Чи вдалося замилити українцям очі?

23 декабря 2014, 22:24
0
87
Чи вдалося замилити українцям очі?

Або політика українізації

Тимчасовий поворот до нових принципів керування життям країни на засадах НЕП почав приносити переконливі результати не лише в галузі господарювання, а й у культурно-духовній сфері.

   Один із таких кроків Москви – політика „коренізації”, проголошена XII з’їздом РКП у квітні 1923 р. Перед місцевим апаратом ставилися вимоги поповнення своїх лав за рахунок національних кадрів, користування рідною мовою в державних установах і закладах, сприяння розвиткові національної культури. Український різновид цієї політики дістав назву українізації.

   Здійснення цього курсу в національних республіках, у тому числі в Україні, відповідало насамперед стратегічним інтересам центральної влади, яка прагнула зміцнити свої позиції в національних республіках. До того ж уся світова громадськість мала зрозуміти, що саме більшовицька, а не якась інша влада, виявляє «турботу про розквіт національних республік». Хоч би як там було, але українська національна культура отримала хоч і тимчасову, але унікальну за весь період радянського правління можливість для більш-менш нормального розвитку і значною мірою скористалася нею.

   Основні завдання й напрями українізації були визначені у декреті Раднаркому УСРР від 27липня 1923 р. „Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ”.

    Центром українізації став наркомат освіти, який очолювали послідовно Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник.

   Процес українізації проходив у складних умовах. Не вистачало вчителів української мови, підручників. Давалися взнаки шовіністичні, антиукраїнські настрої. Л. Каганович, якого Москва призначила на керівну роботу в Україні, вважав українізацію відступом від ленінської національної політики, організовував цькування прихильників українізації.

   Але попри труднощі й перешкоди українізація давала перші результати. Серед службовців державного апарату в 1923–1927 рр. частка українців зросла від 35 до 54 %. Якщо в 1922 р. українською мовою здійснювалося 20 % діловодства, то в 1927 р. – уже понад 70 %. У 1929 р. навчання українською мовою вели понад 80 % загальноосвітніх шкіл, понад 75 % технікумів і 30 % вузів. Чимало позитивних змін сталося в літературі, мистецтві. З еміграції в Україну повернулися М. Грушевський, С. Рудницький та інші відомі діячі науки, освіти, культури. В літературі активно працювали П. Тичина, В. Еллан-Блакитний, В. Сосюра, М. Рильський, М. Драй-Хмара, М. Хвильовий, М. Зеров, М. Куліш та багато інших. Виникали національні культурні та літературні організації („Гарт”, „Плуг”, „Авангард” тощо). У 1925 р. постала Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), яка об’єднала талановитих письменників, активних учасників руху за відродження української духовності. Значний внесок у розвиток української музикальної культури зробили Л. Ревуцький, Б. Лятошинський, М. Вериківський. В образотворчому мистецтві активно працювали М. Бойчук, І. Їжакевич, А. Петрицький, Б. Іванов, В. Касіян та ін. Видатним діячем української сцени був Л. Курбас, який у березні 1922 р. організував унікальний театральний колектив „Березіль”. Це був новий крок на шляху оновлення національного театру. В 1927 р. була створена Київська кіностудія.

   Вкрай складним було становище церкви.  Проте ще 11 жовтня 1921 р.з дозволу влади на Всеукраїнському православному синоді в Києві була створена незалежна від російської православної церкви національна церква – українська автокефальна православна церква (УАПЦ). Її становище, як і загалом становище релігії в Україні, ставало дедалі гіршим. Друга п’ятирічка була оголошена „п’ятирічкою знищення релігії”. Атеїстичне керівництво більшовицької партії оголосило релігію „історичним пережитком”, „опіумом” для народу. На боротьбу з релігією і церквою були мобілізовані партія, комсомол, преса і навіть репресивні органи. У середині 30-х років в Україні залишилось лише 9 % церковних споруд порівняно з 1913 р. У 1930 р. була розпущена УАПЦ.

    Солодка казка закінчилася вже наприкінці 20-х років, коли  процес українізації, який постійно наштовхувався на перешкоди й спротив, практично припинився. Почався цілеспрямований наступ на все національне. Жорстоким переслідуванням були піддані всі ті, хто, з точки зору Москви, відстоював „помилкові погляди”. С. Косіор, В. Чубар, В. Затонський та інші керівники України були оголошені „ворогами народу” і знищені. В українському націоналізмі були звинувачені О. Шумський, М. Хвильовий, М. Волобуєв, який у своїй праці „До проблеми української економіки” заявив, що Україна економічно експлуатується радянською Росією. 7 липня 1933 р., звинувачений у причетності до контрреволюційної організації, покінчив самогубством головний провідник політики українізації – М. Скрипник. Загинула також величезна кількість рядових учасників процесу українізації, її широкий розмах налякав Москву, яка прагнула до тотальної влади. Саме з цією метою центральне керівництво й розгорнуло в кінці 20-х років шалену боротьбу проти так званих буржуазного націоналізму і націонал-ухильництва в лавах комуністичної партії.

   Тоталітарний режим став на шлях відвертого нехтування національного відродження в Україні, на шлях русифікації. Напевно, радянський уряд зрозумів, що трохи «загрався в культурного благодійника». Звісно, чим більше розвивалася українська культура, тим більше народ усвідомлював свою самобутність та національну незалежність. Певна річ, такого «батько-Сталін» не міг допустити, а культурне відродження було лише способом замилити очі.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: События в Украине
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.