Голодомор в Україні 1932-1933 років. Із вуст очевидців Чернігівщини.

20 декабря 2014, 11:58
0
135
Голодомор в Україні  1932-1933 років. Із вуст очевидців Чернігівщини.

Найжорстокішим злочином комуністичного режиму проти українського народу був голодомор 1932—1933 рр. Ця спланована проти українського селянства акція мала ліквідувати основу української нації...

Голодомор в Україні
1932-1933 років.
Із вуст очевидців Чернігівщини.
Жити, щоб пам’ятати

Не звільняється пам'ять, 

відлунює знову роками.

Я зітхну… Запалю обгорілу свічу.

Помічаю: не замки – твердині, 

не храми –

Скам’янілий чорнозем – 

потріскані стіни плачу.

Піднялись, озиваються в десятиліттях

З далини, аж немов з кам’яної гори

Надійшли. Придивляюсь:

«Вкраїна, двадцяте століття»

І не рік, а криваве клеймо:

«Тридцять три» 

Найжорстокішим злочином комуністичного режиму проти українського народу був голодомор 1932—1933 рр. Ця спланована проти українського селянства акція мала ліквідувати основу української нації і національного відродження, зруйнувати незалежні господарства, унеможливити протистояння радянській владі.

"Голод запланувала Москва для знищення українського селянства як національного бастіону. Українських селян знищили не тому, що вони були селянами, а тому, що вони були українцями", писав американський професор Р. Конквест.

Про голодомор із вуст очевидців – жителів Чернігівщини

Спогади Данівської  Ганни Панасівни
1921 р. н., с. Петрівка

Це були страшні часи. На ходу помирали люди, їх збирали і хоронили у одній великій ямі на кладовищі. До нас прийшов посильний з людьми і все забрали: клуню, сарай рублений, картоплю, зерно, а хату – ні, бо була дуже стара. Їли все, що можна було їсти: гнилу картоплю, листя дерев, котів, собак…

Свідчення Костирки Федора Павловича
1918 р. н., с. Звеничів

Якось мама зібрала всіх нас (мене і чотирьох сестричок), повела до колгоспної комори біля школи під густими вербами, де зберігалось зерно, і впала до ніг її завідувача Митрофана Льодового з проханням дати хоч пригорщу жита. Як вона, припадаючи до землі, його умовляла! Це можна порівняти хіба що з отією Чайкою, яка вилась над битим шляхом, благаючи чумаченьків не займати її маленьких чаєнят. І комірник не витримав маминого квиління. Потайки виніс їй мірку гороху.

У серпні 1932-го мами не стало: померла з голоду. А було їй лише 34 роки. Весною тридцять третього забрав голодомор і тата. Мені, 15-річному, довелось стати главою сім'ї. Пам'ятаю, як після похорон тата, відколупуючи з постолів глину біля його свіжої могили, уже планував як жити далі.

Щодня зранку до вечора у нас була одна думка: що їсти? І, як тільки-но зійшов сніг, подався я з сестрами в поле у пошуках гнилої картоплі, буряків чи капустяних кочережок. Згодом підросла кропива, лобода, зацвіла конюшина. Їли молоді липові пагони. А яка смачна була лепеха!..

Згадує А.С.Блюдо
м.Ніжин

Тоді мішок картоплі на базарі в Ніжині коштував 200 крб., буханка  хліба – 30 крб. Місячна заробітня плата службовців – 42-45 крб. 

Спогади І.В. Пархоменка
с. Переяслівка

Під час голодовки в селі працювала спеціальна команда по збору та захороненню трупів. У одній хаті помер дід, а його дружина лежала ще жива. Похоронна команда погрузила на підводу мертвого діда, а потім вирішила забрати і його дружину, щоб не приїжджати за нею наступного дня. Живу людину закопали разом із мертвими…Тоді вимерла 1/3 всієї Переяслівки.

Свідчення  Бондар Наталії Савеліївни
1919 р. н. с. Молочки Пушкарівської сільської ради

Бодай не згадувати тих страшних років. Люди в багатьох селах пухли, мерли. Пограбували їх, одурили. Та я хочу сказати: не всі запанікували, не всі впали у відчай, а навіть у тих умовах боролися за виживання. І допомагала в цьому взаємовиручка, дружба, одностайність. Там, де люди подавали одне одному руку, легше було долати лихо.

У нашій сім'ї було 11 чоловік: батько, мати та 9 дітей, важко було дуже, врятувало лише одне: по сьогоднішніх мірках – гріх, а по тих – спосіб виживання. А було так, що ходили красти гречку та просо, так і вижили. А ще, дякувати добрим людям – змолотили нам крупу, нікому  не зізнались, то ми й пекли корма. Добре, що люди наші не шукали  тоді одне в одному ворога, а спільно  добували харч. Стриманість і мудрість,  працьовитість і взаємна повага багатьох тоді врятувала.

 Пригадує Костирко Федір Павлович
1918 р. н., с. Звеничів Великовіської сільської ради

Глибоко в душу запав мені з тої лихої пори один епізод з сільського життя. На початку липня 1933-го Максим Борисович Костирко, який жив у Панському кутку, перестрівши за горою на дорозі Семена Яриловця ,став віднімати у нього хлібину, яку той ніс з Чернігова для хворої дочки Настусі. У гострій сутичці нападник наніс йому кілька смертельних ножових ран, від яких бідолаха загинув на місці. Того дня я пас сільських корів і довелося бачити це злодійське вбивство за хлібину. Страшна то була пора. Бодай їй ніколи не вернутися…

Свідчить Пінчук Олександра Павлівна
1919 р.н., с. Озеряни

По сусідству у нас жила Марія, одна, без чоловіка. У неї було п'ятеро діток. Я бачила, як Іванко – меншенький – грався на подвір'ї. А через деякий час дивлюся – нема ні Іванка, нікого у дворі, а у сусідки з печі іде дим…Стривожена, пішла до них. Захожу і бачу: Настя, дочка Марії, плаче. Питаю: “Де Ваня?”А Марія подивилась і каже “Он, у печі…Хай, одного вбила, та хоч тих нагодую”…

Спогади М.В. Ніколаєвої
м.Ніжин

Я тоді працювала викладачем бібліотечного технікуму в Ніжині. Студенти помирали прямо під час лекцій. На моїх очах студент, отримавши пайку хліба в магазині, з'їв його прямо біля прилавку і тут же помер.

Свідчення Єрмоленко Тетяни Григорівни
1921 р. н., м. Семенівка

Зиму 1932-1933 років пам'ятаю погано, тільки що було дуже холодно і весь час хотілося їсти. Почалася весна 1933 року. Вилізла лобода, кропива, з яких готували не вгамовуюче голод варево. Деякі  люди, ті, хто міг дійти до річки Ревни, збирали на березі молюсків та їли їх сирими. Влітку почалася епідемія дизентерії, від якої вмирали діти та старі люди. Померли і мої друзі – Ніна Кекух та Ваня Щербаков. Від держави нам допомоги не було. Кожна сім'я виживала, як могла. Моя сім'я (батьки та ми з сестрою Лідою) вижили, тому що батько працював у військоматі і отримував мізерний пайок – мучну затірку. Крупи та хліба не було. Наша лісова Чернігівщина якось ще вижила, а степові райони України вимирали сім'ями...

Тібеж Марія Федотівна
1918 р., н., с. Шаболтасівка

Я була дуже моторна з самого дитинства. Тож бігала у ліс, на болото, у поле. Знала всі ягоди, гриби, корінці. Тому під час голоду я ходила і шукала всі ці "дари природи". На полі збирали гнилу картоплю, розмелювали її, додавали зернову полову і випікали млинці. Була в нашій родині корівка, яка нам допомогла триматися на цьому світі. А одного разу я біжу в ліс, як завжди, а на узліссі лежить мертва жінка й коло неї глечик з ягодами. Не встигла, бідолашна, донести його діткам...

Шугалій Олександр Гнатович
1920 р. н., с. Бутівка

Мені було 13 років. Моя мати Серафима Трохимівна померла від недоїдання. Я залишився з 3-ма братами і батьком. Ходив на луг збирати щавель, а в ліс – по липовий цвіт. Все це сушили і мололи на борошно. Ходив на поле, де орачі орали, і збирав гнилу картоплю. Дома її мили і пекли з неї ладки.

Висновки:

Загалом у 1932—1933 рр. в Україні загинуло від 7 до 10 млн. осіб. Особливо болісно лихо відобразилося на дітях: у багатьох селах після голоду закривалися школи — їх більше нікому було відвідувати. Тим самим підривалася етнічна основа становлення української нації — село, знищувався прошарок, від якого залежали процвітання суспільства, здатність його до розвитку.

Голодомор став найбільшою трагедією за всю історію українського народу. За масштабом, жорстокістю, цинізмом і організованістю з боку влади та наслідками для майбутніх поколінь він не має аналогів в історії людства. Демографічна катастрофа посіяла в душах мільйонів людей фізіологічне почуття страху, необоротно вплинула на генофонд нації.

 

Я ще не вмер…

Ще промінь в оці грає.

В четвер мені пішов десятий рік.

Хіба в такому віці помирають?!

Ви тільки поверніть мене на бік.

До вишеньки.

В колиску ясночолу…

Я чую запах квітів. Я не вмер…

А небо стрімко падає додолу.

Тримайте хтось,

Хоча б за коси верб.

Куди ж ви, люди, людоньки, куди?!

Окраєць ласки.

Чи хоч з печі диму?

В клітинці кожній – озеро води.

Я ще не вмер.

…Усі проходять мимо.

…А житечко моє таке густе.

…А мамина рука іще гаряча.

Вам стане соромно колись за те.

Та я вже цього не побачу.

Вічна     пам'ять!

Згідно з Указом Президента України, починаючи з 2000 р. у четверту суботу листопада в нашій державі щорічно відзначається День пам'яті жертв Голодомору і політичних репресій. 

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: События в Украине
ТЕГИ: Голодомор 1932-1933,історія,Історія України
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.