Дисидентський рух

23 декабря 2014, 18:46
0
123

«Когда КПСС была у власти, я был диссидентом против неё. Наверное я по жизни такой - не способен идти на сотрудничество с властями. Я всё-таки поэт, а не политик.» Аксененко Сергій Іванович


Термін "дисиденти" був занесений  до України із Заходу і використовувався для визначення інакодумців, які відкрито висловлювали свої думки та переконання протилежні офіційній політиці. Дисидентський рух в Україні зародився у середині 1960-х років як протест проти бездержавності, панування партійно-державної бюрократії, утисків національно-культурного життя та зростаючої русифікації.

Головною метою цього руху було досягнення Україною незалежності та демократизація суспільства. Історики вважають,що характер руху був національно-визвольний. Учасниками були майже всі верстви населення: представники інтелігенції,студентів,робітників, селян тощо.

   Дисидентський рух вирізнявся з-поміж інших національно-визвольних рухів  та мав ряд особливостей: зазвичай це була мирна форма боротьби, учасники використовували конституційні методи. Рух мав чіткі організаційні форми (такі як гуртки та товариства), охоплював різні верстви населення. Дисиденство було загальноукраїнським явищем, широкорозповсюдженим по всій території України. Влада виявилася готовою до боротьби з дисидентами, критикування існуючого режиму стало суворо заборонено, зявилася жорстка цензура.

           У 1950—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних та національних прав.

Як після десятиліть терору, в атмосфері жорсткого контролю й при всіх наявних засобах ідеологічної обробки міг зародитися цей гідний подиву виклик режимові?  - Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення «паралічу страху», що було зроблено Хрущовим. Але обмежені викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм відносно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й опозицію, особливо серед інтелігенції.

Помітний вплив на формування інакодумства мали й зовнішні фактори. Передусім це стосується антикомуністичних виступів у країнах «соціалістичного табору», зокрема 1956 р. в Угорщині, потім Польщі, НДР, Чехословаччині, розгортання світового правозахисного руху, стимульованого прийнятою ООН у 1948 та розповсюдженою в Україні з 1963 року «Загальною декларацією прав людини» (СРСРне голосував за неї).

Петро Григоренко - лідер українського дисидентського руху, генерал, виступив за право кримських татар повернутися на історичну батьківщину. Його позбавили генеральського звання і сховали в психлікарні. Коли в 1965 році примусове лікування закінчилося, Голова Ради Міністрів СРСР Косигін дав наказ поновити Григоренко у генеральському званні. На це Л. Брежнєв відповів: « Цього генерала я знаю... На жаль, рано його відпустили».

Першими організаціями інакодумців стали:

1.    Українська робітничо-селянська спілка (УРСС) (створена у Львові у 1959 р., арештована — 1961 р.)

2.     Об'єднана партія визволення України

3.    Український національний фронт (УНФ) (створена З.Красівським та М.Дяком у 1964 р.)

4.     Український національний комітет (УНК)

5.     Демократичний союз соціалістів

6.     Партія боротьби за реалізацію ленінських ідей

7.  Реалістичний робітничий гурток демократів (створений на Донбасі у 1956)

Українські дисиденти були дуже різноманітні у своїх поглядах та цілях. Іван Дзюба, літературний критик і один з найвидатніших дисидентів, однаково прагнув здобути як громадянські свободи, так і національні права. Він чітко висловив свою мету: «Я пропоную… одну-єдину річ: свободу — свободу чесного публічного обговорення національного питання, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання і саморозвитку. Але спочатку і насамперед має бути свобода на дискусію і незгоду». Націонал-комуніста Дзюбу непокоїла велика розбіжність між радянською теорією та дійсністю, особливо в галузі національних прав, тому він закликав власті усунути її для блага як радянської системи, так і українського народу.

Його славнозвісний твір «Інтернаціоналізм чи русифікація?» викликликав неабияке обурення зі сторони тогочасного уряду.

Безпосереднім поштовхом для написання цієї праці стало проведення у 1965 році в Україні репресій проти української інтелігенції. У серпні-вересні 1965 року у Києві, Львові, Луцьку, Івано-Франківську та Тернополі були заарештовані близько трьох десятків молодих україньских інтелігентів. В творі, написаному під впливом тих подій, Іван Дзюба з маркситських позицій проаналізував національно-культурну політику радянської влади в Україні. Автор відправив свою роботу першому секретарю ЦК компартії України Петру Шелесту та голові уряду УРСР Володимиру Щербицькому, а її переклад – керівництву КПРС.

В «Інтернаціоналізмі чи русифікації» Іван Дзюба доводив, що компартія ще за часів Сталіна перейшла на позиції російського великодержавного шовінізму. Свою аргументацію автор побудував переважно на цитатах з творів Леніна та партійних документів 20-х років. Він вважав, що політика КПРС, зокрема щодо України, суперечить корінним інтересам українського народу і вбачав вихід у поверненні до ленінських принципів національної політики.

Влада оголосила «Інтернаціоналізм чи русифікацію?» антирадянським твором, а його поширення, зберігання чи навіть просто читання – кримінальним злочином. Іван Дзюба втаритив роботу, був виключений зі Спілки письменників України і зізнав переслідувань з боку КДБ, а 72-го року був ув’язнений на 18 місяців.

На відміну від критика історик Валентин Мороз продовжував інтелектуальні традиції українського націоналізму, відкрито виражаючи свою відразу до радянської системи та надію на її крах.

Проте взагалі українські дисиденти закликали до проведення в СРСР реформ, а не до революції чи відокремлення, й виступали проти національних репресій в Україні та за громадянські права в СРСР.

Перші прояви цього руху мали місце наприкінці 1950-х та на початку 60-х років, коли на Західній Україні було організовано кілька невеликих таємних груп.  У 1961 році у Львові відбувся процес над «Українською робітничо-селянською спілкою»,організатором якої був Левко Лук’яненко. Спілка поставила за мету домогтися виходу України зі складу СРСР. Це право було зафіксовано конституціею. Організатор спілки Левко Лук’яненко був засуджений до смертної кари,потім цей вирок був змінений на 15 років таборів і 10 років заслання. До різних строків ув’язнення були засуджені Кандиба,Вірун та інші члени УРСС.
        Група Л. Лук
’яненка була не єдиною організацією,яка ставила на меті здобуття незалежності України. Судові процеси над дисидентами відбувалися в різних регіонах республіки. Більшість дисидентів були репресовані. При цьому радянський уряд заявив, що в СРСР політичних в’язнів немає. Після усунення Хрущова від влади, репресії по відношенню до дисидентів посилилися.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: События в Украине
ТЕГИ: Україна,Дисидентський рух,Історія України,дисиденти
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.