ГОЛОДОМОР 1932-1933 РОКІВ ТА ЙОГО НАСЛІДКИ

20 декабря 2014, 00:33
0
75

.

У статті розглянуто одну з найбільших трагедій українського народу – штучний Голодомор 1932-1933 років та його наслідки. Проаналізовано основні події, архівні та наукові документи з приводу зазначеної тематики.

Метою дослідження є аналіз подій та наслідків Голодомору в Україні 1932-1933 років.

Актуальність теми полягає в тому, що з плином часу не зменшується, а навпаки, поглиблюється інтерес дослідників, науковців та усього свідомого людства до однієї з найбільших у світі гуманітарних катастроф – штучного голодомору 1932-1933 років в Україні. Розкриття цієї замовчуваної багато десятиліть, маловивченої та жахливої сторінки історії українського народу стало можливим лише в умовах державної самостійності, демократизації суспільства та потреби у знанні історичної правди. Цьому процесу сприяло відкриття архівів, збирання свідчень очевидців трагедії та публікація невідомих досі документів.

Виклад основного матеріалу. Існує шість ознак злочинних дій більшовицької влади, що підпадають під Конвенцію ООН щодо геноциду.

1. В українського населення було насильно забрано все продовольство, що відповідно прирікало його на голодну смерть. Скажімо, постановою Раднаркому УРСР від 1 грудня 1932 року передбачалося забрати навіть картоплю, яка була видана на трудодні [2, арк. 38]. Крім того, Сталін своєю телеграмою від 8 листопада 1932 року до секретаря ЦК КП(б)У Менделя  Хатаєвича наголосив, що політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило рішення про те, щоб припинити торговельне забезпечення сільського населення УСРР. Виконуючи цю вказівку, політбюро ЦК КП(б)У ухвалило 10 листопада ось таку постанову: «Во исполнение директивы ЦК ВКП(б) от 9. ХІ и во изменение директивы ЦК КП(б)У от 6-ХІ в связи с совершенно неудовлетворительным ходом выполнения плана хлебозаготовок приостановить полностью отгрузку товаров на село, в том числе целевым назначением» [3, арк. 147].

Особливо ж промовистим свідченням геноциду є запровадження стосовно окремих населених пунктів і навіть районів так званих чорних дощок Кагановича, коли збройною силою оточували поселення й вивозили звідти всі продовольчі продукти з торговельної мережі, а найбільш непокірних владі заарештовували.

Такі «чорні дошки» в основному запроваджувалися і в хліборобських районах поза межами УСРР, де, як правило, переважали українці. Так, систему каральних заходів через «чорні дошки» за рекомендацією Сталіна було запроваджено і в Казахстані. Але ті села Усть-Каменогорського чи Федорівського районів, яких це стосувалося, виявилися, як правило, українськими. Скажімо, за переписом 1926 року Федорівський район нараховував 28302 жителів, з яких 25408 були українцями [4, С. 146].

2. Забравши все їстівне в українського населення, влада не дозволила йому роздобути засоби для існування в інших регіонах СРСР. Постанова ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР за підписами Сталіна і Молотова від 22 січня 1933 року про заборону виїзду стосувалася селян України й Кубані, де за переписом 1926 року українців нараховувалося 915450, тобто понад дві третини від усього населення [5, С. 146].

Цим документом, до речі, каральним органам доручалося арештовувати тих «селян України і Північного Кавказу, що пробралися на північ», а після того, коли серед них будуть відібрані «контрреволюційні елементи, повертати інших у місця їхнього проживання». Як свідчить зведення таємнополітичного відділу ОДПУ СРСР, за грудень 1932 – січень 1933 років із сіл тільки 215 районів України виїхало 85217 одинаків і 9213 родин: з Київської області – 26344, Харківської – 26129, Дніпропетровської – 12421 одинаків і 3845 родин, Донецької – 9561, Одеської – 3950 і 4020 відповідно, Чернігівської – 5593 і 837, Вінницької – 5068 і 511 [6, С. 120].

Однак ці дані навряд чи є повними, оскільки лише із Звенигородського району тодішньої Київської області в різні регіони СРСР розбіглося за 1932 рік понад 10 тисяч осіб, як свідчив місцевий лікар П. Блонський [6, С. 125].

Крім того, не можна погодитися з твердженням російського дослідника О. Шубіна, що цю міграцію українського сільського населення поглинула в основному українська індустрія [7, С. 280]. Скажімо, на шахти тресту «Кадіїввугілля», що в Донбасі, у жовтні 1932 року на роботу приймали в основному не голодних українських селян: з України – 118 осіб, Татарстану – 403, Білорусії – 125, Центрально-Чорноземної області – 194, Західної – 14 [8, арк. 42, 43].

Тут мусимо додати, що коли голодні казахи вдавалися до так званого відкочів’я, тобто перекочовували на якийсь період до районів Західного Сибіру, Киргизії, навіть до Китаю, то стосовно них жодних постанов про насильницьке повернення в архівах не виявлено. Тобто, казахам не забороняли шукати продукти харчування за межами своєї республіки. Про це, до речі, свідчать і десятки архівних документів, виявлених нами у Казахстані.

Так, у телеграмі керівників Казахстану Мірзояна і Кулумбетова від 29 серпня 1933 року наводяться дані про те, що тільки в Середньо-Волзькому краї Російської Федерації на той час перебувало «влаштованих казахів на різних роботах 15386 осіб» [9, арк. 101].

Поширену практику відкочування голодних казахів у навколишні регіони підтверджують і російські автори. Віктор Кондрашин стверджує, що казахи мали можливість в Поволжі навіть працевлаштуватися цілими господарствами в період голодомору. Наприклад, у Сорочинському районі Середньо-Волзького краю в той скрутний час трудилося 81 господарство в кількості 391 особи [10, С. 188].

У Казахстані навіть опубліковано спеціальне дослідження про те, як голодні казахи рятувалися від смерті в Західному Сибіру [11, С. 12].

І тільки стосовно голодного українського населення знаходимо драконівські, за висловом В. Кондрашина, директиви щодо позбавлення його можливості врятуватися від смерті в сусідніх регіонах.

Тобто, 22 січня 1933 року з Москви заборонили виїзд селян України і Північного Кавказу (дислокація постійних і маневрених загороджувальних загонів ОДПУ чітко вказує на те, що блокувалися саме райони з українським розселенням, насамперед Кубань). А от більшовицька влада Нижньої Волги сама напросилася в Сталіна на блокування свого регіону, про що свідчить шифротелеграма другого секретаря Нижньо-Волзького крайкому ВКП(б) Я. Гольдіна від 16 лютого 1933 року: «Просимо поширити на наш край усі заходи, здійснювані на Північному Кавказі й Україні по боротьбі з масовими виїздами» [6, С. 122].

Однак треба пам’ятати, що там компактною масою проживали українці-хлібороби. На Нижній Волзі в 1930 році в цьому плані виділялося чотири райони: Владимирський Астраханського округу (до 90 % українців); Самойловський у Балашовському окрузі – понад 40 тисяч; Красноярський, у якому мало мешкати 45 тисяч українського населення; Миколаївський Камишинського округу, де в той час нараховувалося близько 81 % українців [12, С. 235].

3. Ознака свідомого геноциду українства з боку більшовицької влади – це замовчування правди про Голодомор перед світовою громадськістю, яка могла б подати продовольчу допомогу населенню, що голодувало. Відомо, що в систему дезінформації були втягнуті визначні діячі світової культури Ромен Ролан, Бернард Шоу, прем’єр-міністр Франції Еріо, котрі переконували світ про відсутність голоду в Україні. Як і підкуплений Сталіним американський журналіст ВолтерДурант із «Нью-Йорк таймс».

Більше того, щоб переконати світ у тому, що продовольчої проблеми в країні не існує, уряд СРСР у цей час здійснював широкомасштабний експорт українського хліба до країн Заходу, розраховуючись таким чином за поставлене обладнання. У розмові з уже згаданим Дуранті Сталін 25 грудня 1933 року наголосив: «За останні два роки ми виплатили великі суми – два роки тому назад наші кредитні зобов’язання рівнялися 1400 мільйонів. Все це ми виплатили...» [13, С. 687].

4. Свідоме недопущення тієї матеріальної допомоги для голодних в Україні, яку все-таки організовувала наша еміграція. Навіть грошову допомогу, що переказували з Німеччини (сам Гітлер здав у фонд допомоги голодним німцям України тисячу марок), більшовицька влада забирала собі, полишаючи тих, кому адресувалися кошти, помирати.

5. Ознакою геноциду, на наш погляд, є так зване доприселення, коли на місце вимерлих українців свідомо переселялися мешканці Росії й Білорусі, чим розмивалась суцільність української етнічної території, зокрема, в південно-східних областях України. А вперше це було апробовано у кубанській станиці Полтавська, до якої після її виселення до Казахстану на початку 1933 року вже почали прибувати звільнені в запас червоноармійці й ветерани ОДПУ. Наприкінці місяця їх уже налічувалось тут понад дві тисячі.

Крайова газета «Молот» відгукнулась на це таким пасажем: «Нет більше «черной станицы» Полтавской, а есть цветущая станица Красноармейская».

В іншому випуску цієї газети на першій сторінці великими літерами було набрано: «Нет больше станицы Полтавской – националистического кулацко-петлюровского гнезда на Кубани! Есть станица Красноармейская – верная опора советской власти и колхозного строя!» [14, С. 124].

Операція зі знищення українства на Кубані й заселення її вихідцями з російської глибинки планувалася заздалегідь і розроблялася до дрібниць.

Так, за тиждень до депортації станиці Полтавської заступник наркома з військових і морських справ СРСР Михайло Тухачевський підписав таємну директиву, якою передбачалося до 10 січня 1933 року здійснити набір «особенно надежных в политическом отношении» серед тих, хто був в армійських рядах – для заселення опустілих хат. При цьому особливо наголошувалося, що «уроженцы СеверногоКавказа и Украины вербовке не подлежат» [15, С. 145].

Маємо підстави припускати, що план на розмиття української етнічної  території був підготовлений ще раніше. Скажімо, вже 1931 році в селах Терлівка і Горбасів Летичівського району на Поділлі розпочали споруджувати казарми на зразок військових. Наступного року в них уже вселяли демобілізованих червоноармійців-доприселенців різних національностей.

Тих, хто перед закінченням строкової служби вже був перевірений «особими отдєлами», могли зі своїми родинами вселятися до цих новобудов. За свідченням очевидців, «у колгоспі, до якого прибували такі червоноармійці – допереселенці, вони діставали все потрібне для життя: одну корову, свині, кури, город і насіння для городу. Крім того, вони увесь 1932–1933 рік отримували військовий пайок хліба і приварку. Їхнім завданням було стерегти колгоспний хліб від голодних селян, а також працювати в колгоспі як звичайні робітники, бригадири тощо» [16].

6. Духовний геноцид, який призвів до масової відмови від української нації через страх репресій, особливо за межами УСРР. Бо якщо голод поширився на всі регіони й під його смертельну косу потрапили всі народи, як намагається дехто переконувати нині, то виникає одразу ж питання: чому в постанові ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР від 14 грудня 1932 року «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі і в Західній області» не йдеться про припинення коренізації, скажімо, білорусів, котрих було дуже багато в останній, тобто на нинішній Смоленщині? Чому російські історики й ті, хто йде їхніми слідами, не звертають увагу на вказану постанову, якою чітко пов’язується хлібозаготівельна кампанія із призупиненням національного розвитку тільки однієї нації там, де вона споконвіку проживала, і грубою ліквідацією цього процесу, на її етнічному компактному розселенні поза межами УСРР

Ця цілеспрямована репресивна політика більшовицької влада щодо українства на всіх теренах СРСР підтверджена була 15 грудня 1932 року, коли Сталін і Молотов підписують нову постанову Кремля про припинення українізації на Далекому Сході, в Казахстані, Сибіру, Поволжі, Центрально-Чорноземній області... Доповідаючи ЦК ВКП(б) про виконання цієї постанови, керівники ідеологічного відділу Казахстанського крайкому більшовицької партії 9 червня 1933 року зазначали, що з 96 українських шкіл на російську переведено лише 44, а «в таких найголовніших українських районах, як Акбулакський і Федорівський, переведено тільки 3 школи. Переведені на російську мову Атбасарський і Акбулакський педтехнікуми. Всього в краю було 3 українські газети («Більшовицький штурм» у Федорівському районі, «Прапор колгоспу» – Атбасарському і «За соц. будову» – Акбулакському), вони всі зараз переведені на російську мову» [18, арк. 119].

То чи не це вплинуло на те, що після страшного голодомору 1932–1933 років перепис 1939 року у Казахстані з урахуванням міграційних процесів показав, наприклад, удвоє зменшену кількість українців?

Рафаель Лемкін, який уперше вжив термін «геноцид», зазначав, що «між 1926 і 1939 роками частка українців в населенні України знизилася з 80 до 73 %. Внаслідок голоду і депортації українське населення зменшилося в абсолютних числах з 23,2 млн до 19,16 млн, тоді як неукраїнське населення  зросло на 5,6 млн. Якщо взяти до уваги, що колись Україна мала найбільший рівень приросту населення в Європі, приблизно 800 тисяч річно, то можна легко побачити, що російська політика досягла свого» [19, С. 41].

Це, за його словами, «мабуть, класичний приклад радянського геноциду, його найдовший і найширший експеримент русифікації – винищення української нації» [19, С. 37].

Виступаючи на багатолюдній протестаційній маніфестації у Нью-Йорку восени 1953 року, Р. Лемкін висловив тверде переконання і упевненість, що Москві не пощастить завершити злочин над українським народом та що «той нарід досягне своєї мети – вільного життя в своїй незалежній державі, до якої він так героїчно змагає» [20].

Як бачимо, Р. Лемкін виявився правий. Українці не тільки проголосили незалежність – вони спромоглися засудити творців геноциду свого народу.

Висновок: Отже, голод 1932-1933 рр. був не випадковим явищем природного чи соціального походження, а наслідком цілеспрямовано застосованого тоталітарною владою терору голодом, тобто геноцидом. Масове фізичне винищення українських хліборобів штучним голодом було свідомим терористичним актом політичної системи проти мирних людей, внаслідок чого зник не тільки численний прошарок заможних і незалежних від держави селян-підприємців, але й цілі покоління землеробського населення. Було підірвано соціальні основи нації, її традиції, духовну культуру та самобутність.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Український хліб на експорт: 1932–1933. – К., 2006. – 398 с.

2. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі – ЦДАВОВУ). – Ф. 27. – оп. 13. – спр. 1221. – Арк. 38.

3. Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі – ЦДАГОУ). – Ф. 1. – оп. 6. – спр. 266. – Арк. 147.

4. Всесоюзная перепись населения 1926 года. Казакская АССР. Отдел І. Народность, родной язык, возраст, грамотность. – М., 1928. – С. 146.

5. Всесоюзная перепись населения 1926 года. – М., 1930. – Т. 39. – С. 146.

6. Отечественные архивы (Москва). – 2009. – № 2. – С. 120.

7. Шубин А. Великая депрессия и будущее России / Шубин А. – М. : Яуза, ЄКСМО, 2009. – С. 280.

8. ЦДАГОУ. – Ф. 1. – оп. 20. – спр. 5315. – Арк. 42, 43.358 Розділ 4. Соціальні й психологічні наслідки голоду

9. Архів Президента Казахстану (Алмати). – Ф. 141. – оп. 1. – спр. 5729. – Арк. 101.

10.Кондрашин В. Голод 1932–1933 годов: трагедия российской деревни / Кондрашин В. – М., 2008. – С. 188.

11.Малышева М. Казахи – беженцы от голода в Западной Сибири. 1931– 1934 год / Малышева М., Познанский В. – Алматы, 1999. – С. 12.

12.Известия Нижне-Волжского крайисполкома. – 1930. – № 19–20. – С. 235.

13.Внешняя политика СССР. Сборник документов (1925–1934 гг.). – М., 1945. – Т. ІІІ. – С. 687.

14.Проблеми історії України. Факти, судження, пошуки : Міжвідомч. зб. наук. пр. / Ін-т історії України НАН України – К., 2008. – С. 124.

15.Чуркин В. Неизвестнаявойна // Дон. – 1991. – № 7. – С. 145.

16.Українські вісті (Новий Ульм). – 1953. – 31 травня.

17.Всесоюзная перепись населения 1939 г. Основные итоги. – М., 1992.

18.Ракачев В. Украинцы на Кубани: особенности демографической истории / Ракачев В. // Кубань-Україна: вопросы историко-культурного взаимодействия. – Выпуск 1. – Краснодар, 2006. – С. 52.

19.Лемкін Р. Радянський геноцид в Україні / Рафаель Лемкін. – К., 2009. – С. 41.

20.Українські вісті (Новий Ульм). – 1953. – 22 жовтня.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: События в Украине
ТЕГИ: Голодомор,Історія України
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.