Кріпосницький синдром

13 декабря 2014, 13:17
Государственный служащий
0
64

Більшості пострадянських країн досі не вдається звільнитися від тоталітарного минулого і вийти на нову колiю свого розвитку

Двадцять п'ята річниця падіння Берлінської стіни стала приводом для численних публіцистичних статей, автори яких намагалися оцінити всесвітньо-історичне значення цієї події, яка, по суті, стала своєрідним символом і матеріальним втіленням розвалу комунізму, порівняти тодішні прогнози і оцінки з подальшим розвитком подій. Особливо це стало актуальним на тлі агресії путінського режиму щодо України, яка привела до докорінного переформатування всієї системи міжнародних відносин, ознаменувала собою перехід на новий рівень протистояння між Росією і Заходом, злам вибудуваної за останні роки системи глобальної безпеки.

Крах СРСР у 1991 р. призвів до виникнення нових незалежних державних утворень. У той час домінувало уявлення про те, що більшість з них неминуче повинна стати частиною європейського цивілізованого співтовариства, стати на шлях побудови суверенних, незалежних демократичних держав. Однак на практиці все вийшло трохи інакше. З'ясувалося, що ментально і культурно народи пострадянських країн здебільшого не готові жити в умовах свободи і демократії, які передбачають здатність суспільства до самоорганізації, особисту відповідальність кожної людини за свою долю. Зіграли свою роль і економічні фактори, ті труднощі, з якими довелося зіткнутися населенню в цих країнах, де ринкові реформи вийшли болісними і суперечливими. В результаті майже повсюдно стався відкат від демократичних завоювань кінця 80-х-початку 90-х рр., запанували авторитарні, неорадянські тенденції.

Багато в чому це було пов'язано з тим типом суспільства, який склався на пострадянському просторі. Його основу становить так званий homo soveticus, або людина радянська. Homo soveticus - це тип особистості, що характеризується високим ступенем патерналізму, низькою соціальною активністю, готовністю пристосовуватися до тяжких суспільно-політичних і соціально-економічних умов замість того, щоб намагатися їх змінити. Як пише відомий білоруський соціолог Сергій Ніколюк, «наша людина починає бунтувати не тоді, коли їй чогось не вистачає, а коли руйнується звична для неї картина світу». Саме це і відбувалося в 1917 і 1991 рр. В обох випадках обсяг свободи, що обрушився на суспільство, виявився йому не по силах, результатом чого стала поступова реставрація колишніх порядків, закономірне повернення до звичних моделей та зразків суспільного і державного устрою.

На відміну від центрально-європейських республік і країн Балтії, де комунізм і авторитаризм були нав'язаної ззовні девіацією, відхиленням від національно-історичної норми, на більшій частині пострадянського простору вони були абсолютно ендогенними, мали іманентні, внутрішні джерела і причини. Це і зумовило абсолютно різну траєкторію розвитку цих держав. Якщо в одному випадку спостерігався поступальний і неухильний рух у бік національного відродження, побудови демократичних політичних систем, то в іншому випадку спостерігалася зворотна тенденція - рух до все більшого закріпачення суспільства і незмінності влади.

Безумовно, і на пострадянському просторі є свої винятки, до яких можна віднести насамперед Грузію та Молдову. Але й цим країнам довелося за останні двадцять років пройти дуже складний етап державного і національного будівництва, що супроводжувався важкiми внутрішньополітичними кризами. В якійсь мірі релевантним тут є і приклад України, де, принаймні, створений дієвий механізм ротації влади. Зокрема, Петро Порошенко став вже п'ятим обраним президентом в її новітній історії. Разом з тим, в Україні ще залишається ціла низка проблем, характерних майже для всіх країн регіону: висока корупція, зрощення влади і бізнесу, велике соціальне розшарування, слабка робота соціальних ліфтів тощо. При цьому є і ряд позитивних моментів, зокрема, досить непогана ситуація зі свободою ЗМІ, можливістю участі у виборах різного рівня та iнше. Певну частку оптимізму щодо майбутнього демократії в Україні додає той факт, що після варварської агресії Росії європейський вектор української зовнішньої політики став фактично безальтернативним, що, в свою чергу, передбачає необхідність відповідності європейським стандартам та нормам в різних сферах життя суспільства, в тому числі в пристрої політичної системи.

Але тут багато чого буде залежати від того, наскільки ефективно нинішні лідери країни, і насамперед президент Порошенко, зможуть використати той політичний капітал, який вони отримали внаслідок цьогорічного Майдану. Доля вождів помаранчевої революції 2004 р. стала ілюстрацією афоризму Sic transit gloria mundi - великі надії змінилися великим розчаруванням. Нинішньому керівництву країни важливо не повторити помилки своїх попередників і конвертувати величезну позитивну соціальну енергію, яка виявилася в ході революції гідності, в якісний стрибок до нових стандартів та принципів життя. Інакше країна продовжить ходити по порочному колу без ясних перспектив розвитку і рано чи пізно неминуче упреться в історичний глухий кут.

В цілому, можна сказати, що численні прогнози, зроблені в момент розвалу комунізму, виявилися невірними. Тоді домінувало уявлення про те, що відтепер західна модель демократії є єдиним і неминучим варіантом розвитку в світі, і ніякої сильної ідеологічної альтернативи їй не існує. Але приклад пострадянського простору переконливо спростував цю тезу. Політична еліта і суспільство в цих країнах не спромоглися порвати з минулим, побудувати сучасні і ефективні держави. Перші важкі роки ринкових реформ призвели до зростання і посилення у масовій свідомості ностальгії за радянським минулим, до відторгнення західних цінностей і принципів суспільно-політичного устрою. Значною мірою це нагадує психологію селянства другої половини XIX ст. Скасування кріпосного права дала селянам юридичну свободу, перетворивши їх із власності пана в самостійних людей. Однак багато хто з них не змогли пристосуватися до нових умов і скористатися тими можливостями, які перед ними відкрилися, зі схваленням згадуючи минулі часи, коли їх шмагали на стайнях. Пострадянське суспільство також виявилося неготовим до свободи і в більшій своїй масі легко променяло її на так звану стабільність.

В України сьогодні виник реальний шанс нарешті остаточно вибратися з пострадянської колії і стати повноцінним членом європейської сім'ї народів. Успіх цієї справи в рівній мірі залежить як від відповідальності і волі політичної еліти, так і від самого суспільства, його волі і рішучості боротися за європейське майбутнє своєї країни. Тим більше, що ніякої іншої історичної перспективи у України, мабуть, просто немає.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: События в Украине
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.