Моє життя на війні у лавах добровольців

18 августа 2015, 20:31
sound980@yandex.ua
0
355

Моя розповідь про те, як живеться на війні. Про тяжкі втрати друзів та ходіння по лезу ножа.

Бажання потрапити на фронт в мене було з самого початку цієї війни, оскільки там було багато моїх друзів по Майдану, родичі та й просто ті люди, з якими ми дотримуємось однієї ідеї - ідеї Незалежної й неподільної України.

Нарешті в мене з'явилась можливість поїхати на війну. Вже останні дні я навчався у школі і тоді прийшов час визначитися з датою виїзду в зону АТО. Анонсував свій від'їзд я на 21 червня цього року. Поїхав на війну за два дні після того, як здав усі тести ЗНО.

Перші три тижні мене тримали на базі у Курахово, Донецької області - це за 15-20 кілометрів від Мар'янкі, де йдуть активні бойові дії. Підйом у нас о сьомій ранку, біг на 3 кілометра, надзвичайно важкі тактичні заняття з елементами фізо, інструктор нас зовсім не жалів. І так два з половиною тижні. Потім сформувалася група, яку мали відправляти на передову, в яку входив також і я. Останні дні перед відправкою нас ще більше грузили, навантаження були значно більші ніж у звичайних бійців, які проходили вишкіл на базі.

І от завтра ми маємо відправлятися на передові позиції. Я сиджу, потім бачу одного з командирів, який проходячи повз мене, бурхливо говорив щось про двухсотого, тобто загиблого. Я запитав хто - мені сказали - Лавринович. Лавринович - це позивний нашого ніжинського бійця, з яким я був знайомий 3 роки, ще до Майдану. І тоді переді мною виникло питання. Їхати на похорон побратима, чи відправитися з хлопцями на передові позиції. І я вирішив, що було б правильніше провести у останню путь Лавриновича, справжнє імя Леонід, а вже потім повернутися в АТО та відправитися на передову.

Так я й зробив. Делегація з батальйону їхала в Ніжин, в яку входив і я. Після похорону я знову відправився у зону АТО. Їхав назад як і завжди своїм ходом, - з Ніжина до Києва, звідти до Запоріжжя, а від Запоріжжя вже до Курахово. Їдучи на автобусі із Запоріжжя до Курахово, на блок-посту зустрів свого командира, підсів до нього в машину і далі їхали разом. По дорозі він мені сказав, що вже завтра відправить мене на передову.

Приїхали на базу в Курахово, я переночував. І зранку мене повезли у Водяне, Донецької області. Це селище знаходиться вже фактично на передовій, за ним відразу гарячі Піски, Опитне, а ще трохи далі, десь за 2-3 км - Донецький Аеропорт. У Водяному нас поселили у будинку біженців, умови були не зовсім гарні, газу небуло, тому їжу варили на вогні у дворі. Добре, що хоч електрика була, хоча по усьому Водяному, аби комусь зателефонувати, треба було лізти на дах або дерево, оскільки звязок там дуже поганий.

Вже на наступний день після приїзду у Водяне, нас відправили на бойові позиції під Донецький аеропорт. І як раз коли я туди приїхав, ситуація почала суттєво загострюватись.

Приїхали ми під Аеропорт, мене ще з кількома бійцями кинули на терикон. Перший день пройшов загалом спокійно, ввечері традиційно попрацювали крупнокаліберні кулемети та міномети. Наступний день - ситуація трохи загострилась. Ввечері, я пішов після чергування у бліндаж трохи перепочити. Тільки-но зайшов, почув автоматні черги з нашої позиції. Вибіг з бліндажу, підбіг до командира висоти, який вів вогонь вниз терикону, виявилось, що до нас підбираються ворожі бійці. Я за автомат, побіг та почав вести вогонь у посадку, в яку вскочили сепаратисти. Близько години ми стріляли по тій посадці, що прямісінько під нашим териконом унизу. Кидали туди гранати. Вже через годину у тепловізор ми помітили два засвітлення, що свідчило про те, що на тому місці лежать тіла, через деякий час яскравість почала знижуватися, це свідчило про те, що сепаратисти були ліквідовані. Уранці приїхав офіцер, з яким ми пішли на те місце у посадку, а там залишились лише сліди волочіння. Тобто сепаратисти під ранок забрали тіла своїх бійців.

Ось так пройшов другий день мого чергування на позиції під Донецьким аеропортом. До речі, район Донецького аеропорту - це одна з найгарячіших точок в зоні АТО.

Тут настає ніч. Ми традиційно міняємо один одного на чергуванні. З командиром відпочиваємо у бліндажі, тут приблизно о 3 ночі, в бліндаж заходить бієць і доповідає, що по рації передали про те, що бойовики готують наступ на наші позиції, було оголошено бойову тривогу. І тут з картини, що в нас там відбувалася, я згадав фільм "Грозові ворота". На позиції було неспокійно, хтось дістає з бліндажів гранатомети, виносить на верх до бойових позицій, хтось збирає речі, готує до відступу, хтось ще відкриває цинкі з патронами. Сидимо, чекаємо. о 4 ранку дивлюсь у сторону населеного пункту Спартак, а там запуск ракет. Чую, в рації кричать "Гради!". А я до цього під "Градами" ще не бував. Через кілька секунд земля почала трястися від ударів, звук був дуже страшний. Я побіг у бліндаж, там на голову почала сипатися земля. На щастя, тоді той обстріл не довго тривав, випустили сепаратисти не повні 40 касет із установки, лише частину. Після "Градів" ми далі чекали наступу, але його так і не було, на щастя.

І так кожного дня, ситуація постійно напружена, щовечора починаючи з 19- тої й до 3-ї години ночі тривають артилерійські обстріли, міномети, почали вже навіть й танки бити.

Одного разу я ходив на іншу позицію заряджати рацію, затримався там через артилерійський обстріл, сидів у бліндажі. Вийшов, почав іти на свою позицію, а це близько півтора кілометра. Йду, тут незрозуміло звідкіля біля мене починають свистіти кулі. Я падаю. На вулиці вже темніє. Я один у полі. Підриваюсь, починаю бігти, та біг так, що аж наколінники погубив. На щастя, я благополучно добіг до своєї позиції, куля не зачепила. Вже вранці ходили по моєму маршруту, шукали наколінники.

6 серпня. Я, як завжди під аеропортом, але вже на іншій позиції, у лісопосадці. Артилерійський обстріл розпочався трохи раніше. Сидимо з товаришем, читаємо радянські анекдоти зі збірника, інший щось намагається зварити на польовій кухні. І тут по рації чуємо кодове повідомлення, змістом якого є: "потрібна допомога, у нас двоє поранені, тяжкі". Я виходжу на понівечену від ворожих снарядів дорогу, зустрічаю військвий медичний автомобіль, який повернув не в той поворот. Я сідаю до них і показую дорогу. Від моєї позиції і до тієї, де поранені, було близько 150 метрів. Їдемо. Під'їжджаємо. Бачу - лежить бієць, вже нерухомий. Згадую, що на цій позиції знаходиться мій найкращий товариш, біжу у посадку, недобігаючи до неї бачу, як хлопці витягують ще одне тіло. Підходжу - це був він. Всі у відчаї. Триває обстріл. Беру ту тряпку, на якій його тягнуть, допомогаю дотягти до грузовика. Дивлюсь на нього - все у крові, обличчя обсипане землею. В них обох рани були несумісні з життям..

А ще за день до загибелі, ми сиділи з тим самим найкращим товаришем на позиції, пили чай, він мені розповідав про свої мрії. А знаєте скільки йому було років? Дев'ятнадцять. Його життя тільки починалося, але обірвалося на цій війні, де політики використовують її для відмивання грошей, ціною смертей молодих хлопців вони гребуть гроші з цієї війни, яку вже давно могли б зупинити, аби мали бажання.

П'ятнадцятого серпня я покинув зону АТО. Додому поїхав на 5 днів раніше, зробив мамі подарунок на День народження - тим, що приїхав додому. Живий. Здоровий.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: События в Украине
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.