День Захисника України із захисниками Щастя

1 ноября 2015, 17:45
журналіст, волонтер, видавець, голова Білоцерківської "Просвіти"
0
220
День Захисника України із захисниками Щастя

Як ми в напівзламаному "бусі" пів-України проїхали

На середину жовтня ситуація в зоні війни стабілізувалася. Збройні сили України почали відвід з переднього краю важкого озброєння. Великокаліберна артилерія, танкові підрозділи починають обживати прифронтові степові балки й вже понад двадцять років розвалені тваринницькі ферми. Вояки потерпають від необлаштованості й так скромного побуту. То ж чи мали право волонтери «Часу змін» залишитися осторонь від проблем армії? Звісно, ні. Ще й свято Захисника України наближалося. 

Навантаживши мікроавтобус продуктами харчування, теплими речами, інструментами, та запросивши в поїздку поета-гумориста Віктора Євтушенка, рушаємо на Схід. Велика подяка чудовій людині й підприємцю Раїсі Бойко, без якої наша поїздка була б неможливою.

Крайньою точкою нашої поїздки був район поблизу сумнозвісного Щастя Луганської області. Саме звідти попросили допомоги білоцерківці-танкісти 128-ї бригади. А як же не заїхати до давніх друзів із Білоцерківського ЗРП, тим паче, вони несуть бойове чергування недалеко від тих місць? Порадуємо і їх дотепним словом і корисними речами.

Знайти охочих вирушити в поїздку власним автомобілем виявилося надзвичайно складно. За півтора року війни волонтерські автомобілі перетворилися на «відра з гайками», а нових охочих гуцикати поганими луганськими дорогами загітувати дуже важко. Але нам пощастило. Все завдяки Олегу Ільїну, який порадив звернутися до Анатолія. Останній погодився швидко, лише зауважив, що його мікроавтобус працює на газу, тож потрібно вирахувати маршрут, щоб не проскочити повз заправку.

Коли ми запхали весь вантаж у старенький, майже 30-річний «Рено Трафік», то з’ясувалося, що малий об’єм газового балону не сама велика проблема. В «бусі» не працювала система опалення. Ми одразу відчули себе інтендантами середини ХХ століття, коли діди «розсікали» на таких легендарних «тачках», як ЗІС-5, «полуторка» чи «козлики» ГАЗ. Лишень вони тоді були мудріші й вдягалися відповідно погодним умовам, чого не скажеш про нас.

Напевно, ніхто у Харкові так не радів ранішнім, осіннім, та все ж таки привітним сонячним променям, як наш закоцюрблий від протягів екіпаж. Гарячий чай і кава вже не рятували, а на більш міцні напої в нашій волонтерській групі «табу». В Харкові робимо зупинку й купуємо кілька розкішних тортів. Вони доповнюють солодку колекцію, яку приготували друзі волонтерів із супермаркету «Тріумф» під керівництвом Володимира Ординського.

«Трафік» бадьоро везе нас у південному напрямку. Щоб не шукати пригод на підвіску, вирішуємо проїхати трохи довшу відстань, але оминути «чугуївсько-куп’янський капець». Хто їздив, той знає. Доїжджаємо до Слов’янська і готуємося до повороту на Рубіжне. Ого, це вже щось новеньке. Раніше блок-пост біля столиці Гіркіна можна було проїхати швидше, а тепер СБУшники не лише «пробивають» по електронним базам паспортні дані, але й не лінуються перевіряти ІМЕІ-коди мобільних телефонів. Це створює черги, але я ЗА такі черги.

Тим часом перевірки стають все частішими, а наш «Рено» став заводитися все гірше і гірше. Стартер подовгу прокручує колінвал на блок-постах і нетерплячі вартові починають сердито махати руками, мовляв не затримуй рух. Тож поки доїхали в Навоайдарівський район геть стемніло. Швендяти невідомими поганими дорогами безглуздо. Страшно не заблукати, а вколошкати машинуі потім сумно дивитися на неї. Тим паче, що наш робочий «коник» і так почав стогнати на вибоїнах. Довелося ночувати в розташуванні Білоцерківського ЗРП.

Зенітники зустріли нас радісно. Говоримо про побут, життя, службу. Нас пригощають гречкою і вкладають спати. 

Ніч минула спокійно, «буржуйка» гріла кімнату доволі добре, тож вдалося непогано відпочити. Вранці підйом і шикування. 

Вивантажуємо частину «гуманітарки», вручаємо смачненькі тортики, вітаємо наших захисників зі святом і передаємо слово Віктору Євтушенку. Знаний гуморист сипонув жартами і дотепами, а потім взявся до гуморесок. Обличчя вояків світлішали, хоч ранок був похмурим. З’явилися посмішки, коментарі, пролунали аплодисменти і справа пішла. Свято все ж таки.

Після імпровізованого концерту й роздачі автографів нас пригощають сніданком. Цього разу гречка святково урізноманітнена солоним огірком. З цього робимо висновки, що з овочами у зенітників швах. Тож консервація, соління, маринади не будуть лишніми в нехитрому солдатському раціоні. Давайте но читачі піднапружимося і зберемо смакоти для вояків.

Нам дають провідника і наш «Трафік» продовжує рухатися до Щастя. В одному із сіл з’їжджаємо із поганого асфальту на гарну польову дорогу і, здіймаючи хмару пилу, мчимо до танкістів. Волонтер Валентина Павлова дуже хвилюється, щоб доставити допомогу нашим землякам, яких доля закинула служити у 128 бригаду. 

Села, які ми минаємо, сумні й похмурі. Багато хат і всі, колись колгоспні, сільськогосподарські споруди зруйновані. Зате селяни знайшли застосування пластиковим пляшкам. Їх настромлюють як декоративну прикрасу на дрючки й з цієї конструкції формують паркани. Вигляд ці загорожі мають, м’яко кажучи, не надто привабливий. Зате можна порахувати кількість випитого на душу населення пива. Хочеться до вітру, але шастати по лісосмугам не варто, навіть в такій важливій справі. Ця місцевість нашпигована «розтяжками» й іншими пастками, тож згинути ні за цапову душу простіше простого.

Танкісти отаборилися на території колишньої ферми. Даху в спорудах немає, стіни теж збереглися не всюди. Там стоїть бойова техніка. Кілька рядів наметів вишикувано, як під ниточку. Там живе особовий склад. Комфорт в такому житлі д-у-у-у-у-же посередній. Але танкісти не жаліються. Чути, як гупає метал об метал, діловито бігають туди-сюди в засмальцьованих комбінезонах механіки, подекуди потужно ревонуть дванадцять циліндрів танкового дизеля. Роботи непочатий край. Навіть вбиральня ще не збудована і шлагбаум на імпровізованому КПП. А це системоутворюючі речі військового життя.

Нам раді. На загорілих під степовим сонцем і перемащених мастилом обличчях танкістів світяться зуби. Це добре, бо в деяких частинах зуби у вояків випадають від поганої води, неправильного харчування. Кілька чоловік допомагають Анатолію підняти на домкратах «Рено» і полагодити підвіску. 

Так, нашому «бусику» добряче дісталося. Віктор Євтушенко часу не гає. 

Народні прикмети не брешуть і якщо жовтневого ранку небо похмуре, то ближче до опівдня обов’язково буде сонячно. Так сталося і цього разу. Світить скупе осіннє сонце, а на «плацу» кількадесят чоловіків радісно сміються дотепам гумориста. Його просять читати гуморески ще і ще й Віктор не відмовляє танкістам.

Особовий склад підрозділу неоднорідний. Воюють тут закарпатці, львів’яни, білоцерківці.Є кілька чоловік з Донбасу. Для них війна трагедія не лише країни, а й особиста. Їхні сім’ї розірвані симпатіями до воюючих сторін. Хтось шле повідомлення воякам із словами «Слава Україні», інші присилають прокльони і сподівання, що «Путін спасьот». Та й домівки цих вояків розташовані в так званій «сірій» зоні. Ось так, все навпіл.

Тим часом ми обходимо технічний парк. Тут таки і кухня. 

Нам дають по кухлю гарячого чаю і ведуть до танків. Головний із них стоїть із відкритими люками. На стволі гармати красується напис «Січовий стрілець». 

Нам пропонують піднятися на «броню» і спробувати себе в ролі членів екіпажу. Почергово втискуємося на місця командира, навідника, механіка. 

Враження специфічні. Ми, цивільні люди, відчули клаустрофобію. Навіть командир танка обмежений в просторі. Перед очима окуляр приладів спостереження, під рукою комплекс управління бойовою системою, ліворуч автомат заряджання гармати. Відкидаємо бронелюк і можна взятися за руків’я турелі кулемета. Вона обертається за допомогою маси тіла. Тож дівчата можуть накрутити тонку талію.

Водій-механік має трохи більші апартаменти, але й тут тісно… Ех, важка доля танкістів. Але хлопці сміються: «Хіба ми воюємо? Ми так, виїдемо – трохи стрельнемо і назад!» Жартівники! Нашому водію Анатолію командир дозволяє завести двигун танка. Потужний гуркіт рве барабанні перетинки, але Толя щасливий. Тут же стоять кілька хлопців, один із них воював в Донецькому аеропорту разом із білоцерківцями. Набираємо одного з них і з’єднуємо бойових побратимів. Такі короткі телефонні зустрічі.

Пора і в зворотній шлях. По дорогам сновигають автобуси «Будьякемістодонецькоїобласті – Москва». Вони заповнені пасажирами. Народ мігрує. Назустріч нам їдуть різноманітні марки ваговозів із військовими номерами завантажені деревиною. Це й колоди для бліндажів і дрова на зиму. Будемо триматися. А для нас, волонтерів, настають «веселі часи». Акумулятор «здихає» і після кожної заправки ми з буксиру заводимо наш «Трафік». Затрафикалися ми до того, що ноги й руки гули. Та нічого, після побаченого все це сприймається, як легенько неприємна пригода.

Наразі готуємося до чергового виїзду. Вояки сумують за домівкою. Можливо, саме моральна підтримка набагато важливіша за матеріальні цінності. Хоча краще не надавати пріоритетам якимось напрямкам, а допомагати, допомагати, допомагати... Скільки є сил і можливостей. Не за дякую, за збереження країни!


Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: События в Украине
ТЕГИ: Украинская армия,волонтеры,Біла Церква,волонтери,танкісти,АТО
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.