Пост революційний простір або активізація сепаратистських рухів на сході України

6 июня 2015, 19:12
Політичний блогер, журналіст
1
2658
Пост революційний простір або активізація сепаратистських рухів на сході України

Політична складова Росії в проекті "Новоросія", що стало причиною створення цього фейкового простору.

Пост революційний простір або активізація сепаратистських рухів на сході України.

Інформаційну та гуманітарну експансію в Україні Росія цілеспрямовано здійснює впродовж останніх 10-15 років. Але особливо активну фазу медіа-війни російські ЗМІ розпочали восени 2013-го. Саме тоді концепція «Русского мира», яку до того часу активно пропагували російські засоби масової інформації, поступилася кампанії, з одного боку, боротьби з фашизмом, який начебто стрімко набуває поширення в Україні, з другого – компрометації «західних псевдо-цінностей» і намірів офіційного Києва підписати Угоду про асоціацію з ЄС.

З другого боку, російські мас-медіа сформували у свідомості росіян образ України як ворога. Ці зміни мають глибинний і довготривалий характер. Вони створили «конфронтаційний вододіл» між країнами, критичний травматичний досвід». Саме це безпрецедентне за масштабами відчуження двох народів тривалий час визначатиме характер та атмосферу двосторонніх відносин.
Внаслідок російської агресії українська сторона зазнала людських, територіальних, економічних втрат. «Неоголошена війна» між Росією і Україною зруйнувала всю попередню систему двосторонніх відносин. Врегулювання російсько-українського конфлікту на цей час унеможливлене через позицію керівництва РФ, яке намагається перекласти всю відповідальність за ситуацію на Донбасі на українську сторону, блокуючи виконання Мінських угод.
На цей час найбільш реальними експерти називають два варіанти подальшого розвитку російсько-українського конфлікту.
 Перший – консервація ситуації на Сході України, створення надовго непідконтрольного Києву проросійського анклава, який слугуватиме Росії плацдармом для політичної, соціально-економічної, інформаційної експансії, подальшого руйнування української державності, розколу країни з наступною втратою нею суверенітету.
 Другий – широкомасштабне військове вторгнення в інші області України. Очевидно, що Росія й надалі буде запроваджувати фінансово-економічні санкції проти України, підтримувати сепаратистські режими так званих «ДНР» і «ЛНР» та продовжувати інформаційну війну проти України.
Останні за часом події, підтримка Росією стрімких процесів формування «державності» сепаратистських утворень – так званих «ДНР» і «ЛНР» – свідчать про те, що конфлікт має тенденцію до ескалації або заморожування. А нинішня фаза відносин з Росією містить реальну загрозу дезінтеграції України.

Після подій на Майдані січня-лютого 2014 року розгорнулася широкомасштабна антиукраїнська інформаційна експансія російської державної пропагандистської машини з метою дискредитації нової української влади («антиконституційний збройний заколот», «київська хунта») і європейської інтеграції України.
В анексованому Криму негайно була започаткована потужна кампанія під гаслами сакрального значення Криму для Росії: «Крим – наш Єрусалим». На початку червня 2014 року почало діяти кримське представництво Російського історичного товариства, у липні – Регіональне відділення Російського військово-історичного товариства. Ці структури покликані поширювати у Криму «правильне» розуміння і трактування історії Криму.
Одночасно всією потужністю російських медіа активно здійснювалась інформаційно-ідеологічна підтримка сепаратистського руху на Сході України. При цьому на контрольованих сепаратистами територіях припинялося мовлення українських телеканалів, заборонялося поширення українських друкованих видань.
Брудні засоби, до яких вдавалися медіа Росії (широке використання так званих «фейків», тобто сфальсифікованих, відверто брехливих повідомлень), відчутно знизили рівень довіри українських громадян до російських ЗМІ. Інформаційна війна має критичні негативні наслідки – кардинальні зміни у свідомості громадян обох країн. Російська агресія спричинила стійке вкрай негативне ставлення більшості громадян України до російської держави в особі її керівників і структур.

Але те, що відбуватися на Донбасі, в плани Москви, швидше за все, зпочатку не входило. По всім показникам, віра в можливість тотальної керованості соціальними процесами в черговий раз мала докази причасності Кремля. Неможливо було мобілізувати почуття людей, подарувати надію, використовувати у службових цілях національно-патріотичну ейфорію, а потім стрімко закрити питання чинності зміни політичної кон'юнктури і направити регіон на сторону й так пригранічного району до Росії.

Повернемося на початок подій у східній Україні.

Закривши питання з Кримом, Москва переорієнтувалася на вирішення принципово важливої для себе завдання — федералізації решти України, як засобу недопущення її інтеграції в євроатлантичні структури. Вирішення цієї задачі дозволило б значно послабити Києв і перетворити його у заручника регіонів, на чолі з проросійською орієнтацією. Ставка, таким чином, була зроблена не на сепаратизм горезвісної Новоросії, яка на пряму представляла інтерес для Кремля з політичної, а тим більше з економічної точок зору, а на максимальне послаблення української державності шляхом надання українським регіонам більшої самостійності у складі єдиної країни. Націоналістична концепція офіційної російської зовнішньої політики, здавалося, перемогла у Криму, знову поступилася місцем її імперської складової з побитою формулою "Путіну потрібна вся Україна".

Тому маніфестації з російськими прапорами на Південному Сході України до пори до часу підтримувалися Кремлем не як аргумент на користь історичної Новоросії, а як інструмент тиску на Київ з метою початку радикальної конституційної реформи. Дуже вже серйозні сили заступилися за Україну та її суверенітет. І ситуація стала розвиватися неконтрольованим чином.

В цьому плані інтерес був прикутий, в першу чергу буде походженням до повстання на Донбасі і його прихованої підтримки Росією. Павло Губарєв, якому вдалося висікти перші іскри майбутнього більшого полум'я проросійського сепаратизму, стверджував, що "протест був стихійним". Відомий донецький олігарх Рінат Ахметов, за його словами, намагався фінансувати акції, щоб направити протестні настрої в потрібне йому русло (для досягнення більшої адміністративної та фінансової самостійності від Києва), але без особливого успіху. Самого Губарєва навряд чи розумно буде називати агентом Кремля, хоча за версією РФ Губарєв типовий народний висуванець, чия воля, щирість і харизма в умовах революційного стресового часу дозволила в стислі терміни акумулювати енергію мас.

Терористична акція на Донбасі, почалась 6 квітня 2014 року з захоплення обласних адміністрацій в Донецьку і Луганську та була спеціально координована Росією, але в кінцевому рахунку було морально підтримано нею знову ж, як додатковий аргумент у тиску на Київ з метою прийняття конституційної реформи. Проте вже 12 квітня група Стрєлкова встановила контроль над Слов'янському, а потім і над сусіднім Краматорськом, прикривши північну кордон Донецької області і забезпечивши контроль над важливими транспортними вузлами, що зв'язують її з Луганською областю. Темпи захоплнення терористами стали наростати з геометричною прогресією, охоплюючи все нові і нові райони, а сотні аматорських відеороликів зафіксували непідробну радість проросійськи налаштованих мешканців (на відео були актори-гастролери, які під виглядом мешканців Донеччини висловлювали в російських ЗМІ свою радість щодо майбутнього вступу в РФ), впевнених у можливості повторення кримського сценарію і на Донбасі.

Ключовим чинником впливу на проросійськи сектор південного сходу України стало цитування промов Путіна Пєсковим 7 березня 2014 року - про обов'язок і честь; про заповіт предків та історичної відповідальності; про духовний подвиг святого князя Володимира; про кров наших полеглих героїв, чию доблесть і славу не можна забути; про злочинний характер більшовицької національної політики, отторгнувшей "історичний південь Росії" від іншої Батьківщини; про переконаннях, заснованих на правді і справедливості, які більше не допустять національної зради.

Сам Кремль, однак, як показав подальший розвиток подій, виявився явно не готовий до повного вирішення російського питання в Україні, Кремль не очікував такої оборонної сили України, саме людський потенціал він не порахував і саме через це має низку проблем. Можливість спровокувати повномасштабну громадянську війну в Україні, яка змусила б тримати дані президентом обіцянки, стала для Кремля неприємною несподіванкою. Не доля російських співвітчизників і могили російських героїв, швидше за все, заворожували його, а стратегічне значення баз Чорноморського флоту в глобальному протистоянні з НАТО. Донбасу в цьому плані явно не пощастило. Нічого, крім своєї малорентабельної вугільної та машинобудівної промисловості, він запропонувати Росії не міг. Так і ризик відкритої боротьби за нього був не порівняємо з безкровної анексією Криму.

Доля Донбасу вирішувалася, 24 квітня 2014 року на засіданні Ради національної безпеки у Кремлі, де, по всій видимості, позиція яструбів, які наполягають на негайній військової інтервенції на Україну (в уряді до таких прийнято відносити міністра оборони Ц. Р. Шойгу, віце-прем'єра Д. О. Рогозіна і радника президента С. Ю. Глазьєва), наштовхнулася на ряд аргументованих заперечень, що виходять насамперед від міністрів економічного блоку і глави уряду (що відстоюють в тому числі і інтереси великого вітчизняного капіталу, явно не зацікавленого в західних санкції). В результаті вирішено було не перешкоджати потоку добровольців на Донбас, відправити військових інструкторів до формуються повстанські батальйони і ширше відкрити хвіртку "воєнторгу", але при цьому максимально намагатися ухилитися від прямого залучення Росії у війну з Україною, що було загрожує різким загостренням відносин Москви із Заходом. Розрахунок був зроблений, по всій видимості, на слабкість української армії, яка, здавалося, капітулює, як і в Криму, і на можливість змови з новим українським президентом Порошенко, який дозволить створити на східних кордонах України нове Придністров'я. Відповідальним за Новоросію був призначений помічник президента РФ В. Ю. Сурков, який, як вважали деякі ЗМІ, ще з вересня 2013 року відповідав за відносини Російської Федерації з Україною.

"Хитрий план Путіна" (а насправді дефіцит політичної волі, якщо не сказати жорсткіше), для якого ЗМІ навіть встигли придумати спеціальну абревіатуру ХПП, зазнав повний провал в травні і обернувся страшною людської і трагедією регіону з населенням майже 7 мільйонів чоловік. Як ми вже сьогодні знаємо, вводити війська в підсумку все одно довелося, але вже на гірших умовах. Інтервенція в квітні могла повторити безкровну операцію "ввічливих людей" в Криму і причому зберегти ДНР і ЛНР в межах Донецької та Луганської областей. А запізніле наступ "відпускників" та "працівників військторгу" в серпні і вересні 2014 року стало у підсумку найбільш масштабною, складною і кровопролитної операцією в новітній історії російської армії, що увінчалася до того ж явно половинчатими територіальними успіхами. Додамо, що утримання від військової інтервенції в квітні не вберегло нашу країну від масованого санкційного тиску ЄС, в якому найболючішою заходом стало блокування проекту будівництва Південного потоку, ні від триваючої економічної рецесії, ні від небаченого з часів Холодної війни сплеску громадської і політичної русофобії на Заході.

Командувач військом у Слов'янську В. Стрільців пізніше з гіркотою визнав: "Дуже сумно, що повстання Новоросії не було підтримано так само, як це відбулося в Криму. Для мене особисто це велика трагедія, тому що, приходячи зі своїм загоном в Слов'янськ, я розраховував на зовсім інше. Аж ніяк не на такі масові руйнування і не на такий ганебний результат, який сьогодні намагаються зафіксувати підписаною в Мінську угодою". Одна тільки ця цитата свідчить про те, що Стрільців був проектом офіційної Москви.

Про принципову відмову Росії від військової інтервенції негайно стало відомо на Заході. Проте Москва отримала явно не ту реакцію, на яку вона розраховувала. Підбадьорення надійшло після 24 квітня з Вашингтона чіткими гарантіями ненападу з боку східного сусіда, Київ 2 травня перейшов у масштабний наступ по всіх фронтах — внутрішнім і зовнішнім. Сталася кривава "Одеська Хода", яка повинна була стати уроком всім внутрішнім "колорадам", і розпочався вирішальний штурм Слов'янська.

Політика Кремля, яка стала втрачати свій контроль над ситуацією, придбала двоїстий і ситуативний характер", коли, з одного боку, зберігалася завдання уникнути повномасштабної втягнення у воєнний конфлікт на Україні, а з іншого боку, вживалися заходи до того, щоб не допустити іміджевих втрат правлячого режиму всередині країни і за її межами, що передбачало збереження виникла Новоросії, яку до того ж можна було використовувати в якості розмінної монети у відносинах з Києвом і Вашингтоном.

Мільйони рублів пожертвувань, тисячі добровольців, мітинги і потоки гуманітарної допомоги зробили армію Новоросії, починала з "трьохсот стрелковцев", реальністю і поставили Кремль перед фактом її визнання повноцінною стороною конфлікту. "Далеко не всі розуміють, що ополчення витягнуло багато в чому не тільки на централізованих постачаннях Новоросії (за допомогою «Гуманітарних конвоїв» під виглядом гуманітарної допомоги була поставка озброєння армії). В якійсь мірі проект "Новоросія", при всіх державних у нього вкладеннях, став підсумком "народного краудфандингу" у матеріальних і нематеріальних варіантах. І тому з ним вже так просто не розлучаться". Кремль при цьому, використовуючи важіль військової та гуманітарної допомоги террористам, намагався маневрувати, забезпечуючи в першу чергу ті сили на Донбасі, які були найбільш лояльні йому. До кінця літа, наприклад, широко стала відома надійшла з кремлівських структур директива перекрити постачання по лінії "військторгу" щодо вирвався нарешті на оперативний простір з блокованого Слов'янська міністра оборони ДНР В. Стрєлкова і підконтрольних йому частин. Але навіть з урахуванням цих заходів Кремль не посмів відкрито заявити свою причесність на Донбасі та нишком продовжували посилати "народну гуманітарку". Занадто жива була в Кремлі пам'ять про "ущемление русскоговорящего населения и убивание младенцев Киевской хунты" , і занадто великий страх втратити щойно сформувалося "посткримську консолідовану більшість".

Тим часом очікуваного навесні 2014 року розпаду української армії не сталося, як і її спільного з ополченцями походу на Київ. Ситуація на фронтах складалася все більш драматично. Потік біженців, які перетинають російський кордон, досяг до середини літа декількох сотень тисяч чоловік. А положення залишалися на Донбасі жителів наближався до критичного.

У ході масштабного наступу української армії в липні террористи терпіли низку поразок, здаючи одне місто за іншим. Удари українських механізованих частин дозволили Україні взяти під контроль більшу частину кордону ДНР і ЛНР, створивши загрозу постачання республік з Росії. Розпочалися з атаки під Зеленопольем 11 липня т. н. "бойові дії на нулі" (на нульовій позначці кордону, куди стали заходити російські війська і ополченці для обстрілу території, контрольованої українськими військами), незважаючи на відчутні втрати української сторони, не приносили очікуваного перелому оперативної обстановки. Навіть при наявності потужної вогневої підтримки з російської сторони дії террористів з блокування українських частин в "секторі Д" виглядали вкрай неефективно. В цих умовах Кремль знову був змушений повернутися до теми військової інтервенції, яку трохи відклали, "радіючи" роботи силових струкрут РФ на території Донеччини. Рожин повідомляє, що його Центр гуманітарної допомоги Новоросії 22 липня "з кордону" отримав інформацію про те, що "у зв'язку з важкою ситуацією на фронті готується відкрите введення російських військ". За даними Б. Рожина, "введення планували здійснити протягом 3 днів", і Центр в очікуванні цього розвинув бурхливу діяльність — навіть був складений спеціальний текст, який вітав "введення миротворчого контингенту з метою припинення вбивств мирного населення на Донбасі". Проте в останній момент мирна лінія знову взяла верх, і "готовність № 1 була скасована". По всій видимості, свою роль знову зіграли загрози західних лідерів (в першу чергу канцлера Німеччини Ангели Меркель, яка висловлювала занепокоєння Російської агресії, та мала проукраїнську позицію). Не останню роль, зрозуміло, грала і непередбачуваність повномасштабної військової кампанії проти 40-мільйонної України, яка за один день мала змогу стати 40-мільйонною армією України проти агресора.

Відмова від прямого військового втручання, зрозуміло, не означав "зливу Новоросії". Тиск на українську владу був лише посилен. Крім початку активних і регулярних "боїв на нулі" і оголошення відвертого сезону "знижок і розпродажів" в "воєнторг" на Донбасі вже в липні з'явилися перші військові "відпускники" з російської армії. Поки ще не настільки численні, вони формували ударні спецпідрозділу для надання допомоги ополченцям на найбільш складних ділянках фронту. А в тиловому Краснодоні фахівцями російського Генерального штабу став формуватися координаційний центр армії Новоросії, покликаний підвищити злагодженість дій всіх її різношерстих військових формувань.

І такої допомоги, однак, виявилася не під силу переламати хід військових дій. Досвід ліквідації першого південного котла показав крайню неефективність дій террористів, як і раніше, на порядок поступаються української армії і по чисельності, і в озброєнні і техніці, і по тактичній виучці. Не встигли вони повністю ліквідувати прикордонний котел в українському “секторі Д”, як отримали два небезпечних прориву української армії в районі Міусинська, Красного Луча та Шахтарська. До середини серпня стало очевидно, що "воєнторг" навіть в умовах всіх "знижок" і "розпродажів" не справляється зі своїми завданнями. Оперативна обстановка для террористів ставала все більш критичною. Горлівка до середини серпня виявилася майже у повному оточенні, почали замикатися кільця блокади навколо Донецької агломерації та Луганська. Падіння Савур-Могили загрожувало і зовсім катастрофою. А втрата террористами контролю над руїнами Іловайська робила пекло вуличних боїв у мільйонному Донецьку реальністю. Порошенко, передчуваючи швидку військову перемогу і підбурюваний Вашингтоном, ігнорував мляві навіювання європейських миротворців. Тріумф Києва і повна ліквідація Новоросії тепер означали для Москви не тільки перехід через кордон нових хвиль біженців і тисяч озлоблених і озброєних ополченців, але і неминучу постановку питання про Крим, вирішувати який, можливо, довелося б через зіткнення з відмобілізованими і загартована в боях на Донбасі українською армією. Але головна загроза, для Кремля крилася в іншому — катастрофа на Донбасі при виявленій Кремлем пасивності могла неконтрольованим чином дестабілізувати обстановку всередині самої Росії, позбавивши правлячий режим рекордної підтримки в суспільстві, зафіксованої в березні-квітні 2014 року на хвилі небаченого раніше національного підйому, могла б піти в низ до нуля, що спричинить масові заворушки в Росії, де питання існування "Новоросії" відклалось на другий чи третій план. Іншими словами, слід визнати, що якщо проект Новоросії і переміг у зовнішньополітичній концепції Москви влітку 2014 року, хоч і в значно обмежених рамках, то це сталося в тому числі і завдяки громадському тиску знизу.

Врятувати ситуацію в Новоросії могли тільки добірні військові частини РФ, ще з весни вимотують себе нескінченними "вченнями" в Ростовській області. 18 серпня 2014 року Путін несподівано нагородив орденом Суворова 76-ю гвардійську десантно-штурмову Чернігівську дивізію, більш відому як Псковська, за "успішне виконання бойових завдань" і "проявлені при цьому особовим складом мужність і героїзм.

Механізовані ударні кулаки "відпускників" за підтримки колосальної вогневої мощі в 20-х числах серпня 2014 року зруйнували українську оборону біля Амвросіївки та Старобешеве, перетворивши в страшний Іловайський котел.

Кремлю потрібен був мир, який міг би перевести конфлікт на Донбасі в заморожену стадію будь-якою ціною для того, щоб поповнити припаси террористів за допомогою "Гуманітарних конвоїв", навіть шляхом відмови від половини території колишньої Донецької і Луганської областей. Кажучи простіше, у що б то не стало потрібно було в стислі терміни усунути негативний фактор гуманітарної кризи підконтрольних територій бойовиками, та щоденне погіршення економічного становищя в Росії.

У відмови від вирішального штурму Маріуполя було багато причин — і страх перед зайвими жертвами серед "відпускників", і складність ведення боїв в міській межі, яка розкрила б факт присутності російських військ на українській території. Але головне, мабуть, полягала у відсутності мотивації у Кремля нести дорогі жертви заради так званної розбитої держави на Донбасі.

Поза всяким сумнівом, пускаючись не з власної волі в ризиковане плавання, Кремль повинен був усвідомити, з ким він має справу в Новоросії і наскільки осудні і адекватні з позиції інтересів Москви  щодо Донбасу.

Перший тривожний дзвінок для Кремля продзвенів ще навесні 2014 року, коли, здавалося, він опинився у патовій ситуації. В умовах, коли він вів болісні переговори з донбаським олігархом Ринатом Ахметовим та київською владою, намагаючись намацати нові контури автономії Донецької і Луганської областей (головним учасником переговорного процесу з російської сторони, по всій видимості, був Сурков), Ігор Стрільців, який виступав з максималістськими вимогами походу на Київ і всіляко сприяв активними діями в Слов'янську ескалації конфлікту, ставав явною перешкодою для Кремля. Не міг Кремль йому, по всій видимості, пробачити і самого факту "повстанської самодіяльності", яка так чи інакше призвела до залучення та Росії в небезпечний конфлікт і змусила відмовитися від більш значимого для Кремля проекту федералізації України.

Суть пізніше став надбанням гласності конфлікту між Стрілецькою і Сурковим, в якому в ролі викривача Стрєлкова взяв участь навіть відомий Кургінян, полягала в наступному. Стрільць і його прихильники розглядали перемогу Майдану, як глобальний удар, нанесений Заходом по Росії починається, по суті, потай третьої світової війни, як спробу відколоти від російського світу її значну частину — України.

Само собою, що Кремль і особисто Суркова, зацікавлені в якнайшвидшому врегулюванні конфлікту на Донбасі і зниження санкційного тиску Заходу, подібні ідеї приводили їх в жах. У планах Москви було збереження слабкої України, з якої можна було б продовжити діалог, але ніяк не її знищення, що могло спричинити непередбачувані наслідки для самої Росії. Швидкого заспокоєння вимагали й інтереси великого російського капіталу, і питання збереження "балансу еліт", від якого залежала стабільність політичного режиму в країні. Тому ні про яке російському поході на Одесу, а тим більше на Київ не могло бути й мови. Що стосується уявлень Кремля про етнічному образі Новоросії, то Путін в одному з виступів спеціально акцентував увагу на його неоднорідність — навіть "самі російські області" Новоросії — Луганська і Донецька — по своєму формальному національним складом відрізнялися від Криму.

Зрозуміло, Кремль не готовий був терпіти на чолі народних республік неконтрольованих ідейних вождів, зразок Стрєлкова. Тому після вимушеної відмови Москви від ідеї федералізації України і прийняття проекту Новоросії безпосередньо постало питання про тісній прив'язці керівництва народних республік до Російської Федерації. Це була головна умова надання гуманітарної і військової допомоги з боку Росії. Сурков, який влітку і восени розвинув активну діяльність на Донбасі, намагаючись вибудувати якусь конфігурацію місцевої, створеної майже з нуля (маргінальної з точки зору Кремля), еліти, намагався донести до неї ідеї про те, що Москва повинна розуміти, заради кого вона вплутується в конфлікт і ризикує "благополуччям" 140-мільйонної держави до більш низкого рівня.

Стрільців в наступних своїх інтерв'ю намагався натякнути на те, що його обдурили.

Найскладнішим завданням сьогодні буде дати прогноз подальшого розвитку кризи, як на Донбасі, так і в цілому в російсько-українських відносинах у майбутньому. Найбільш гострим залишається питання про межі Новоросії та її подальше існування без допомоги Росії, які, швидше за все, будуть ще змінюватися, поки не досягнуть певної компромісною конфігурації. Можливо, для цього буде потрібно ще не один "гуманітарний наступ" "відпускників", покликаних відкинути українські війська від Донецької агломерації.

Одночасно з цим відкритий в кінці жовтня після більш ніж місячного простою "воєнторг" і нові перекидання "відпускників" до лінії фронту напередодні виборів 2 листопада свідчать про рішучість Росії відстояти Новоросію при будь-якому несприятливому розвитку подій. Провал Міланських переговорів і закінчився майже дипломатичним скандалом саміт Двадцятки в Австралії також свідчать про тверду позицію щодо Москви, незважаючи на санкційне тиск.

Але головне протистояння, від якого буде залежати і доля Донбасу, і навіть ширше — відносини на одній стороні Росії та іншого ЄС і США, що є більш глобальним, більш драматичним і, безперечно, більш лякає своєю непередбачуваністю. Сьогодні вже можна говорити про те, що механізм другої Холодної війни запущений. По всій видимості, Росія знову повернеться в реалії затяжного глобального протистояння кінця 40-х років та повної ізоляції зі Світом, де її основним суперником стали найбільш впливові в економічному, військовому і політичному плані країни Заходу. Це глобальне протистояння буде тривалим, але без сторонньої підтримки Україні навряд чи вдасться досягти міцного миру на Сході України та повернути анексований півострів Крим. Але Україна на правильному шляху і перемога буде за Незалежною Європейською Україною. Слава Україні!

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: События в Украине
ТЕГИ: Украина-Россия,политика,Новороссия,погляд,Евромайдан
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.