Україна: мрія про громадянське суспільство

14 мая 2015, 15:39
Экономист, публицист
0
147
Україна: мрія про громадянське суспільство

24 роки політичного безладу. Хитка незалежність на межі економічного краху. Безліч проблем і рецептів їх вирішення. Чого Україні не вистачає для благополуччя? Сучасна економічна наука знає відповідь

Проблему недостатності громадянського благополуччя часто пов’язують з відсутністю таких речей, як національна свідомість, не той менталітет, низька соціальна та політична культура громадян країни, а також зі слабкими темпами економічного зростання. І все це правда, але не головне.

Коли ми маємо справу з вивченням суспільств розвинутих процвітаючих країн, вищеназвані поняття дуже рідко виходять на перший план. Зі зміною популярних ідей і переконань народів починаються будь-які соціальні і політичні зміни. З економічним зростанням покращуються і можливості. Але справжній розвиток країн настає з будівництвом інститутів омріяного громадянського суспільства, коли потужні, хоча й віртуальні, бажання мас людей починають матеріалізуватися в середовище, яке враховує потреби кожного.


Громадська діяльність як матеріалізована національна свідомість

Якщо зловживати визначенням демократії як влади народу, можна дуже швидко скотитися до влади натовпу, яка не несе з собою нічого конструктивного. Коли ж визначаємо її як право на вибір народом своїх правителів, поняття демократії серед народу зводиться до походів на вибори і пліткування про політиків.

В ідеалі поняття демократії визначається як складна система управління суспільством країни, де громадяни мають шанс впливати на політичні й економічні процеси. І вклад одного громадянина може обмежуватися голосом на виборах, а іншого – реальною участю в житті суспільства.

Думки відрізняються. І хтось вважає, що вплив громадян на складні процеси суспільства – річ небажана, бо далеко не всі з них здатні робити це добре. Інші наполягають, що взагалі можуть обійтися без влади і політиків. І, як часто стається, відповідь варто шукати десь посередині. І чи не найцікавіше робити це в межах ідей і існуючих прикладів громадянського суспільства з високим рівнем життя і низькою класовою нерівністю. 

Національна свідомість і ідеологія – це теж непогано, об’єднує людей для відстоювання своїх прав і цінностей, для просування змін у неповоротких державних механізмах. І, коли права відстояні, а цінності доведені, людина хоче прийти в нову країну і влаштуватися в її нових реаліях. Це момент, коли ідей, переконань і цінностей стає замало. З’являються потреби чогось матеріальнішого. Нові робочі місця, ріст старого-доброго ВВП, розвиток бізнесу, культури, інфраструктури… На щастя, в Україні з’являється розуміння того, що політикам це не під силу. Вони теж просто люди, що, як і всі інші, схильні дбати про свої інтереси і мають обмежений вплив на складну систему, якою покликані керувати.

Світові приклади свідчать: централізовані системи, де влада повністю зосереджена в руках невеликої групи людей, як правило, не здатні забезпечувати процвітання країни в умовах рівноправ’я громадян. А перехідні системи зі зруйнованими механізмами управління скочуються до примітивних форм суспільної організації.

Там де немає розвинутих громадянських інститутів, країні необхідна або сильна централізована влада (чит. диктатура), або ж сильна, об’єднуюча всіх ідеологія, яка по суті не менш тоталітарна.

Відповідно до класичної схеми американського політолога Девіда Істона громадянське суспільство виступає як фільтр вимог і підтримки суспільства щодо політичної системи.

Це сфера самовиявлення громадян і набір добровільно сформованих організацій і асоціацій, які позбавлені прямого втручання з боку державної влади. Це культурні, правові, освітні інститути, незалежні ЗМІ, профспілки – організації, покликані задовольняти ті потреби громадян, які не може почути і задовольнити неповоротка державна машина.

Чудовий приклад – система освіти України, що не може ефективно керуватися державою, але в той же час практично не має важелів, якими на неї могли б впливати кінцеві споживачі – студенти і ринок праці.

Поки що нам складно уявити український університет, де студенти впливають на освітню політику, коли система освіти змінюється в ногу з часом і в унісон зі змінами тенденцій щодо гнучких потреб молодого споживача. На практиці забюрократизовані системи стоять на місці у своєму розвитку, в той час коли ринок праці й освітні потреби змінюються неймовірними темпами. В той час, коли Інтернет надає необмежені можливості для самостійного навчання, застаріла система освіти, яка не відповідає потребам часу, стає перепоною, а не джерелом розвитку.

Складні централізовані системи, що керуються виключно зверху, програють простим і гнучким системам, здатним вловлювати зміни тенденцій і задовольняти потреби споживача.

Коли в суспільства немає інституційної опори, коли система не реагує на зміну бажань, потреб і тенденцій громадян, включаються потужні протестні механізми, формуються гучні ідеології і відсутність еволюційних процесів компенсується появою революційних. Системи, глухі до потреб громадян, не можуть зберігати стабільності і схильні до періодичних соціальних вибухів. І це продовжується, поки не починає будуватися чутливе до запитів людей громадянське суспільство з інтелектуальним (а не тоталітарним) керівним центром і сильною периферією.

Поведінка людини набагато краще координується в межах невеликих систем/груп за потребами й інтересами. Великі маси, об’єднані спільною незадоволеністю, керуються іншими, більш примітивними і менш конструктивними законами. Людям немає потреби групуватися в гучні потужні маси, коли їх чують.


Дефіцит розвитку, або чому англійська мова, а не українська завоювала світ

Поширеність мови визначається поширеністю культури та якістю інтелектуального продукту, який на цій мові виробляється. Не лише любов до рідного, але й дефіцит інноваційної сфери визначає затребуваність мови всередині країни та за її межами.

Мовна політика України – дуже конфліктне поле. Будь-який політичний рух у бік дискримінації української обертається включенням потужних захисних реакцій її носіїв. Це цілком природна соціокультурна реакція. Але є набагато кращий спосіб захисту і розвитку, який демонструють найпоширеніші мови світу. Це якісний продукт, затребуваний усередині країни і за її межами, та розвинені суспільні інститути, які його створюють. Насамперед розвиток науки та економічний розвиток країни в цілому автоматично підвищують привабливість її мови і нівелюють проблеми, з нею пов’язані.

Якщо в країні практично відсутній розвиток науки, то бажаючий споживати якісний науковий продукт буде вимушений шукати його на інших мовах. І вчити ці мови. Ні для кого не секрет, що освітній і науковий продукт вищого ґатунку виробляється переважно в англомовних країнах із найвищими рівнями розвитку освіти і науки. Бажання приналежності до «розвиненого світу» змушує вчити англійську.

Саме конкурентоздатний інтелектуальний продукт визначає затребуваність мови, на якій він створений. Саме науковий потенціал країни визначає її привабливість для вітчизняних та іноземних умів. Саме розвиток суспільних інститутів нівелює потребу людей покидати рідні країни і дозволяє розвиватися вдома, нічого не втрачаючи.

Шлях до завоювання світу – не у війні, а в розвитку.

Стаття була опублікована в журналі Експеримент
Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: События в Украине
ТЕГИ: Украина,наука,демократия,реформы,українська мова,економіка,політика,громадянське суспільство,НАціональна ідея,освіта,економічна криза,ментальність,інститут громадянського суспільства
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.