Опозиційний рух доби «застою».

Дисиденти

Наступ консерваторів і цілковите припинення кампанії десталінізації з приходом до влади Л. Брежнєва викликали протест у шістдесятників. Щоб заспокоїти тих, хто насмілився протестувати, П. Шелест санкціонував заплановані КДБ арешти.

Арешти проводилися у серпні й вересні 1965 року в Києві і в західних областях.

 4 вересня 1965 року в новому київському кінотеатрі «Україна мав відбутися прем’єрний показ фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків». Замість вступного слова про фільм І. Дзюба звернувся до авдиторії з повідомленням про те, що в республіці здійснюються таємні арешти. Зі своїх місць встали В. Стус і В. Чорновіл, які підтримали Дзюбу. Виникло заворушення, припинене зусиллям перевдягнених співробітників КДБ. Подія дістала широкий розголос за кордоном. Адже це був перший у СССР відкритий колективний протест за весь післясталінський період.

П. Шелест не побажав загострювати ситуацію, тому що це переконливо засвідчило б появу в країні політичної опозиції. Виступ молоді було кваліфіковано як «політичне хуліганство» або навіть ще ліберальніше: «антигромадський вчинок». Це дозволяло обмежитися мінімумом санкцій. І. Дзюбу звільнили з роботи у видавництві «Молодь», В. Чорновола позбавили можливості працювати в газеті «Молода гвардія», В. Стуса відрахували з аспірантури в Інституті літератури АН УРСР і викинули з гуртожитку.

Після цього на захист заарештованих дисидентів стали відомі в Україні люди. У листопаді 1965 р. вони надіслали лист-петицію в ЦК КПРС і ЦК КПУ. Серед тих, хто її підписав, були всесвітньо відомі представники української інтелігенції – авіаконструктор О. Антонов, поети І. Драч і Л. Костенко, композитори Г. і П. Майбороди, кінорежисер С. Параджанов.

Микола Вінграновський, Іван Дзюба, Іван Драч, Іван Світличний, Ліна Костенко, Євген Сверстюк. 1962 рік.

Зброєю багатьох дисидентів став самвидав – підпільно розмножувальні й поширювані твори.

Варіант самвидавного журналу "Український вісник", № 4 за 1971 р.

Найбільш знаним зразком самвидаву став памфлет І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»

Сам П. Шелест,як розповідали, використовував цей памфлет Дзюби у полеміці з іншими членами політбюро ЦК КПРС з національного питання. У 1968 році українське видавництво «Сучасність» у Мюнхені опублікувало твір окремою книгою. Потім книга була перекладена на інші мови і видана в ряді країн Після появи її на Заході І. Дзюбі запропонували заявити в пресі, що він засуджує публікацію, здійснену без його згоди. Коли Дзюба відмовився, колеги по ремеслу почали поливати його брудом. Однак цькували нерішуче, без натхнення, тому що з вершин влади не надходили конкретні вказівки. На вершинах же відбувалась своя боротьба: за вказівкою Брежнєва почалися атаки на П. Шелеста за «націоналістичні перегини».

Рятуючи себе, Шелест ініціював новий наступ на інтелігенцію. З 1972 року розгорнулася чистка від інакодумців в інститутах АН УРСР, вишах, видавництвах, творчих спілках. У лютому того ж року політбюро ЦК КПУ прийняло спеціальну постанову щодо книги «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Автора звинуватили у намірах «розпалити ворожнечу між українським і російським народами». Дзюбу критикували за спробу порушити дружбу Росії та України.

Василь Стус.

Іван Дзюба, заарештований у 1973 році. Архів СБУ.

Вячеслав Чорновіл, заарештований у 1972 році. Редактор самвидавного журналу "Український вісник" в слідчому ізоляторі КГБ. Фото - архів СБУ

Дисидентський рух мав такі характеристики:

1)мирний характер;

2)поширений у всіх регіонах;

3)самвидав (підпільне поширення творів);

4)не став масовим.

Так, дисидентський рух не став масовим,однак він мав велике значення в розвиткові й поглибленні системної кризи радянського ладу.