Атомна бомба від волонтерів

8 июля 2015, 12:55
0
131

В нашому середовищі давно свій сленг, свої розмови, свої дороги і своє життя. Відколи почалась війна, у наших телефонних записниках з’явились тисячі нових імен. У Фейсбуці — тисячі друзів.

...У житті — тисячі знайомих. Про нас складають приповідки, наприклад, така: в Україні досі немає ядерної бомби, бо ніхто її не замовляв у волонтерів. Якщо ж таке замовлення буде, волонтери скоро її зберуть, доставлять, разом із гарячим чаєм, бутербродами  і тортиками.

Гадаю, так і буде. Волонтери справді можуть все. Одягнути, нагодувати армію, надати необхідні технічні засоби, оптику, автомобілі, медикаменти... Скільки тонн вантажу пробігло "на передок" дорогами України за останніх півтора року, цього ніхто ніколи не порахує. Скільки палива спалено на цих дорогах, скільки випито кави втомленими водіями — ніхто ніколи не зможе уявити. Колись про це напишуть в книгах, може навіть знімуть пафосне кіно — з пригодами, стріляниною, продажними правоохоронцями і урядовцями і такими правильними, невтомними трудягами доріг. Принаймні цього вимагає класика жанру.

Скільки нас? Скільки автомобілів, автобусів ми купили, випросили у патріотичної діаспори, спонсорів,  назбирали у складчину? Цього ніхто не знає і, мабуть, ніколи не знатиме. Це не піддається жодній статистиці, не прораховується бухгалтеріями і навіть фіскальними службами. Ми створили небачений досі у світі волонтерський рух, котрий охопив усю країну. Немає такого місця в Україні, де б не працювали волонтери. Церкви, обласні, районні, місцеві ради... Все це самоорганізовані структури, які не опускаючи рук із дня у день працюють на фронт, для наших хлопців, для наших пацанчиків, щоб дати їм те, чого не дасть ні Генштаб, ні Міністерство оборони, ні будь-яка інша державна установа.

Волонтер — це вже не звання, не покликання і навіть не хвороба. Знаєте що це? Це обов’язок, обов’язок добровольця, котрий дав слово не відступити з позиції і не здати її ворогу. Яка ж це позиція? Часто екстремальна... Ось іще одна наша примовка: грошей немає, час продавати нирку — у пацанів на передку немає води (або ж: хліба, форми, оптики... все залежить від пори року і потреб фронту).  Звісно, це жарт, але цей жарт останнім часом звучить все частіше...

У більшості волонтерських груп є свої традиційні підопічні, так би мовити, улюбленці. Одних підтримують за територіальним принципом, інших — за політичними вподобаннями, котрихось — по знайомству, чи по-родинному. Є потужні волонтерські групи, які не лише забезпечують армію, а й допомагають іншим волонтерам "волонтерити" — чи то передають через них певні речі на фронт, чи то сприяють із пальним. Варіантів різних і багато. У більшості випадків, конкуренції між нами немає. Хоча декотрі волонтери конкретно кажуть, що допомагають тільки своїм. Деякі — вже стали брендовими організаціями, отримали посади і нагороди. Інші, займаючись своєю мурашиною роботою, не знайшли часу для самопіару або ж просто не бачили у цьому потреби.

У нас теж є свої улюбленці, яким дістається всякого добра найбільше і найкращого, і у кожного з нас є друзі, котрим відмовити, ну, зовсім не можливо. А їм завжди потрібний якийсь "ексклюзив", наприклад, черевики 48 розміру. Але ми завжди намагались бути там, де найважче. Ми об’їздили весь фронт, від Азовського моря до Станиці Луганської. Ми проїхали всією Україною вздовж і поперек, щоб добути те, що добути неможливо і доставити на фронт. Щоб перегнати від Західного кордону автомобілі, паски до Великодня, борошно для пекарень, матерію для пошиття форми... Знайти де дешевше і якісніше взуття, амуніція, броніки, тактичні рукавиці, білизна, "мильно-рильні" засоби... А люди дзвонять, пишуть смски, приїдьте заберіть, ми зібрали продукти, консервацію, гроші, інструменти, медикаменти, пральні машинки... З-за кордону приходять у посилках  тепловізори, біноклі, планшети, сонячні батареї... Усе треба встигнути забрати, перепакувати, розподілити і знову знайти пальне, щоб вчасно все доставити на фронт.

НАШІ ДІВЧАТА... Вони встигають все: плести маскувальні сітки для накривання техніки, "кікімори" для снайперів, проводити ярмарки з продажем сувенірів з війни, солодощів, малюнків... А перед нашим від’їздом на фронт приносять свіженьку випічку, щоб ми передали хлопцям, або ж відра вареників, залитих смальцем. Це добро високо цінується солдатиками на передку. Воно таке... домашнє...  І завжди знаходяться люди, котрим потрібно передати щось особливе для когось у якийсь бат. Ми не відмовляємо, навіть коли доводиться зробити зайве коло, щоб доставити посилку.

ЧОЛОВІКИ... У нас завдання простіші, але теж серйозні — підготувати машини, дістати солярку на дорогу, знайти планки Пікатіні для автоматів, добути коліматори, підсумки, автоматні магазини, яких чомусь бракує у військах, ПБСи, ручки переведення вогню, запчастини для машин, комп’ютери, розгрузки, ножі, пальники, воду, хліб... Ху... чого тільки ми не возили на фронт... Хіба що справді, ядерну бомбу.

ОСЬ НАВАНТАЖЕНІ НАШІ ТАЧАНКИ, кожна — не менше трьох тонн... Ресори просідають під їхньою вагою... До від’їзду залишається якась годинка... Все запаковано продумано, забитий кожен сантиметр вільної площі. Приходить священик, благословляє нас у дорогу. Молимось, підходимо під благословення. Час рушати, але раптом — дзвінки. Виявляється, що потрібно забрати у Боярці ще свіжий хліб, у Борисполі — сушені супи та борщі. Дорогою наші друзі-волонтери хочуть довантажити нам кілька ящиків продуктів, білизни, води... Як не дивно, коли перепакувати по вінця запакований добром салон, туди вміщається все, що дають добрі люди. Щоправда, у пасажирів виникають деякі незручності, але це немає значення. Нарешті виїжджаємо з Києва, та на цьому "паковани" не закінчуються. Десь на півдорозі нас можуть наздогнати ще якісь колеги по волонтерському цеху і попросити або прихопити з собою кілька ящиків медицини або ж взяти солдатика, що запізнюється в частину... Як це не дивно, місце знаходиться для всіх.

 ДОРОГА... Ці дороги ми вивчили, як своїх п’ять пальців. Знаємо історії придорожніх кафе, місця, де смачніша кава, які стоять підрозділи на різних блок-постах... Ми знаємо кожну ямку на цих дорогах і шляхи, якими можна об’їхати затори на дорогах. Ми знаємо, коли ліпше проїжджати Харків, чи, наприклад, Дніпропетровськ. Все прораховано, зважено, продумано. Ці дороги для нас стали рідними, близькими і, мабуть, коли ВСЕ ЦЕ закінчиться, нам їх панічно не вистачатиме.

БРАТІШКИ на фронті нас завжди зустрічають привітно. Обід, фотографії на пам’ять, підписані прапори, дитячі малюнки і листи... Розмови... Ми завжди залишаємось ночувати на передку, часто — проїжджаємо по самій лінії фронту, під пильним оком сєпарів з "того" боку. Вже давно ніхто не одягає касок, "броніків", не для адреналіну, не для форсу. В них просто спекотно і не зручно робити свою роботу. Включаємо 5 передачу, газ до поліка і — гайда по битому шляху. По далеких блок-постах, по дислокаціях наших, туди, куди мало хто доїжджає з волонтерів. Хіба катаються на дорогих машинах набундючені представники ОБСЄ...

ПОВЕРТАЄМОСЬ додому втомлені, але щасливі, що виконали свою місію. Свій обов’язок, який обрали самі, не складаючи присяг, не отримуючи винагород, не будучи нікому нічим зобов’язаним, хіба перед своєю совістю, Україною і братішками на фронті.

Розбір польотів і знову робота, плани, наради, образи, утома, зневіра. Чого гріха таїти, не все у нас просто і просто. Всього не вистачає. Дратують прохачі зі скриньками у метро і на дорогах (навіть коли вони "чисті", однаково працюють за 10-25%), псевдоволонтери, котрі крадуть гроші або заробляють на волонтерстві. Черстві бізнесмени і жадібні багачі, дубові, як двері обивателі, яким до всього байдуже, і гучні гулянки мажорів на десятки тисяч доларів, політики на "рендж роверах" з віллами за мільйони доларів і хабарники, що скирдують бабло. Від них копійки не дочекаєшся на армію, а ми готові подавати свої нирки, щоб привезти пацанам на передок хоча б свіжого хліба й води, а при потребі зробити Україну ядерною державою — зібрати атомну бомбу від волонтерів.

Але для нас час стає все складнішим і складнішим. Народ ще півроку тому підтримував волонтерський рух, тобто армію, активніше. Зараз немає цього. Чи то зневіра, чи то зубожіння, чи то веселкові розповіді штабістів про те, що війська ситі та задоволені життям приспали українців. Чи то вплинули викриття псевдоволонтерів зі скриньками. Не знаю. Тільки справжні волонтери не будуть ніколи відступати, ніколи не стануть ходити зі скриньками по метро, навіть коли важко. Ми просто зціпимо зуби і будемо працювати, навіть коли й справді доведеться збирати атомну бомбу.

 

 

 

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: События в Украине
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.