400 днів і ночей випробувань

17 мая 2015, 20:12
0
102

Труднощі однієї людини.

Увертюра

«Татку, я знаю, що нам треба зробити! Знайдемо чоловіка, який буде схожим на тебе, і ті злі дядьки заберуть його, а не тата». Настя у вишневій куртці трохи стурбовано штовхала ногою м’яч. Останніми днями ми буваємо на цьому старому стадіоні часто. Настя не дуже розуміє суть того, що відбувається. Їй всього п’ять років. Зараз, заплющивши очі, я чітко можу бачити цей момент. Ми тримаємось за руку, купили смачного торта мамі додому. Завтра суд. Але я відчуваю, що таки сяду. Я завжди був у долі за щасливчика. Я народився 29 лютого, з днем народження раз у чотири роки.
Над головою кружляють цілі зграї ворон. Вони чекають.

Я не сплю цілу ніч. Зранку одягаю чоботи без шнурівок, знімаю срібний ланцюжок, який ношу все життя [Від авт. - Андрій і зараз деколи смикає його на шиї]. Роблю все, щоб вийти геть тихо і не розбути доньку. Мала якось таки чує мене і нерозуміюче потирає геть сонні очі. «Тато їде у відрядження, мене може не бути… років 2-3.» Вона стрімголов біжить до своєї кімнати, хаотично копається у горі майже зламаних іграшок. Дає мені в долоню щось крихітне і приємне на дотик. Я швидко цілую її і виходжу. Вже за дверима розглядаю дивний предмет. Це матрьошка. Мабуть, вона найменша зі свого «виводку», рум’янощока і з червоною хусткою.

Суд

Кому говорити своє останнє слово? Людині, яка мене підставила і навіть не прийшла у зал суду? Мамі, якій вже 73 роки? Вона не те, що не прийшла, вона не знала про моє ув’язнення ще півроку. Не знала б і далі, якби ощасливити не поспішила теща. Довго не виносили вирок. Чекав півтори години. А раптом почую таке бажане «невинний»? Але чую, що під’їжджає «карета». Характерний скрип і свист, так може звучати тільки авто, що привозить людей до долі.

Тяжкий злочин з ув’язненням і конфіскацією майна. Надягаю «браслети» і виходжу на вулицю. Свідки і знайомі дивляться на мене з якимсь первородним страхом. Вони бояться, а я посміхаюсь. «Я вийду і знову  буду щасливим».

Ініціація

Восьма камера. Хороша цифра. Заходжу і з порогу кажу: «Добрий день». У відповідь лише мовчання. Тут не прийнято вітатись. Одразу коротко розпитують: хто, за що і на скільки. Зразу бачу, що брехати немає сенсу.  Хтось тут за одну ніч зарізав батьків, хтось зґвалтував кількох людей… А тепер тут і я.

Мене закріпили за бібліотекою, не за пекарнею чи «прачкою». Одразу поширились чутки про мою привілейованість. Колись я займався тим, що заробляв, підписуючи листки паперу, а тепер я інвентаризую бібліотеку за жанрами. Я від’єднався від усіх, жив окремим життям. Це було цілком реально, бо переді мною у цій бібліотеці майже що жив суддя. Він влаштував тут райський куточок з персональним холодильником і телевізором.  Поки були робочі дні – я насолоджувався своєю власною компанією. Але наближались вихідні, а значить, скоро мені мають показати, хто в  домі господар, «серйозною розмовою». В суботу я прокинувся о першій ночі. Десятеро людей, налаштованих не надто привітно, кличуть мене на кухню. «Я знаю, що зараз буде. Я впаду і буду стікати кров’ю. А завтра скажу, що впав сам. Я не хочу нікому нічого доводити. Я хотів лише запитати у вас одну річ: чому зі мною і з вами це сталось?» У кожного своє життя. Мовчанка переходить у короткі історії. Хто вбив людей, робив це, занюхавшись клею, а зранку буквально рвав на собі волосся і хотів покінчити з собою. Хтось ґвалтував, коли кров була більше схожа на червоний спирт. Ми говоримо, а не вибиваємо один одному зуби, ще близько години.

Звичка

Мої стосунки з церквою були доволі простими: коли не прийду у церкву, тоді і Пасха. У п’ятницю з хлопцями дивимось футбол (ну ще пиво і горілка – як обов’язковий елемент програми), у суботу – банька (і ще трішки пива). У неділю я навіть прокидався важко. Але у в’язниці, коли день на день схожий як дві каплі води, навіть церква – це спасіння від нудьги. В неділю переступаю поріг і спостерігаю дивну картину: старий отець і дві бабусі, що співають псалми не характерним їм сильним голосом. Отець Петро і я перетинаємось поглядом. З ув’язнених я у храмі сам.

Мені було так самотньо, що я вирішив застосовувати те єдине, що у в’язниці не забороняють: спілкування. Так як будні мої проходили у бібліотеці, я вирішив знаходити для кожного «ідеальну книгу». Був там один хлопець, від якого віяло холодом. Я познайомився з ним у церкві. Він з відсутнім виглядом обличчя капав воском зі свічки на плитку храму. Смикнув його за руку і одразу пожалкував. Хлопець у свої 12 вбив брата, а потім батька і матір. Чому? Навіщо? Я даю йому книгу. Минуло кілька місяців, але він ніяково і показово грубо повертає мені геть стерту від читання книгу. «Дякую.»

Майже проживаючи у бібліотеці, я знайшов собі нову розвагу. Цілими днями дивився теленовини. А ще зачитував газети до дір і дбайливо їх підшивав. Я навіть робив вирізки тих заміток, де говорилось про мене. Згодом зробив собі такі окремі сторінки у фотоальбомі. Хай внуки знають, що їхній дідо «сидів».  Щоранку стаю перед усіма ув’язненими і розповідаю, який сьогодні курс долара, які зміни у верховній владі… Це дозволяє відчути себе частиною суспільства. Знайшов ще один спосіб покращення контакту: ніколи не їв сам те, що передавали з дому. Згодом великий спільний стіл після моїх чорних пакетів «Boss» вважався звичним.

Тюрма – це дуже великий бізнес і платформа для махінацій і хабарів. Сигарети – це своєрідна валюта. За пачку синього «бонду» можна домовитись про хоча б про «випадкову» зустріч очима з коханою. Через своє вміння передбачати розв’язки футбольних матчів, зробив такий собі транквілізатор. Став ще однією розвагою людей, які сиділи тут вже не один день. А разом з тим побудував у бібліотеці ледь не стіну з блоків сигарет.

Кульмінація

Найважче – це зустрічі з жінкою. Таня приїжджає кожного місяця, але наші побачення перетворюються на мої втирання її сліз. Врешті прийнято рішення не залишатись сам на сам. Наступного разу з нею приїжджає мій друг. Так Таня не дозволяє собі плакати.

Справа йшла до осені. Першого вересня я знову сів дивитись новини. Усе на блимаючих картинках так і кишіло щасливими сім’ями і їхніми дітлахами у білих бантах, що більші за голову. Вся ця купа людей урочисто слухала промови директорів, завучів та всіляких дрібних місцевих шишок. А моя Настя йшла до школи, тримаючи за руку лише маму. Їй, мабуть, купили нову білу блузку і заплели косички. А я сиджу по цей бік екрана у тюремній формі. Вимикаю.

Поступово все більше і більше людей ходять зі мною на службу. Ми більше і більше допомагаємо один одному. Дивна річ: кожен тримався тут одинаком, але це не було йому в радість. Яка б не була відчужена людина – такою її зробило суспільство або горілка. А ще ж «оператори» і «маски» можуть у будь-який день прийти і побити за уявну провину. Над тобою завжди дамоклів меч. Ми – «ізгої суспільства» – об’єднались для того, щоб легше пережити те, що з нами відбувається. Хочете зменшити рівень злочинності? Не розвивайте мережу в’язниць, а зменшіть якимось чином вживання алкоголю і наркотиків. Люди не будуть робити тих злочинів, за які вони хотіли себе знищити вже наступного ранку. Не те, що після кільканадцять років повної ізоляції.

В’язниця змушує людей бути на межі самого себе. Сім’ї розпадаються, батьки помирають, якщо відбувалась ще й конфіскація майна, то ти виходиш «на волю» босий і голий, ще й з тавром «зека» на чолі. Не дивно, що так багато людей навмисно роблять злочини, щоб повернутись назад. А ви забрали у них волю не на ті 2-3 роки ув’язнення, а не все життя.

Кода

На Андрія отець Петро спеціально для мене приїжджає до в’язниці. Усі в’язні (30 людей!) втискаються у маленьку кімнату, тримаючи у руках свічки і співаючи «Алілуя». Через кілька днів я виходжу за комісією про дострокове звільнення. Залишаю хлопцям у спадок усе моє сигаретне багатство. Вони мовчать, але дивляться на мене з надією. «У кого-кого, а в нього все точно вийде».

Мовчки їдемо з друзями у автомобілі. У всіх бринять сльози. Поріг мого дому. Настя виросла і змінилась. Вона з недовірою дивиться на мене. І я з жахом думаю: «А що, якби мене не було тих обіцяних 2-3 роки? А 10 років?». Чужі серед своїх. Чужі серед чужих.

Протягом трьох років я ще заїжджав в свою бібліотеку хоча б раз на рік. Слідкував за тим, як складається доля у моїх друзів там, за кількома стінами. Для себе я зрозумів одне: кожного ранку у неділю я крокую до церкви. Це єдине, що втримує людину на межі самої себе. Кожен день проживаю, як ціле життя. Ранок – це дитинство, обід – юність, а вечір – то є моя старість. Ніч же для кожного з нас – маленька смерть. (Витягує дрібну і вщент затерту матрьошку. Він досі щодня носить її у кишені).

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: События в Украине
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.