СОЦІАЛЬНИЙ ПРОЕКТ: ВІДКРИТА УКРАЇНА (повна стаття)

19 марта 2015, 15:57
юрист
0
36

Цілі проекту (messages): Показати людям, що подорожувати автостопом Україною – легко. Знайти роботу, переселитися в інше місто, знайти житло(навіть тимчасове) та їжу - значно легше, ніж здається.

Цілі проекту (messages):
Показати людям, що подорожувати автостопом Україною – легко.
Знайти роботу, переселитися в інше місто, знайти житло(навіть тимчасове) та їжу - значно легше, ніж здається.
В Україні дійсно добрі люди.

Завдання: з Києва до Львова і назад, один, автостопом, без права використовувати гроші (навіть ті, що заробив), на 4 дні і 3 ночі, без мобільного Інтернету, житла та друзів, без можливості позичити гроші і майже без їжі. Ночувати кожної ночі в різних місцях і їсти у одному місці максимум - 2 рази (при цьому другий раз міг бути допустимим тільки за умов форс-мажору), а ще знайти чесну роботу(роботи) і заробити гроші.

Коротко про себе: юрист, 24 роки, працюю на звичайному підприємстві, час-від-часу займаюся спортом, читаю, гуляю, ніколи раніше автостопом не подорожував, та й взагалі майже не мандрував, тим більше сам. У Львові до цього був тільки один раз, ще в студентські часи. Власне, займаюся все тим же, що і будь-хто. Я середньостатистичний чоловік, тому ідеальний кандидат для проходження цього проекту, адже таких як я в Україні мільйони.

Реальні події, що відбулися з 04.01.2015 по 07.01.2015 року
В цій статті проект буде описуватися в деталях, для того, щоб ти зрозумів, що прийшлося пережити та яким чином вийти з цієї голодної «біднятської пастки».

ДЕНЬ ПЕРШИЙ
Вийшов зі ст.м. Житомирська о 14:10, тримаючи на плечах позичений у друга туристичний рюкзак, я йшов пішки вздовж траси в сторону Львова.
Я уявляв, що мені варто вийти на дорогу, підняти великий палець до гори і протягом 5 хвилин зупиниться далекобійник, котрий якраз підкине мене до Львова. А ще пригостить мене печивом та кавою….минуло 2 години і я пройшов близько 20 км. Ввесь цей час я тримав руку з типовим символом автостопщиків. Жодна машина(тим більш вантажівка) не зупинилася. В мене вже почала боліти рука від напруження і натрапив на сорокарічного охоронця якоїсь стоянки, котрий сказав, що сьогодні невдалий день, і година не підходяща, і що до мене вже були люди, що намагалися і нічого їм не вдалося, але я не збирався так просто здаватися.
Знак «Євро 2012» вже був давно позаду і в якийсь момент помітив, що попереду, на трасі, стоїть автомобіль. Підійшовши, попросив підкинути мене хоча б на пару кілометрів, сімейна пара не одразу, але погодилася. Проїхавши близько 22 км мене висадили і далі прошов ще з пів км пішки, аж раптом, зупинилася ще одна пара і підкинули мене аж до розвилки перед Житомиром(біля великої заправки «WOG»). Попитавши у далекобійників, чи ніхто не їде до Львова, а потім і у водіїв легкових автомобілів, і натрапив на водія, котрий сказав що він їде безпосередньо у самий Львів. Від захвату я проговорив «Єссссс, єсссс!», на що він сказав, щоб я не радів так сильно адже ще не відомо, чи мене візьмуть, і він пішов запитав у двох своїх друзів, що їхали з ним. Хлопці виявилися із батальйону «Артемівськ» і у них було 10 днів відпустки. По дорозі автівку занесло на слизькій дорозі, тож у нас була невеличка аварія.
Мене підкинули майже до самої площі «ринок». Слід визнати, що коли їхав до Львова, вважав, що вона називається площа «риба», але бійці батальйону мені швидко розтлумачили як правильно.
Ось я і опинився у самому Львові. Пройшовшись по невеличких вуличках я натрапив на ресторан «Соус», куди і вирішив зайти. Саме цей був мій перший ресторан, де розказав про свій проект, наміри його реалізувати і зрештою попросив щось поїсти, будь-що. Мені дали хліб та м’ясо в гострій юшці. Вийшовши з ресторану і блукаючи містом, вирішив зайти в «Лівий берег», що знаходиться під оперним, де після моєї розповіді, і прохання дати роботу, їжу, чи поспати, мене пригостили чаєм, за котрий авжеж був вдячний.
Одразу хотів би зазначити, що не буду згадувати про заклади та людей, котрі мені відмовили, який сенс про них згадувати? Хоча зазначу, що таких, була більшість.
Блукаючи містом, і запитуючи у людей на вулиці, де можна безкоштовно переночувати мені відповідали: «У Львові? Ніде!».
Натрапивши на кафе-бар «П’яльня» попросивши щось поїсти, або дати мені роботу чи можливість переночувати, бармен обрав перший варіант і дав мені воду з лимоном. Що ж в моїй ситуації гріх на щось скаржитися.
Трохи зігрівшись і вийшовши на вулицю, тримаючи у руках стаканчик з водою та лимоном, побачив якихось трьох дівчат, що прогулювалися. Підійшов і поставив це ж саме питання (їжа/робота/ліжко). Одна дівчина дістає дві гривні і намагається кинути у мою воду. Виявилося, що вона подумала, що бездомний(в якомусь розумінні вона права) і безперечно взяв гроші. Перші мої дві гривні у Львові, а ще вона сказала, що можливо знайде для мене варіант завтра. Забігаючи на перед скажу, що вона так і не зателефонувала. Не розраховуйте на інших.
Зрештою, я потрапив у Криївку, де менеджер повідомив, що можу приходити кожної ночі коли його зміна і їсти. Проте умови проекту, котрі я сам собі поставив, забороняли харчуватися більше ніж два рази у одному закладі, причому другий раз має бути тільки за крайньої необхідності. Так як у них приготування якоїсь їжі зайняло б деякий час(а я ще був ситий після ресторану« Соус») вирішив піти з відти та пошукати нічліг. До речі, в Криївці, не забудь пароль «Слава Україні! Героям слава!»
Перехожі на вулиці мені порадили зайти до «CoMMuna». Не одразу знайшовши вхід я все ж таки потрапив всередину і отримав можливість попити какао, поїсти бутерброди з джемом і поспати до 7 години ранку, аж доки не прийде змінниця нічного менеджера. Також, мені нічний менеджер порадив зайти вдень, коли буде його керівник.
Ось воно, перше місце де я міг поспати, але я вирішив таки пошукати заклад де я міг би поспати не до 7 ранку, а до 9 чи 10. Була вже пізня година (близько 24), тож я натрапив на «Мюзік лаб», зайшовши туди і розказавши свою історію мені, нажаль, не змогли допомогти і сказали що б я зайшов завтра, можливо якась робота і знайдеться, проте цікаво не це, а те, що все це почув якийсь (звісно ж п’яненький) хлопець котрий дав мені 100 гривень однією купюрою. Відверто кажучи, цього я точно не очікував.
Продовживши гуляти прохолодними вуличками Львова, в пошуках цілодобових кафешок і через деякий час, знову вийшов на площу «Ринок» та вирішив скористатися пропозицією «Криївки». Зайшовши і нагадавши про себе, мені запропонували присісти в одному із залів. Я тільки хотів присісти, як чую, що мене гукає якийсь хлопець із компанії з п’яти людей(2 хлопця 3 дівчини), що сидить за столом. Я підходжу, і мені пропонують сісти та приєднатися до них і звісно ж я скористався можливістю. Виявилося, що цей хлопець(Святослав), побачив в мене величезний туристичний рюкзак і що я один та вирішив запросити до столу. Продовжилося все тим, що я (вже вкотре), розказував історію, про проект і те, як я сюди потрапив. Поївши млинці із грибним соусом та випивши чаю за рахунок Криївки. Зрештою, той же Святослав із Зоряною, запросив до себе переночувати. Я спав на зручному диванчику на кухні, і це було прекрасно!

ДЕНЬ ДРУГИЙ
Зранку помившись у нових друзів, вирушив назад до центру.
На прощання мені Святослав подарував запальничку, із закресленим словом «MAYBE», суть котрого значно глибша, ніж здається на перший погляд.
Враховуючи, що я не міг витрачати гроші, я і не міг користуватися громадським транспортом, а зайцем їхати не бажав. Через годину, я прибув до центру. По дорозі натрапив на музей присвячений початку революції гідності, і на щастя вхід був безкоштовним. Пройшовши ще декілька вулиць, натрапив знову на площу «ринок», і вирішив знову зайти до анти-кафе «CoMMuna» і поспілкуватися з головним менеджером щоб запитати, чи можна у них переночувати цієї ночі або ж попрацювати.
Переговори пройшли успішно, хоч і зайняли деякий час. Відпочивши трохи і отримавши підтвердження, що дійсно зможу переночувати, і попередньо повідомивши, що я ще повернуся, вирушив далі, в пошуках не байдужих людей. Зрештою, вирішив знову, по другому колу, зайти до «П’яльні», де можливо я мав би шанс поїсти, поспати(запасний аеродром). В цьому ресторані я отримав каву, цукор і вершки та декілька шматочків апельсину, що також було не погано. Цікавий заклад, то воду з лимоном дають, то каву з апельсином.
Допивши каву мій шлях продовжився і в пошуках вечері вирішив зайти в ресторан, що трапився на моєму шляху - «Атлас». Одразу скажу, що мені цей заклад здався емм.. дещо для заможних, в будь-якому випадку , таке у мене склалося враження або ж у них просто класний інтер’єр. Розказавши всю історію адміністратору, мене посадили за маленький столик біля барної стійки і дали миску із шикарним томатним супом з сосисками, об’ємом десь з літр, пару скибочок свіжого хліба, а потім ще й чай з лимоном та заварне тістечко. Ухууу! Джекпот! До слова, це був мій другий і останній суп, що я їв у всій цій подорожі. Цікавий момент, то чи менеджер такий добрий і відкритий, то чи він зрозумів можливості перспективного піару для ресторану, проте він відмовився допомагати із фотознімком.
До речі. Щодо фотознімків, за умовами проекту, я зобов’язаний (якщо є можливість), робити знімки всіх яскравих моментів моєї подорожі, на кшталт, місць де я їм чи п’ю, ночую, подорожую, працюю, тощо, але із-за відсутності камери на телефоні, довелося просити людей, щоб потім вони скинули.
Було вже біля 20-ої години вечора і настав час заробляти гроші. Перед кожним із нас стоїть це питання, а як з приводу того, щоб знайти законний спосіб заробляти у іншому, не знайомому місті, з нульовими інвестиціями, без зв’язків, без попередньої підготовки? І так, мені заборонялося заробляти гроші таким же чином, як і в Києві (надавати юридичні послуги).
Впевнений у тебе виникло питання, чи не страшно мені було. Є чудова приказка «робиш – не бійся, боїшся - не роби». Блукаючи Львовом, я помітив багатьох музикантів та співаків, тож пішов типовим способом - скопіював «бізнес», якщо те чим я займатимуся взагалі можна назвати «бізнесом».
Зайшов в ресторан та попросив їх допомогти, роздрукувати текст колядки, потім ще й присів за їх комп’ютер, аби послухати аби співати в ритм.
Вийшов на вулицю, на холод, я шукав місце без конкурентів і водночас, де багато ходить людей.
До слова, коли людина проходить якийсь тренінг ввесь час діючи в команді – вона засвоює його приблизно на 80%, коли ж особа має індивідуальний тренінг, тобто один на один із тренером - засвоєння відбувається на всі 100%, і в найближчому майбутньому зможе без проблем відтворити пройдений матеріал(вийти із зони комфорту). Проте виходити із зони комфорту разом із кимось, такими ж як ти - значно легше.
Мені було тяжко просто стати на вулиці і почати співати, то ж я знайшов гітариста та хлопця, що збирає для нього гроші. Підійшов, запропонував заспівати колядку, вони з радістю погодилися. Тож один хлопець збирав гроші, інший грав на гітарі, а я співав. Голос в мене зовсім не для колядок, а гітарист ввесь час переходив від ритмів колядки до ритмів «нірвани». Зрештою, вирішили, щоб двоє збирали і тільки один гітарист грав. За двадцять хвилин назбирали 71 гривню на трьох. Розділивши, я собі забрав 24 гривні. Це були мої перші зароблені працею гроші в цьому місті, проте я не міг навіть їх витратити із-за умов проекту. Адже проект має показати іншим, що є вдосталь місць і чесних способів, завдяки котрим, якщо ти дійсно в халепі, можуть накормити, і що всі ці місця, де я їв, працював чи ночував, це не є вдачею чи щасливим збігом обставин, а закономірність, котра була досягнута завдяки наполегливості, завдяки тому, що ввесь час рухався вперед.
Після прощання з хлопцями я знову ж таки продовжив прогулюватися містом, для мене, зрештою, у мене було не багато варіантів. Зайшовши вдруге в «Мюзік лаб» мені не дали роботи, але пригостили чаєм. В кінці-кінців, мене так у жодний ресторан і не взяли працювати.
Вгадай, що я робив, після того, як попив чай? Звісно ж пішов далі шукати можливості на вуличках цього міста. Познайомився із двома дівчатами, і як я дізнався, вони також туристки, і я потрапив до них у хостел, що був оформлений у рицарському стилі. НЕ подумайте про мене не правильно, я розраховував на нормальну їжу, а отримав чай із солодощами, що також, до речі, було смачно.
Погравши із ними та їхньою компанією хвилин 40 у карти і остаточно зрозумівши що, нажаль, я не отримаю навіть гречки, знову ж таки вирушив на вулицю, і за певний час повернувся до арт-кафе. Слід було виспатися і придумати, як ще заробляти гроші.
Подібного роду арт-закладів чудово підходять, щоб переночувати і ціна нижча ніж у хостелах, шкода що тільки душу немає.
Прийшовши туди я зустрів двох хлопців, що займалися продажами екскурсій. Як мені стало потім відомо, у них вже цікавився адміністратор щодо можливого мого працевлаштування. Трохи із ними поспілкувавшись, домовився завтра вийти на роботу.

ДЕНЬ ТРЕТІЙ
Наступного ранку, отримавши повторно настанови та взявши флаєра і пару білетів мені виокремили «робочу» зону. Це площа свободи, від пам’ятника Шевченку аж до Оперного. Щодо зарплати: я отримаю 100 грн за шестигодинний робочий день (з 10 до 16) та додатково по 10 гривень за кожну продану екскурсію. Ясна річ, я розраховував вийти на площу і за 6 годин продати 120 білетів, але історія була подібною як і початок моєї мандрівки автостопом - ввесь час терпів невдачу. Зрештою, я таки продав 4 білети сім’ї , потім ще два. За всі ці 6 годин я продав всього лиш 6 білетів. Відсутність досвіду дається в знаки. За ці шість годин я навіть хотів продати екскурсії хлопцеві із Амстердаму та його друзям. Поки я його вмовляв, почав згадувати всі англійські слова, що коли-небудь вчив у своєму житті. Зрештою він відмовився, але тоді я почав розказувати про сам проект і вмовив придбати їжу. Ось так я поїв на роботі під час обіду.
Закінчивши працювати промоутером отримав свої 160 грн, за 6 годин. Холод був собачий, в мене трусилися коліна і скули. Я навіть боявся присідати,щоб розігрітися, тому що міг, випадково, отримати травму. Кепська утворилася б ситуація.
Загалом я заробив у Львові 100+2+24+160=284 грн. Ці гроші пішли на рахунок певної волонтерської організації, що займається забезпеченням Збройних Сил України.
Якщо ти довго вже без роботи, можливо тобою оволоділа гординя, саме тому не бажаєш йти на менш престижну роботу. Або ж ти ще не достатньо голодний. Я не закликаю всіх йти прибиральниками чи продавати екскурсію, а тільки натякаю, що насправді роботи – безліч, можливостей – безліч, але все розпочинається з бажання.
Щодо роботи. Екскурсії, співи на вулиці, роздача листівок, продавець на ринку, посудомийник чи прибиральник - це нікчемна кількість можливих варіантів, не забудь, що є безліч фізичної роботи, на кшталт вантажник.
Для довідки, якби не ця робота, я б пройшовся би по ринку, магазинах, готелях, та інших підприємствах та організаціях, що надають послуги чи виконують якусь роботу, ну і звісно ж запитував би у людей. Як ти вважаєш, після однієї сотні пройдених магазинчиків, ларьків, та опитаних людей, скільки роботи мені б запропонували б?)
«Гроші-це не проблема», проте не в тому розумінні, що їх можна отримати клацнувши пальцями, а в розумінні, що вони є і завжди можна знайти де їх знайти.
В той момент, переді мною стояло дві цілі: поїсти куті та знайти місце для ночівлі. Я не міг ночувати в одному місці двічі, хоча в анти-кафе, власне, як і мої нові друзі Святослав та Зоряна, у котрих ночував першу ніч, пропонували залишитися у них і далі ночувати.
Почав запитувати у людей. Розказуючи, що я приїхав автостопом, і чи буде у них можливість, будь ласка, дати мені мисочку куті. В якийсь момент побачив дві пари, і вирішив у них запитати, адже від того, що я запитаю, нічого не втрачу, то чом би не спробувати? Виявилося, що вони також не зі Львова, проте вони пригостили мене пончиками, точніше продавщиця, що почула мою історію( + 5 до життя))
Попитавши ще з десяток людей натрапив на дівчину Аню з Донецька котра наразі живе і працює у Львові. Поїхавши зі свого рідного міста із сумкою з літніми речами вона побувала в Києві, Одесі, і ще в ряді міст, аж доки не осіла, у місті Лева. Її життя - це втілення того, чого не мають боятися люди, і яскрава реалізація одного із цілей даного проекту. Взявши відповідальність за своє життя, переїхала в інше місто та знайшла роботу і житло.
Аня пригостила мене чаєм та придбала банани і ковбасу (мені в дорогу). До слова, вона сказала класну фразу: «встановила собі правило, ніколи не позичати в когось гроші». Такому принципу можна позаздрити (по-доброму). І такий принцип мотивує знаходити виходи, в здавалося б безвихідних ситуаціях. Зрештою, після активного спілкування і екскурсії містом наші шляхи розійшлися. Цих 10 хвилин екскурсії були єдині, під час котрих я дійсно насолоджувався місто, увесь інший час краса Львова була для мене немов «замилена», ще б пак, я ввесь час шукав їжу, житло та роботу. А життя Ані – це те, чого не мають бояться люди.
Якось на вулицях Львова я побачив чоловіка, вдягнутого у військову форму із шевронами. Я його зупинив зі словами: «Перепрошую, я хотів Вам пожати руку і сказати Дякую, що нас захищаєте!». Він здивувався, було видно, що такі речі йому кажуть не щодня, але потім відповів: «Ми переможемо!». Люди заслуговують на повагу і вдячність, особливо ті, хто дійсно нас захищає. Тим більш люди заслуговують чути, що їх дійсно поважають, інакше в нашому суспільстві ця хороша риса характеру – виказувати повагу, може досить швидко зникнути.
В якийсь момент я всерйоз задумався чи не залишитися мені жити у Львові. Впевнений що за 3 місяці я б тут мав би і заробляв би більше ніж у Києві. Проте це все за рахунок екстремальної ситуації, котра змушувала рухатися, інакше б, помер би з голоду і з холоду. Безпечне місце, де можна відпочити і набратися сил(дім) теж потрібне. Проте, можливо, тяжче бути ввесь час у безпечній зоні комфорту і вчитися долати її, в світі де все таке рідне і безпечне, намагатися рухатися вперед. Спалити всі мости простіше, ніж почати йти проти течії.
Вирушивши далі у пошуках куті та ночівлі і вже вкотре проходячи крізь площу Ринок, зайшовши у провулок, де побачив кафе «Пироги». Через величезні вікна котрого було видно персонал, що сидів за здвигнутими столами та вже починав їсти кутю. У мене було варіантів не багато, то ж я постукав у вікно, на що мені помахали, що зачинені. Я прокричав: «Я ПРИЇХАВ АВТОСТОПОМ І МЕНІ НЕМАЄ З КИМ ЗУСТРІТИ ЦЕЙ ВЕЧІР!». Вони переглянулися і впустили мене, пригостили кутею та всілякими іншими класними стравами. Саме таким чином я зустрів святвечір.
Цікаво навіть не це, а історія одного офіціанта. Хлопець, нещодавно, маючи в кармані близько 1750 грн. і бажання змінити своє життя, опинився у цьому місті. Зняв на місяць койко-місце за 700 гр., і придбавши газету, зайшовши в це саме кафе. Замовив чашку кави, почав листати газету в пошуках роботи, а потім запитав у офіціанта. Таким чином він і отримав роботу.
Зрештою, він же запропонував переночувати у нього (YES!!!!). Це вже третя ніч , коли я ночую в іншому місці.
Щодо постійної зміни місця ночівлі. Слід дещо розтлумачити. Якби я б не змінював би місце проживання, і ввесь час жив би в одному і тому ж місці, то можна було б легко сказати, що мені просто пощастило. Три рази підряд рідко щастить. Суть цієї частини експерименту, в тому, що є маса можливостей де переночувати, інколи , можливо навіть разом із клопами і т.п., проте головне, що можливості є, можливості дійсно є і тут суть не в місті а в саму шукачеві. Вся ця подорож булла просякнутою фразою «той, хто шукає – тай знайде», треба весь час рухатися, інакше життя не надасть «випадкового» випадку, чи можливості, котра дозволить щось поїсти, десь поспати, або ж побачити світ. Зрештою, сидячи вдома перед диваном і роблячи щодня одне і теж саме(битовуху) своє життя не зміниш, нового не побачиш, з цікавими людьми не познайомишся. Щодо цікавих людей, це в загалі окрема розмова. В цій подорожі почув цікаву фразу: «кожна людина - це окремий світ, питання в тому чи хочеш заглиблюватися у цей світ». Я не закликаю подорожувати ( виживати) таким же чином як і я, я закликаю змінювати своє життя, інакше так і помрете не народившись. Є класний анекдот, про те що якось опиняється сімейна пара на німецькому кладовищі, а там на кожній табличці три дати: дата народження, дата смерті, і кількість днів. На одній написано 158 дні, на інші 456 дні, ще на якійсь - 897 днів. Чоловік запитує у місцевих, що означають ці дні. Йому відповідають, що це щасливі дні, дні коли життя наповнене сенсом і людина є щасливою, коли знайдено свою ціль в житті, а не просто відбувається проживання дня за днем. Після цих слів чоловік повертається до дружини зі словами: «кохана, напиши на моїй табличці «народився мертвим»».
Звісно ж, це не значить, що можна жити у добрих людей місяцями і користуватися їхньою гостинністю.
Цей хлопець-офіціант знімав по-справжньому Хардкорне житло. Будинку десь 60-их, все старе, і мені здавалося, що через це місце пройшли сотні, якщо не тисячі. На щастя в його кімнаті співмешканців якраз не було, проте я мав серйозну підозру, що у ліжку живуть клопи (на щастя, після сну на ньому я не чесався). Мене вразило надзвичайно компактне поєднання туалету і душу. Уявіть собі: це маленька кімнатка розміром 1*2 м. З однієї сторони стоїть унітаз, що займає, майже половину кімнати, і одразу ж, під ногами, маленька палета на котрій треба стояти, коли миєшся. Ця палета займає другу половини ванної кімнати, та довгий шланг, з розпилювачем(звичайного, маленького крану не було).
Подумавши, зрозумів, що був не такий вже і брудний.

ДЕНЬ ЧЕТВЕРТИЙ
Проснувшись о 10, з’їв пару бананів та «помився» вологими серветками – ось так розпочався мій ранок. Хлопець, провівши мене до якогось Собору, де сказав, що тут мають ходити маршрутки до Дублянок, не доїхавши до котрого, я зможу вийти на трасу до Києва. На цьому, наші шляхи тимчасово розійшлися.
Пройшло близько 40 хв, холодно, було зрозуміло, що ці маршрутки тут не ходять, і запитавши у декількох людей, виявилося, у зовсім іншому місці, біля старого вокзалу. Я вирушив в сторону вокзалу. За 30-40 хвилин пішої ходи містом мені набридло (до слова, я знову пройшов через центр), і сів на маршрутку зі слова: «в мене немає грошей, підкиньте, будь ласка» мене таки підкинули на метрів 700-900. Опинився на вокзалі, проте запитавши у якогось водія автобуса(як мені здалося) з’ясувалося, що вони стоять не тут, а далі і потрібно дещо пройтися ≈ 500 м. Зрештою, знайшовши зупинку, де нарешті зупиняються ці таємничі маршрутки, що зможуть мене підкинути на трасу Львів-Київ, я чекав. Довго чекати не довелося, хвилин 20. З дозволу водія проїхатися безкоштовна я зайшов в середину. Одразу почав запитувати у людей, де мені вийти, добре, що люди підказали правильно, а то блукав би далі). За 10 хвилин поїздки, вийшовши на межі, де закінчується місто і починаються поля, вирушив до найближчої заправки, що знаходилася, всього лише в 500 метрах, ясна річ, із піднятою рукою з типовим жестом автостопщика. Дійшовши до найближчої заправки, я відчував, що хочу їсти, тож зайшовши в середину та підійшов до касира зі словами «доброго дня, я автостопщик і в мене немає грошей. Можете, будь ласка, дати мені чай». Варто було, просто запитати і я його отримав. Там же сиділо троє чоловіків, років по 35, трохи п’яні, котрі почали зі мною заводити розмову (приставати). Вони мені запропонували випити (як на мене, для автостопщика – пити, надзвичайно погана ідея, ніхто не бере до себе п’яного), я відмовився, на що в мене запитали яким же чином я зігріваюся коли мені холодно, на що я відповів що віджимаюся. Вони засміялися. Різне світобачення, це нормально, на всі ж ми маємо бути однакові. До слова, наступне питання було від них, що я досяг у житті - моя відповідь після пару секунд: «нічого». Розуміння власної мало вартості по справжньому приходить тоді, коли нічого не маєш, і починаєш все створювати з «нуля».
В цей же час до заправки під’їхала машина, і я запитав чи не їдуть вони в сторону Києва, на що отримав ствердну відповідь. Моя перша думка «Уххуууу, ось це так пощастило, до Києва, прямим рейсом», але не побачивши на обличчі позитивної реакції попросив, щоб підкинули до заправки «WOG» (мені казали, що там значно більше зупиняється машин, тож, відповідно і легше зловити). Я їхав в машині, і знав, що потрібно негайно розпочати цікаву розмову, інакше можу забути про прямий рейс, тому почав розказувати про автостоп, неможливість користуватися грошима, пошук роботи, житло і т.п. Зрештою ми розговорилися і проїжджали заправку «WOG» якраз в той момент, коли розказував де ночував. Я сидів в машині із сім’єю з Києва : Батько - айтішник, мати – юрист, син - в 5 класі. Головне завдання автостопщика, це розважати водія(звісно ж, якщо водій дійсно цього бажає). Я сидів в машині з сімейною парою з дитиною років 12. Мати підняла тему, що якщо дитина захоче спати, в машині буде замало місця, на що відповів, що в разі чого, мене можуть висадити в будь-який момент, але, бажано, біля заправки. Після того, як ми розставили всі точки над «і» ми продовжили розмову, а подумки, думав, про те, щоб дитина не захотіла спати. Проїжджаючи крізь Рівне, вони вирішили заїхати до знайомого, і зрештою, мене таки висадили біля якоїсь заправки «WOG».
Вже сутеніло і ставало все холодніше. Як тільки я попрощався із сім’єю, одразу побіг до найближчої фури. Водій сказав, що їде до Житомира і, в принципі, може мене взяти (Єсс, я нарешті поїду вантажівкою!!). Чоловік всього лиш на 5 років старший від мене, тобто 29 років, але виглядає на 35. Як він сказав, що стрес, сидячий образ життя, ненормальна їжа, відсутність спорту та активне паління зробили його таким: трохи лисим і з далекобійницьким животом. Його батько був далекобійником, і хто зна, можливо і його діти стануть такими ж (подібне породжує подібне). Їхавши зі швидкістю 60-70 км я мав вдосталь часу аби насолодитися дорогою, її пунктирною лінією та червоним місяцем, що повільно вставав із-за горизонту. Він їхав тільки до Житомира, тож, мені залишалося доїхати до заправки «маршал», що була перед Житомиром (попереду, зі сторони Львова), де мало б бути масса машин і без проблем за пару годин доїхати до Києва. Розраховуючи на швидке закінчення подорожі я попросив (враховуючи, що був голодний а в сумці залишався тільки хліб) щось поїсти. Він відповів ствердно, і весь цей бенкет мав би відбутися біля заправка, адже там зазвичай вдосталь зупиняється машин, і можна було собі дозволити спокійно поїсти і випити гарячого чаю.
Нарешті, доїхавши до заправки і зупинившись біля неї, я бачу що вона порожня. Заправка працює, але немає жодної машини! Одразу в моїй голові зпливає думка, що «завтра на роботу». Тут я чую голос водія «емм.. зазвичай тут є машини..».
Варіантів було не багато, тож ми почали готувати чай. Між тим далекобійник також не зможе нікому сказати по рації, щоб мене підкинули, так як зараз тут ніхто не проїжджатиме.
Пройшло хвилин 5 і під’їхала машина. Не втрачаючи можливостей я вийшов із вантажівки, накинувши рюкзак (для більшої ефектності), проте хлопець, до котрого я звернувся (з машини вийшло двоє хлопців та двоє дівчат), із обличчям « неочікуваності » помахав негативно головою. Що ж, я пішов назад, до далекобійника, розраховуючи таки повечеряти. Коли хлопець виходив з магазину заправки глянув в сторону траси, було видно, що він вагається, але мене так і не побачивши на трасі, сів в машину і поїхав. Можливо, зустрівши мене на трасі, вони б мене підібрали б, але я обрав, в той момент, чай із далекобійником.
За пів хвилини, тоді ж, коли макав пакетик чаю у окріп, під’їхала ще одна машина. Перша половина історії повторилася. Знову ж одягнувши рюкзак, котрий цього разу стояв біля вантажівки, підбіг до машини і попросив підкинути. В машині була жінка(27-29 років), її мати, двоє малих дітей і багато-багато речей. Водій і цього разу відмовила, кажучи що в машині немає місця. Зайшовши в середину магазину я завмер, думаючи і чекаючи, доки вони змінять своє ставлення. В цей момент касир сказала, що може мені дати картонку і ручку. Звісно ж я не міг відмовитися від можливості постояти на трасі із табличкою. Почав виводити величезні літери «КИЇВ». Планував її підцепити позаду на рюкзак, зрештою, не стояти ж на місці, до Києва залишилося всього лиш 150-200 км. Я не мав наміру тут залишитися і вже був готовий йти пішки, але тільки після того, як поїм і поп’ю чай із далекобійником, не йти ж голодним, коли є можливість. Чи доцільно було йти, а ніж чекати на теплій заправці – це вже інше питання.
На щастя, жіночі серця зм’якли і мене таки взяли. Посунувши речі в машині, і попрощавшись із далекобійником, з котрим чай так і не попив, тримаючи одного із хлопця на колінах, ми вирушили до Києва зі швидкістю 130 км/годину. До речі. Табличку із написом «Київ», я залишив у касира, можливо комусь ще знадобиться.
Виявилося, що жінка працює тестувальником в ІТ (вже четвертий айтішник у цій подорожі), а її мати – викладач у Києво-Могилянській академії. Вони їздили до друзів у Львів і тепер поверталися додому.
О 21:40 мій шлях закінчився там же де і розпочинався, біля ст. м. Житомирська, проїхавши 1100 км, тривалістю 4770 хвилин я, нарешті, був в Києва. Залишалося доїхати додому, але ця подорож вже була без пригод.
Назва цієї статті є саме такою: «соціальний проект: відкрита Україна», а не «як безкоштовно відпочити у Львові», тому що я НЕ прагнув показати як можна « безоплатно» їсти, пити і спати у різних людей. Суть цього проекту показати людям, що життя у їхніх руках. І навіть, будучи у іншому місці можна знайти вихід.
Щодо подорожі, і взагалі змін у житті. Не кожному потрібно проїхати 1100 км для того щоб щось змінити у своєму житті, для того, щоб зрозуміти, що життя наповнене битовухою. У кожного свій шлях, пам’ятайте це. Питання в тому чи рухаєшся ти по своєму шляху?
Щодо самого проекту. Тебе вразили жорсткі умови проекту? Бажаєш себе випробувати? Прагнеш отримати впевненість у собі, знаючи, що для тебе ніколи не буде проблемою знайти гроші? Знати, що не є проблемою опинитися в іншому місті без фінансів та друзів?
В такому випадку приєднуйся до проекту «Відкрита Україна». Влаштуй собі Experience. НЕ обов’язково влаштовувати собі такі жорстокі умови, але спробувати варто. Обов’язковою умовою є фотозвіт та публікація статті, інші мають знати про твої пригоди.
Ця подорож дала мені можливість подивитися на життя по іншому, під іншим кутом. Ця поїздка відноситься до тих мандрівок, усвідомлення котрих відбувається значно довше, ніж триває сам шлях, і дає вона значно більше, ніж просто загальну втомленість, заросла щетина на обличчі і повна валіза вражень. Хоча, зрештою, кожний отримує те, що хоче.
Опинившись в іншому місті, один, без мобільного інтернету, житла та друзів, без можливості позичити гроші і майже без їжі, я знайшов вихід із ситуації, навіть більше, змінюючи місця де можна жити та спати, показував, що все це не є вдачею, а закономірність, адже той – хто шукає, той знаходить. І якщо я, звичайний юрист, що ніколи не подорожував автостопом, і не потрапляв в подібну ситуацію - зміг, отже це не так і складно, як здається на перший погляд.
Безперечно, можна сказати, що якби в мене була б сім’я, чи я був старший, або б не розказував би про проект(хоча і це робив не завжди) і т.д. і т.п. але насправді все це відмазки і відмовки. Якщо ти чоловік, то ти зобов’язаний знаходити вихід із ситуації та забезпечувати сім’ю. Люди бояться потрапляти в такі ситуації, проте страх перед невідомим – це природньо, але це не означає, що не існує виходу. Коли повністю усвідомлюєш всю патовість ситуації – мозок починає працювати на повну, прямо як після таблетки NZT з фільму «Області темряви». Там де був тільки один вихід, розум починає знаходити десятки альтернативних. Де заробити гроші? Є мільйони способів як це зробити питання в тому чи дозволить тобі самооцінка. Не кожний юрист, економіст, бухгалтер, сантехнік, після багатьох років досвіду піде працювати мерчендайзером, продавцем чи прибиральником.
Після подібного «тренінгу» небезпека залишитися без роботи здається кумедною.
Всі поставлені переді мною завдання - виконано, показаний чудовий приклад подорожі автостопом Україною. Слід визнати, що цей message був вибраний на противагу рядам статей, що розміщенні в інтернеті про те, як легко і весело можна подорожувати ЄС проте майже немає інформаціє про легкість подорожування Україною. Проект показав, що відносно не так вже і складно знайти роботу, їжу і житло, і насправді не має значення де саме в Україні ти знаходишся.
Підсумовуючи всю стаття слід відмітити, що ввесь час залишати себе в екстремальні ситуація – тяжко, стрес, людина має відпочивати. За цих 3 дні і 4 ночі я схуд на декілька кілограмів і добряче підсушився. Фітнес тренерам і не снилися такі результати за такий короткий час.
Прийшло усвідомлення того, що мати дах над головою, мати певну стабільність і мати регулярно вдосталь смачної їжу - це прекрасно. Але люди по-справжньому цінують щось тільки тоді, коли це втрачають (їжа, житло, близькі, мир).
А ще, життя надзвичайно яскраве і насичене, шкода, що далеко не кожний це усвідомлює, зрештою, кожний сам обирає свій шлях, адже наше життя - у наших руках.


https://www.facebook.com/ievgenii.zheliaskov

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: События в Украине
ТЕГИ: Львів,Путишествия,Київ,Україна,безкоштовно,гроші,соціальний проект,автостоп,подорож
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.