День із життя чорного археолога

21 июня 2016, 20:35
0
60
Олександр Соловій, Єгор Трошкін

Журналістське розслідування ро підпільний ринок антикваріату та чорних археологів

          Ринок антикваріату в Україні потроху, але невпинно розвивається. Звісно, нам ще зарано мати такі всесвітньо відомі аукціони як Сотбіс чи йому подібні, але інтерес до старовинних речей у нас зростає за принципом арифметичної прогресії. Для прикладу, популярний нині інтернет-аукціон антикваріату Віоліті може уже зараз похвалитися п’ятдесятьма тисячами активних користувачів. Предметом колекції для пристрасного колекціонера може стати будь-яка річ: від давніх ікон, зброї і монет – і аж до сучасних творів живопису і скульптури. Часто увагу колекціонерів не обходять навіть досить незвичні і, здавалося б, несподівані речі. Інколи гордістю приватного зібрання старовини може стати навіть звичайна цеглина  чи непримітний на вигляд шматочок металу часів котроїсь із війн. Тут головне, аби річ мала свою історію. Дати оцінку цій увазі людей захоплених старовиною украй важко. З одного боку унікальні речі минулого у приватних колекціях є часто невідомими широкому загалу, прихованими від науковців і в такому випадку стають надбанням лише однієї людини, а не цілого народу. З іншого ж боку стан сучасного музейництва часто не дає змоги дати унікальним речам адекватну оцінку і умови зберігання. Просто кажучи, у руках колекціонера ці речі нерідко рятуються і оберігаються від цинічної неуваги до них з боку держави.

Так чи інакше, але мати у приватній власності унікальні і неповторні за своєю історичною суттю предмети – мрія кожного колекціонера. Найкращі українські музеї були створені у позаминулому і минулому століттях.  Їхні скарби важко навіть оцінити у грошовому еквіваленті, зібрання музеїв України навіть у провінційних містах по справжньому безцінні. Для прикладу, у одному з районних центрів Сумської області серед експонатів невеликого місцевого краєзнавчого музею нещодавно мені довелося бачити на власні очі річ ціною у кількасот тисяч доларів. Це була парадна шпага німецького генерала часів Другої світової. Така річ у вільному продажі на території України практично не зустрічається, не говорячи вже навіть про те, що рідко навіть котрийсь із вітчизняних музеїв міг би похвалитися чимось подібним. Тут то якраз і виникає питання, за рахунок чого сучасному колекціонерові поповнювати свою колекцію, коли більшість унікальних речей уже опинилися чи то в музеях, чи у руках колекціонерів минулих десятиліть? Чим пояснюється стрімке зростання антикварного ринку України? Яким чином, маючи відповідні гроші і бажання, придбати для себе справді унікальну річ, а головне, звідки такі унікальні речі частіше стали з’являтися у продажі, адже створення їх припинилося кілька десятиліть, а то і століть чи тисячоліть тому.

Майже щотижня у пресі з’являються повідомлення про те, що так звані «чорні археологи» зруйнували ту чи іншу унікальну пам’ятку археології, чи про те що міліція чи СБУ затримали нелегального торговця зброєю і вибухівкою часів війни. Ну або вже класикою стають новини про конфіскування працівниками митниці при перетині кордону колекції рідкісних монет чи металопластики із якогось скіфського кургану. Постаті самих же чорних археологів настільки втаємничені, що нерідко обростають легендами. Чули про них усі, а от побачити і поспілкуватися із цими людьми випадало далеко не кожному. Хто ж вони насправді такі ці чорні археологи?

Найбільшою платформою для живого спілкування покупців і продавців антикваріату в Україні є щомісячний з’їзд колекціонерів в МВЦ на метро «Лівобережна». Відбувається він, як правило, кожної останньої суботи місяця і  взяти участь у ньому можуть всі бажаючі – головне заплатити сорок гривень за вхід. Людей тут справді багато, вже о шостій ранку їх кілька тисяч. Привертає увагу розмова двох продавців етно-одягом відразу біля входу:  сперечаються чи відвідає цього разу «зліт» (так самі колекціонери називають це місце) колишній президент України Віктор Ющенко, виявляється він тут частий гість. Шукати продавців речами викопаними із землі довго не доводиться, десь уже на третьому-четвертому столі надибую дві антропоморфні трипільські фігурки. Спочатку просто розглядаю одну із них, врешті запитую ціну – менша триста, а більша чотириста доларів, можна поторгуватись. Запитую, звідки. «Київщина, - неохоче відповідає продавець і додає, - це не мої, знайомий попросив продати. Якщо справді будеш брати – зателефоную і запитаю звідки». Конкретнішою інформації від цього продавця отримати не вдається.

За кілька метрів звідси помічаю стіл просто таки завалений різними металевими предметами. Окремо відсортовані у картонних коробках монети ціною у три, п’ять і десять гривень. Рідкісніші з них знаходяться у спеціальних альбомах. На звороті кожного відділення для монети приклеєно ціну – найдорожча царський «рубль» за шістсот гривень. Здається, тут є всі зразки металевого, що супроводжувало людину протягом кількох останніх століть – персні, натільні хрестики, фібули, елементи кінської упряжі, жіночі прикраси, наперстки, ржаві ножі, наконечники стріл і списів, латунні гільзи та багато іншого. Задля доброго тону купляю у продавця за десять гривень наконечник скіфської стріли і пробую розговоритись. Жартую про ціни, що ростуть невпинно і говорю, що кожного «зльоту» багато всього не накупляєшся, потрібно, мабуть, і собі починати копати. Продавець скептично посміхається і відповідає, що з такими цінами на бензин дешевше вже купити потрібну річ, аніж викопати її. Мовляв, для нього поїздки з «прибором» (металошукачем) просто хобі, а не заробіток. Розпродує ж він речі які йому нецікаві чи ті, що вже є в колекції. «Аби заробити, то це треба кургани, городища, могильники копати, але за це можуть і посадити», - говорить продавець. Ясна річ, що нічого незаконного у своїх мандрівках розораними полями і занедбаними хуторами цей чоловік не бачить. Називає себе просто скарбошукачем і зазначає, що для нього його хобі є чимось на кшталт риболовлі чи збирання грибів – заняттям для душі.

Звужую коло пошуків і віднаходжу людей, що продають речі типові для давніх поховань, а отже пам’ятників архітектури. Знайти випадково згублену у полі прикрасу часів скіфів чи Київської Русі – майже неможлива удача. Але коли на кількох столах помічаю цілу колекцію таких прикрас – сумніву бути не може, ці речі отримані незаконним шляхом чорної археології. Розговорити продавців на предмет того, яким шляхом отримані ці прикраси не вдається. Чую стандартні відповіді: «Це не моє, мене попросили продати» або «Це зі старої колекції, власник помер, а діти продають». Цинічнішими виявляються ті продавці, що відповідають «Яка тобі різниця» чи «Воно тобі треба». Цікавлюся ціною, а вона виявляється просто непідйомною і обов’язково у доларах.

Остання моя цікавість на київському зльоті колекціонерів це т.зв. «воєнна археологія». Продавці викопаних предметів часів Другої світової війни теж не багатослівні. Розміщують свій часто великогабаритний товар вже не на столах, а прямо на підлозі. Ржаві каски, багнети, вогнепальна зброя, особисті посмертні медальйони німецьких солдатів, пряжки ременів, металеві частини обмундирування, різні запчастини і комплектуючі – ось їхній товар. Говорити детально про місця своїх розкопок ці люди не будуть, можуть хіба обмежитися назвою регіону – Харківщина, Чернігівщина. Але і стверджувати, що вони перекупщики для них теж безглуздо – товар їхній нічого незаконного на момент продажу у собі не несе. Німецькі чи радянські гвинтівки мають тепер просвердлені стволи, з боєприпасів викинуто вибухову речовину і детонатори, холодна зброя вже сімдесят років як знята з озброєння і виробництва, а відтак за законодавством України холодною вже і не вважається. Незаконними можуть тут вважатися хіба самі розкопки на місцях колишніх боїв, але проконтролювати їх міліції украй як важко. По-перше, поле бою це не одинокий курган десь у полі, як правило, це велика територія, а по-друге, ці місця часто не мають ніяких спеціальних позначок як от пам’ятки археології, тому ніби і формально бродити тут з металошукачем не забороняється. Проблеми можуть початися тільки тоді, коли у «археолога» виявлять незаконні речі при транспортувані чи зберіганні, але і тут досвідченіші з копачів вдаються до хитрощів. Наприклад, свіжо викопану зброю чи боєприпаси не забирають з собою відразу, а організовують сховок десь у лісі і повертаються за ним пізніше. Також можна наперед носити з собою написану заяву про те, що, от, мовляв, знайшов у лісі такі то речі і саме збираюся їх здати до міліції. Бродити на місці колишніх боїв з металодетектором легально у наш час можна ставши членом одного з численних пошукових загонів і отримавши відповідне посвідчення. В такому випадку місцеві органи влади не те що не мають права забороняти пошукову діяльність на своїй території, а й повинні усіляко їй сприяти.  Отримати членство у пошуковій організації не так вже і складно, для цього просто потрібно домовитись з її керівництвом. Ще простіше стати пошуковцем навіть не виходячи з дому через інтернет. Без особливих проблем знаходимо в одній з соціальних мереж групу, де відповідні посвідчення можна купити за вісімсот гривень.

Відверто поспілкуватися з чорним археологом вживу на «зльоті колекціонерів» не вдається. Такий результат, ясно, очікуваний. Наврядче чи десь знайдеться людина яка першому зустрічному стане розповідати про свою незаконну діяльність. Принаймні тепер з’являється розуміння того, що в Україні безкронтольно продається все, навіть речі що мають для рідної історії непересічну цінність.

Інші можливості відкриває нам інтернет-простір. Тут існує ціла низка сайтів, форумів, груп у соціальних мережах, присвячених чорній археології. Значна частина з них мають розміщення на іноземних серверах, що у поєднанні з особистою обережністю можуть гарантувати цілком пристойну анонімність. Звідси дізнаємося, що навряд чи в Україні зможемо знайти чорного археолога, що вживав би по відношенню до себе таку назву. У їхньому колі назвати так когось – означає образити. Вживаються в основному суміжні назви – скарбошукач, пошуковець, копач і т.д. У звертанні один до одного домінує у них термін «комрад», з французької «друг, товариш». Діяльність же таких інтернет-ресурсів зводиться в основному до трьох функцій: обміну досвідом (як, де, за допомогою чого краще копати), вихваляння знахідками, що представлені тут фотографіями та проханням визначити вартість тієї чи іншої антикварної речі. Рідше тут можна також знайти собі напарника для спільної поїздки на розкопки. Цією можливістю я і збираюся скористатися. У відповідній темі повідомляю про себе, що я з Києва, маю металодетектор, сам у цій справі новачок, а тому прошу взяти мене на «коп по війні чи старовині». На великий успіх цієї ідеї я не очікував, оскільки розумів, що в такі поїздки їздять  з давно перевіреними і надійними людьми, але на мій подив, відповідь таки прийшла. Чоловік років тридцяти, на ім’я Юрій, відписав що на ці вихідні вони з другом планували поїздку на Чернігівщину, але друг захворів. Сам Юрій не їздить на «коп» один, оскільки вже мав досвід невдалого спілкування з «аборигенами», вони йому зламали нову «терку». Домовилися про виїзд у п’ятницю. До цього я ще мав три дні аби знайти собі спорядження і металошукач. Зі спорядженням проблем не виникло, камуфльований костюм (традиційний одяг копачів) рюкзак і лопату-саперку я мав, а от ціни на металошукачі в інтернет- магазині мене вразили – найдешевший для початківців коштує від трьох тисяч гривень. Вирішив взяти в оренду «двісті п’ятдесяту аську» на три дні в магазині lopata.com.ua, заплативши триста гривень. Трохи попрактикувавшись у переддень виїзду за містом, зрозумів що нічого складного у цій справі не має, головне недолугими рухами металошукача при скануванні поверхні землі не видати своє повне учнівство.

Дорога до закинутого хутора  в Чернігівській області на машині Юрія зайняла близько двох годин. По дорозі багато говоримо. Виявляється, цією справою мій новий знайомий займається трохи більше року, їздить у вихідні. Саме зараз кінець сезону, а вони минулого разу з напарником знайшли «невибите» місце, тож шкода втрачати гарну можливість. Звертаємо із шосе і ще кілометрів вісім їдемо ґрунтовкою. Зупиняємось. З вигляду звичайна собі місцевість і ніщо не нагадує про те, що колись тут було поселення. «Бачиш фруктові дерева, - пояснює Юрій, - ото і був хутір. Невеликий, дві-три хати було». «А де ж він подівся»,-  запитую. «Розкуркулили, мабуть».

Включаємо детектори і починаємо ходити поодаль один від одного аби не заважати. Заняття настільки захоплює, що чотири години з трьома короткими перекурами пролітають майже непомітно. Мій «хабар» незначний: три «кругляші» (монети в поганому стані) часів Миколи ІІ, два дореформені радянські білончики, зламаний натільний хрестик, а також з десяток алюмінієвих пробок від горілки. Стосовно останнього, то це ціла біда. Розрізняти кольорові метали між собою мій бюджетний металошукач майже не вміє. Окрім того на шкалі дискримінації металів золото і алюміній знаходяться майже поруч, от і доводилося викопувати все аби не прогадати. Навіть жарт існує відносно цього у скарбошукачів: «Копачі знають як в СССР пили!» Юрій же мав значно кращий улов. Йому дісталось зо півтора десятки монет, плюс купу ще інших предметів, як то елементи кінської упряжі («конина»),  два персні, гільзи від радянської гвинтівки і ще багато усього. Правда, бідкався на поганий стан знахідок. Пояснив це тим, що міндобрива, які в СССР активно пхали в поля сильно окислили грунт. «Чесати» поле ми закінчили уже в сутінках. Дорога назад пройшла під спільним гаслом – обов’язково сюди повернутись!

         Лише після цієї поїздки мені стало зрозумілим, що не існує ні окремої касти, ні конкретної групи людей, яких варто називати «чорними археологами». Ті, хто розкопують і нищать пам’ятки архітектури, грабуючи таким чином свою країну є просто злочинцями, в незалежності від того який злочин вони здійснюють. Люди, хобі яких полягає в тому аби ходити з металошукачем розораними полями, куди ніколи не прийдуть офіційні археологи, є найзвичайнісінькими собі романтиками. Гроші і скарби для них різні речі.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: События в Украине
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.