Дисидентський рух в УРСР

18 декабря 2014, 10:28
0
275

Значення для України

Радянська політика в Україні в умовах «хрущовської  відлиги»  зустріла  неоднозначну оцінку суспільства.
Прагнення влади будь-що втримати народ руху в Україні під контролем та проводити десталінізацію тільки у визначених межах неминуче вело до її конфлікту з інтелігенцією та критично налаштованими представниками інших верств населення.
Результатом цього стала поява наприкінці 50-х - на початку 60-х років руху українських інакодумців-дисидентів (з латини - незгодні).
Чесні, талановиті письменники, поети, художники, юристи, представники інших категорій інтелігенції, незалежно мислячі робітники та селяни гостро відчували наростання негаоаздів у 
суспільстві, засилля центру, його дискримінаційну політику щодо України. Вони відверто висловлювали свої погляди, вимагали від властей зміни політики.
Дисиденти підхопили естафету боротьби за громадянські й національні права українського народу з рук попередніх поколінь українських патріотів-учасників визвольної боротьби 1917-1921 рр., вояків УПА і підпільників ОУН, котрі не припиняли своєї діяльності в Західній Україні протягом 50-х років.
Помітний вплив на формування інакодумства в Україні справляли зовнішні фактори. Передусім це стосується антикомуністичних виступів у країнах так званого соціалістичного табору, зокрема 1956 р. в Угорщині, потім Польщі, Східній Німеччині, Чехо-Словаччині, розпаду світової колоніальної систем на рубежі 50—60-х років, розгортання світового правозахисного руху, стимульованого прийнятою 1948 р. та з 1963 р. розповсюдженою в Україні «Загальною декларацією прав людини».

Дисидентський рух в Україні неминуче набув національно-демократичного забарвлення. Він заявив про себе ще в середині 50-х - на початку 60-х років, навіть раніше, ніж у Ленінграді, Москві та інших містах Росії.
Як форма національно-визвольного руху, українське дисидентство відзначалося певними рисами. По-перше, це була мирна, опозиційна ненасильницька форма боротьби за розум і душу людини. Підтримуючи ідеали національно-визвольної боротьби, дисиденти прагнули досягти мети конституційними методами, шляхом проведення агітаційно-пропагандистських акцій. По-друге, цей рух мав свої чітко визначені організаційні форми (гуртки, спілки, об'єднання, комітети). По-третє, дисидентство було загальноукраїнським явищем і існувало в усіх регіонах України: в Центрі і на Сході (Київ, Харківщина, Донеччина, Луганщина); в західній частині (Львівщина, Івано-Франківщина, Тернопільщина, Буковина); на Півдні (Одеса, Миколаїв, Херсон). По-четверте, дисидентство, як політично-національна течія, охоплювало різні соціальні прошарки населення - інтелігенцію (письменники, журналісти, літературознавці, вчителі, юристи, спеціалісти різних галузей народного 
господарства), студентство, робітництво тощо.
Головними акціями, проведеними українськими дисидентами, стали конференція в Київському університеті з питань культури мови, що перетворилася в масову антирусифікаторську акцію, виступи інтелігенції біля пам'ятників Т. Шевченку в Києві та Каневі.
Широку хвилю протестів у середовищі прогресивної української інтелігенції викликала пожежа у фонді українських Рукописів Київської публічної бібліотеки Академії наук УРСР. Характерно, що підпалили бібліотеку під час шевченківських Днів 24 травня 1964 р.
Не всі дисиденти відкидали ідеологічні основи існуючої системи. Більше того, деякі з них звинувачували владу у відході ВІЦ «справжнього» марксизму. Зрештою, вони самі були продуктом системи і в її «поліпшенні», «вдосконаленні» вбачали сенс свого життя. Дисиденти-«
шістдесятники» прагнули «соціалізму 3 людським обличчям», як вони говорили. Та, незважаючи на Че, всі вони потрапили в поле зору каральних органів режиму.

Залежно від «провини» і «впертості» (стояв чи не стояв «на своєму»; засуджував чи не засуджував свою попередню діяльність       визначалася й міра покарання. Одних було «профілактовано» в КДБ чи кабінетах партійних функціонерів, інших при-тягли до судової відповідальності.
 Активізацію дисидентів влада зустріла у  всеозброєнні. Як і раніше, вона не допускала  критики режиму. 25 грудня 1958 р. був схва-
лений Закон СРСР «Про кримінальну відповідальність за державні злочини», а в новій редакції Кримінального кодексу УРСР була збережена сумнозвісна 62 стаття — «антирадянська агітація та пропаганда».
Тривали пошуки «ворогів радянської влади». Комітет держбезпеки при Раді Міністрів УРСР рапортував у 1960 р., що за період 1954—1959 рр. у республіці ліквідовано 183 націоналістичні та інші антирадянські організації і групи, притягнуто до кримінальної відповідальності 1879 осіб, вжито профілактичних заходів щодо 1300 громадян.
Особливим досягненням керівництво КДБ вважало розкриття 46 антирадянських груп з числа інтелігенції та молоді, які налічували 245 учасників.
У травні 1961 р. у Львівському обласному суді відбувся судовий процес над Українською робітничо-селянською спілкою (УРСС), організованою 1959 р. Левком Лук'яненком. УРСС ставила за мету домогтися виходу України зі складу СРСР. Це право було зафіксоване конституційними положеннями. Організатор спілки Л. Лук'яненко був засуджений до страти, згодом заміненої 15-річним ув'язненням у таборах та 10-річним засланням. До різних термінів були засуджені й інші члени спілки.

Група Л. Лук'яненка була не єдиною самостійницькою організацією України. Подібні позиції обстоювали Об'єднана партія визволення України, що існувала у 1953—1959 рр., створені у 60-х роках Український національний комітет (УНК), Український національний фронт (УНФ) та інші організації. Судові процеси над інакодумцями відбувалися у різ-них регіонахреспубліки. 1961 р- в Донецьку засуджено групу громадян, яку очолював журналіст Григорій Гайовий. 1962 р. в Запоріжжі пройшов суд над групою з шести осіб, до якої входили Володимир Савченко, Володимир Чернишов та інші. Аналогічні політичні процес* відбувалися в Рівному, Тернополі, Чернівцях, Луганську, Києві. На основі судових рішень більшість підсудних була репресована. І при цьому радянський уряд без кінця лицемірно заявляв, що в СРСР немає випадків притягнення до судової відповідальності з політичних мотивів, що в СРСР немає політичних в'язнів. У числі дисидентів виявилося чимало «шістдесятників».

Після усунення від влади М. Хрущова стала швидко проявлятися тенденція до посилення репресій щодо дисидентів. У серпні-вересні 1965 р. було проведено арешти близько двох десятків правозахисників. Серед них — літературний критик Іван Світличний, художник Опанас Заливаха, історик Валентин Мороз, поет-перекладач Святослав Караванський.
Репресіям піддано і одного з лідерів українського дисидентського руху генерала Петра Григоренка. У відповідь на право-захисну діяльність, виступи на підтримку справедливої боротьби кримських татар за повернення на історичну батьківщину його спочатку було поміщено до психіатричної лікарні, а влітку 1964    р.   позбавлено  генеральського  звання.   Коли  у  квітні 1965    р. його припинили примусово «лікувати» і тодішній Голова Ради Міністрів СРСР О.  Косигін дав вказівку поновити П. Григоренка в генеральському званні, Л. Брежнєв заявив:
«Цього генерала я знаю... Рано його відпустили. Жаль». Арешти свідчили про початок рішучого наступу системи, кінець «відли
ги». Однак реакція на це українських дисидентів засвідчила їхнє непохитне бажання продовжувати боротьбу.
Праця І. Дзюби Своєрідним підсумком діяльності дисидентів «Інтернаціоналізм тів часів «відлиги» була праця літературного чи русифікація?» критика з Києва Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», перекладена потім кількома європейськими мовами. Книга була своєрідним протестом проти проведених 1965 р. арештів українських дисидентів, звинувачення їх в антирадянській Діяльності. Свій твір І. Дзюба адресував II. Шелесту, тодішньому першому секретареві ЦК КІІ України. Автор сміливо засуджував практику Нехтування громадянськими правами українського народу. Гострій кРитиці була піддана національна Політика Комуністичної партії в Ук-Раїні. Праця, хоч і базувалася на реологічних засадах націоналізму,   дала   могутній   поштовх подальшому розгортанню правозахисного руху. Не випадково письменник Б. Антоненко-Давидович назвав працю І. Дзюби «референдумом покоління». Вустами молодого публіциста найактивніша частина української молоді заявила про свій розрив з тоталітарною системою.

Багатьом цей розрив коштував кар'єри: когось він повів страдницьким шляхом в'язнів сумління, деякі заплатили за нього власним життям. Але то не були марні жертви. «Віра виникає тоді, коли є мученики», а «знищені стають прапором», -писав про українських дисидентів Валентин Мороз.У цьому істинне значення їхньої діяльності.
 Політика десталінізації, яка проводилася в  СРСР, не передбачала гармонізації відносин держави з 
церквою. Панівна ідеологія, що базувалася на грубо матеріалістичному світогляді, неминуче вступала в суперечність з релігійною свідомістю. Саме це стало причиною чергової антирелігійної кампанії, яка проходила на зламі 50-60-х років.

Газети, радіо, культурно-освітні заклади, інші засоби впливу на населення були зорієнтовані на посилення атеїстичної роботи. Починаючи з другої половини 50-х років, а значно ширше і активніше наприкінці 50-х - та початку 60-х років, у редакціях газет, на радіо організуються відділи атеїзму. Товариство «Знання», окрім спеціальних університетів на громадських засадах, створює науково-методичні ради, секції пропаганди науково-атеїстичних знань. У багатьох обласних і районних центрах створюються атеїстичні музеї та планетарії. У вузах відкриваються кафедри наукового атеїзму. Курс лекцій з наукового атеїзму запроваджується не тільки у вищих, а й у середніх спеціальних навчальних закладах, у старших класах загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних училищ, на курсах перепідготовки кадрів різних ланок. У мережі політичної освіти для дорослих і для працюючої молоді організовувалися теоретичні семінари, гуртки, масові школи з антирелігійною тематикою, кількість слухачів яких постійно збільшувалася.

На початку 1962 р. істотні зміни було внесено до законодавства. Обмежувалося відкриття церков та молитовних будинків. Питання ж про припинення діяльності храму вирішувалося не в центрі (як було до того), а виконкомом обласної ради. Ця процедура спрощувалася. Культовий об'єкт міг бути закритий на підставі акта технічної комісії та висновку уповноваженого У справах церкви при облвиконкомі. Культові споруди закривалися і навіть демонтувалися «у зв'язку з реконструкцією населених пунктів», як мотивували свої дії власті. Священики поз бавлялися можливості контролювати фінанси релігійних гр° мад, не мали права керувати їхньою практичною діяльність
 Державні податки на релігійні громади сягали понад 80%. релігійна громада мала право наймати священнослужителя тільки тоді, коли він отримував реєстраційне посвідчення уповноваженого у справах культів при облвиконкомі.
Особливо сильних утисків зазнала православна церква. Протягом 1957-1964 рр. в Україні було закрито 46% православних храмів. Найбільше це торкнулося центральних та південно-східних районів республіки, де опір населення антицерков-ним акціям не був значним. Так, у Запорізькій області залишилося 9 храмів, на Дніпропетровщині — 26, у Криму — 14. Церкви, костьоли, синагоги і молитовні будинки активно закривалися в усіх без винятку регіонах.
Народ намагалися переконати, що у вік космічних польотів і блискучих наукових досягнень релігійне мислення є проявом відсталості, реакційності і суперечить природі радянської людини - будівника комунізму.Все це отруювало свідомість, вносило дискомфорт у життя мільйонів людей, особливо старшого віку.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: События в Украине
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.