Росії щодо припинення транскордонного постачання зброї, боєприпасів та надсилання російських найманців та «добровольців», ні передачі українсько-російського кордону під контроль української сторони на усіх ділянках кордону з метою його закриття для нелегального перетину людей та зброї при забезпеченні відповідного міжнародного контролю.

Не побачили ми й відмови Росії від забороненої Статутом ООН погрози застосування сили у вигляді масованої концентрації російських військ на українському кордоні та відведення цих військ до місць їхньої постійної дислокації.

Натомість, вже в першому «мирному» документі ми побачили неприховане втручання у широкий спектр наших внутрішніх справ, а також реалізацію спроби змінити конституційний лад України під зовнішнім тиском та як результат збройної агресії з боку Росії. На це були спрямовані більшість пунктів протоколу, що фактично передбачали:

– безстрокову відмову України від боротьби проти тероризму, бандитизму та збройного сепаратизму, тобто від наведення конституційного ладу, на частині своєї території;

– вимогу федералізації України як через так звану «децентралізацію влади» (не повноважень, а саме влади !), так і через політико-правову легітимізацію явища сепаратизму в Україні прийняттям спеціального закону щодо «особливого статусу» частини території Донеччини та Луганщини;

– повну та всебічну амністію терористам та бандитам, що здійснили особливо тяжкі злочини, зокрема військові злочини та злочини проти людяності, через закон про так зване «недопущення переслідування та покарання осіб у зв’язку з подіями, які мали місце в окремих районах Донецької та Луганської областей України» (що суперечило навіть недосконалим Женевським домовленостям від 17 квітня 2014 р.);

– легітимізацію сепаратистів і терористів у політичному процесі в Україні як через використання у протоколі поняття «інклюзивного загально-національного діалогу», так і через проведення сепаратних дострокових місцевих виборів у виокремленому з України сепаратистському анклаві, після яких терористи і бандити мали стати легітимними «політиками»;

– й відмову України від реалізації політики десепаратизації, спрямованої на протидію і запобігання сепаратизму та подолання наслідків сепаратистської діяльності на території України, закон про яку за моєю ініціативою Верховна Рада ухвалила у першому читанні у липні 2014 р., але так досі й не прийняла в цілому.

Зрештою, не було в ньому ані згадки про анексований Крим, ані про відшкодування Росією збитків, завданих українським громадянам, економіці, соціальній сфері та інфраструктурі внаслідок її збройної агресії, та окупації частини української території.

Тож, ще на початку вересня 2014 р. ми наголосили, що вже перші мінські домовленості містили абсолютно неприпустимі і незаконні поступки з боку Президента Порошенка. І що Путін зрозуміє лише силу – нашу разом з міжнародною спільнотою, а Мінськ – це шлях в нікуди.

Готовність до принципових поступок з боку Президента Порошенка, на жаль, сприяла слабкості позицій наших міжнародних партнерів та відродженню через 80 років провальної європейської політики умиротворення агресора.

Вже через тиждень після першого Мінську, 12 вересня 2014 р. Україна та ЄС, піддавшись на шантаж з боку Путіна, пішли на поступки Росії щодо Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, погодившись вивчити російські заперечення та відкласти імплементацію Угоди до 2016 року.

Ми попереджали, що ставши на шлях умиротворення агресора та політичних поступок, цей сценарій невідворотно вимагатиме від України, ЄС та Заходу в цілому дедалі більших поступок. Що, на жаль, і відбувається протягом 2-х років від Мінську-1.

Свідома ескалація військових дій з боку агресора призвела до Мінську-2 у лютому 2015 року, де тепер вже за співучасті канцлера Німеччини А. Меркель та Президента Франції Ф. Олланда Президент Порошенко погодився на подальшу деталізацію «мінських домовленостей» на значно гірших умовах і з новими фундаментальними поступками, зокрема щодо внесення змін до Конституції України.

Українська влада вже виконала більшу частину «мінських угод» і не отримала від Путіна нічого, крім нових жертв. Водночас, ми маємо бомбу уповільненої дії, оскільки будь-яке начебто невиконання Мінську з боку України може стати у зручний для Путіна момент формальною підставою для відновлення бойових дій чи наступу російсько-терористичних військ.

Мінськ – це путінська пастка для України.

Чого прагне Путін є очевидним – щоб російська зброя залишалася на українській території, а контроль за своїм кордоном Україна не отримала, аж поки ми власними руками на рівні нашої Конституції, законодавства та організації влади на місці (через так звані вибори) не закріпимо назавжди цю територію за російськими маріонетками. І поки не пустимо бойовиків, як обраних на виборах депутатів, в українську політику.

Тобто, поки не створимо всередині країни «ракову пухлину» у вигляді контрольованої Путіним автономії, що постійно даватиме метастази в інші регіони та впливатиме на нашу політику в цілому. І тим самим навічно зафіксуємо право вето Росії на наш цивілізаційний вибір і наше європейське майбутнє. Адже Путіну через реалізацію «мінських угод» потрібен не Донбас, і не Крим, а контроль за Україною в цілому.

Поки що українському парламенту вдалося вистояти і не здатися в умовах російського шантажу та міжнародного тиску. І в першу чергу завдяки принциповій позиції фракції Радикальної партії, яка єдина від початку відкидала «мінські угоди» як путінську пастку для України. Як здійснені Президентом Порошенком з величезним перевищенням своїх повноважень. Як юридично нікчемні з точки зору міжнародного права, Конституції та законів України. І взагалі, як план капітуляції України перед Росією.

Але небезпека не минула. В цю другу річницю «мінських угод» Путін на саміті «Великої двадцятки» у Китаї на зустрічах за нашою спиною з Обамою, Меркель, Олландом та іншими лідерами Заходу, залякуючи наших міжнародних партнерів можливою військовою ескалацією з боку Росії та її маріонеток, докладає відчайдушних спроб, щоб дотиснути їх до здачі України – реалізації Мінську на його умовах – ще до кінця цього року.

В цей час слабкості світових лідерів та нашої влади маємо бути пильними і сильними самі. Ми зробимо все, щоб капітуляція України не відбулася, зокрема й у стінах українського парламенту.

Радикальна партія переконана, що єдиний шлях для України закінчити війну – не виплакати принизливий мир із втраченими територіями і нав’язаними нам ззовні Конституцією та законами, а саме ПЕРЕМАГАТИ. Це значить ставати сильнішими в чотирьох напрямках:
– системно розвивати армію і постійно підвищувати обороноздатність країни;
– досягати успіху на дипломатичному фронті, зокрема зберігати та посилювати широкий міжнародний фронт протистояння російському агресору, задіювати Будапештський формат тощо;
– вигравати інформаційну та пропагандистську війну як всередині країни, так і на міжнародній арені;
– радикально піднімати і розвивати економіку, бо чим сильніше економічно буде Україна, тим більші будуть шанси на нашу перемогу.

Тож, альтернатива Мінську існує, якщо ми не приймаємо майбутнього у статусі вічного російського сателіта. Прийшов час це усвідомити і починати діяти.

 

 

Олег Ляшко,
Народний депутат України,
Лідер Радикальної партії

 

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: События в Украине
ТЕГИ: президент,Кучма,Росія,Радикальна партія,Донецька область,Луганська область,терористи,Донбас,Україна,Олег Ляшко,Європа,Крим,Петро Порошенко,Володимир Путін,фракція РПЛ,сепаратисти,Мінські угоди
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.