Олігархічний формат українських ЗМІ.Сторожові пси грошових мішків

17 октября 2015, 10:03
журналіст
0
355

Мати власні видання чи телекомпанії стало черговою модою для наших олігархів.Це як ракета на городі. Стоїть, всі бачать, і у будь-який час може вистрілити. І вони часто цією грізною зброєю зловживають

Нині дуже модно говорити про роздержавлення засобів масової інформації, хоч вони займають мізерну нішу – до 7 відсотків. Тим часом сотнями народжуються і часто вмирають приватні мас-медіа. Що приховується за тенденцією стовідсоткової приватизації ЗМІ? 

Щоб лякати конкурентів

Якось відомий львівський бізнесмен запросив мене на чай. Ніби між іншим поділився новиною: на ринку мас-медіа виставляють на продаж цікаве видання.

Що порадиш, купляти чи почекати?

Навіщо вам газета? Це не ваш бізнес.

Мода нині така. Серйозні партнери часто запитують, чи маю я вплив на місцеві ЗМІ.

Якщо хочете бути Матірю Терезоюі вкладати кошти у розвиток демократії, не маючи від того жодного матеріального зиску – будь-ласка, купляйте.

Навіщо багаті люди вкладають кошти в мас-медіа? – запитує співрозмовник.

Ось тут я вже сам задумався. За 30 років журналістики доводилося пройти через всі щаблі мас-медіа, починаючи від радянських і, закінчуючи олігархічними. Коли мене запитують, де я найбільш вільно почувався, то називаю два видання. Перше – "Молодь України" часів незалежності, друге – інтернет-видання, які ніколи не належали олігархам.

А спогади про олігархічне всеукраїнське видання чомусь не веселі. Мій головний редактор звільнився за власним бажанням після того, як власнику не сподобалася стаття про владу. Діалог нагадував перемовини розлюченого старшини роти з молодим солдатом. Для зв’язки слів використовувалися відбірні російські матюки.

Цього олігарха ви часто бачите по телевізору. Ніби інтелігентна людина. Любить футбол. Володіє популярним клубом. Придбав колись популярну газету на піку моди. Довів до ручки і прикрив. Наприкінці 90-х це було видання №1 в Україні. А потім він почав використовувати його немов серветки за столом – наліво і направо, для партійної пропаганди і похвальби влади, для боротьби з конкурентами і підтримки друзів. Фінал був закономірний. Тиражі падали з геометричною прогресією. Не допомагала вижити ні подвійна бухгалтерія, ні подачки з панського столу.

Першими відреагували рекламодавці, а згодом і читачі. 

Незалежність від довжини ланцюга

Розповідаю цю історію львівському олігарху і чую:

Так навіщо він купив газету?

Щоб лякати конкурентів, - кажу відверто і без дипломатичних викрутасів.

Для нього газета була грізною зброєю, щось на кшталт ракети, яка стоїть під землею, її не видно, але всі знають, що вона є і в будь-який моменти може вистрілити.

Наш олігарх час від часу натискав кнопку і стріляв по конкурентах. Для цього в штаті були особливо наближені "зірки", яким платили за подвійним, а то й потрійним тарифом. Інші, менш оплачувані, мали право бавитися в демократію та об’єктивність.

Молоді журналісти з олігархічних видань часто скаржаться: якщо написане не подобається, то шеф "викидає в корзину" і при тому промовляє: "Це не наш формат".

Оце "не наш формат" заміняє будь-які коментарі. Не подобається? Шукай видання з іншим форматом.

Що ж таке олігархічний формат? Цю науку я гриз кілька років. Ось її основні правила.

Правило перше: хто платить, той замовляє музику. Тому відразу запитуйте, хто друзі, а хто вороги власника газети. Далі пояснювати не потрібно. Перших будете поштиво вихваляти, а інших безпощадно нищити. При тому демонструючи, яка в нас смілива преса.

Правило друге: гроші не пахнуть. Це на перших порах олігарх підтримує фінансово творчий колектив, а потім наказує: "Заробляйте". На практиці це означає, що через відділ реклами у газету можна поставити що-завгодно, а за великі гроші – навіть брехню.

Класичний приклад з життя львівської газети. Багнюкою облили на її сторінках професора права, але нікого не покарали. Матеріал був проплачений і надрукований під рубрикою "Реклама". Редакція, як пояснювали професору, за таке творіння не несе відповідальності. Хоч насправді все виявилося навпаки. Закритих зон нема. І за брудну рекламу доводиться розплачуватись.

Олігархи принесли в свої видання психологію борделю: тут можна бути чесним, а тут можна продаватися, бо гроші не пахнуть. Правда, вони інколи неприємно смердять.

Та й в таких виданнях часто процвітає подвійна бухгалтерія. Хіба можуть дозволити ті, хто хімізує свої доходи в офшорах, платити справно податки. Ось чому редактор часто перебуває під подвійним тиском. З одного боку, побоюється власника, а з іншого – влади, ні для кого не є таємницею, як фінансуються і приховують податки олігархічні видання.

Правило третє: незалежність залежить від довжини ланцюга, на якому тримає видання його власник. Отож, свобода олігархічного видання часто залежить від інтелектуального розвитку того, хто замовляє музику. Розумні, як правило, рідко втручаються в редакційну політику, лиш би виконували їхні побажання. 

Багаті й бідні

Ви не помітили однієї тенденції. Читаючи десятки найбільш тиражних видань, прикіпаючи біля телевізора до рейтингових передач, одного дня робите для себе несподіване відкриття: чому всі мовчать про стосунки між багатіями й бідняками. Чому ця тема майже не обговорюється і є "не нашим форматом".

А в Україні є про що говорити. Дуже велика градація між різними верствами населення. Навіть середньостатистична зарплата не дозволяє нормально жити, як це буває в розвинутих країнах.

Чому українцям не пояснити, що в цивілізованому світі навіть на мінімальну зарплату можна існувати. Там вона становить 12-14 тисяч гривень, а у нас – тисяча з невеличким гаком. Вловлюєте різницю?

Цікавим було б шоу "Багаті й бідні". Запросили олігарха і той пояснює, чому в Україні на зарплату йде 7% від національного валового продукту, а в сусідів – понад 30%. Чому в них на продукти харчування йде до 20% сімейного бюджету, а в нас – більше половини. Ось тоді люди зрозуміють, чому у нас плодяться олігархи як гриби після дощу.

Спробував запропонувати таку передачу олігархічному ЗМІ - у відповідь мовчання.

Основний здобуток олігархів у розвитку вітчизняних ЗМІ – вони стали більш інформаційними і розважальними. Я б сказав – видовищними, щоб співвітчизники менше думали й більше забувались про неурядиці буденного життя.

Найбільшим приниженням для українців, які принесли олігархічні ЗМІ, стали "собачі бої", які влаштовують як на центральних, так і регіональних канал. Часто журналістику зводять до камери, в якій кілька "героїв" допитують "фігуранта".

Для багатих власників ЗМІ на нинішньому етапі суспільного розвитку стали інструментом впливу для примноження своїх багатств. Це треба чесно визнати.

Можна навести десятки прикладів навіть з життя Львівщини, де медіа-холдінги стали потужною зброєю впливу навіть на президентських намісників регіону, вже не кажучи про чиновників нижчого калібру. Хороші контакти з олігархом? Значить тебе хвалять. Погані? Тебе мочать на кожному кроці, не встигаєш навіть оглядатися.

Що може такому впливу протиставити влада? Саме на нинішньому етапі, коли олігархічні видання ще проходять процес становлення і до справжньої демократії ой як далеко? Очевидно, що швидшими темпами необхідно змінювати саме суспільство. Правда, інструментів для цього дуже мало. 

Жираф високий – йому видніше

Добре,- запитує мій співрозмовник-олігарх, - яких мас-медіа ви хочете?

Без ланцюгів і списку ваших друзів.

Так це неможливо. Ви проїдаєте мої гроші.

Далі нашу розмову не стану переказувати. Наприкінці я навів приклад нашого сусіда – Польщі, "Газети Виборчої". Звичайно, ідеальних мас-медіа ніколи не буде, але там не змушують журналістів танцювати під "наш формат" і відстоювати інтереси власників видань. Там наші колеги, немов жирафи, дивляться на підкилимні війни багатіїв зверху, і вони не відстоюють інтереси ні Суркіса, ні Коломойського, ні Пінчука. Вони оцінюють події з погляду інтересів своєї країни і свого народу.

Наша довідка

Богдан Кушнір закінчив Національний університет імені Івана Франка. Викладав паблік рилейншз та журналістське розслідування. Працював у газетах "Молодь України", "Киевские Ведомости", "Вечірня газета" "Газета по-українськи". Написав документальні книги "Як нам бути з Росією"(1996), "Помилка Солженіцина"(2010), художні пригодницькі романи "Помста оперативника розвідки"(2014), "Невидима павутина"(2015).

У 1995-1996 роках – власкор "Молоді України" у Російській Федерації.

Лауреат премії Національної спілки журналістів України "Журналіст року в Україну"(1997). 

Опубліковано в газеті "Голос України"

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: События в Украине
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.