Кома українського православ'я, або Як не варто укладати союзи

13 октября 2014, 00:16
Студентка 1-го курсу Інституту журналістики КНУ ім. Т.Шевченка
0
148
Кома українського православ я, або Як не варто укладати союзи

Берестейська унія 1596 р.

У жовтні 1596 р. в місті Бересті (нині м. Брест, Білорусія) відбулося об’єднання Української і Білоруської Православних Церков з католицькою.

Українська Православна Церква, яка ще з часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства перебувала під опікою держави, мала значні привілеї і посідала високе становище в суспільстві. Після того як Україна потрапила під владу Польщі, православ’я не лише втратило своє привілейоване місце, а й опинилося перед небезпекою цілковитого знищення.


Церковна унія: хто і чого прагнув?

Наприкінці XVI ст. Українська Православна Церква перебувала у стані кризи, зазнаючи тиску й переслідувань з боку католицької церкви й королівської влади. Українські вищі церковні ієрархи здебільшого полонізувалися й окатоличувалися. Занепад посилювався й зовнішніми обставинами, адже після завоювання турками Константинополя у 1453 році константинопольський патріарх, якому підпорядковувалася Українська Церква, перебував, по суті, у полоні Османської імперії. Створений 1589 р. Московський патріархат претендував на поширення свого впливу на всю православну Європу.

У той час воскресла ідея об’єднання православної і католицької церков, що розділилися ще в 1054 р. Прихильники унії в Україні сподівалися, що завдяки їй православну церкву в Польщі буде виведено з приниженого стану, припиняться переслідування та терор з боку католиків.

Першим думку про необхідність укладення церковної унії з Римом висловив у 1590 р. львівський православний єпископ Ґедеон Балабан, який був розлючений безкінечними суперечками з братством, а ще більше — нетактовним втручанням константинопольського патріарха, що передав братчикам функції контролю за православною ієрархією. З нею погодилася решта єпископів і навіть сам митрополит Михайло Рогоза. Підготовку до реалізації своєї ідеї змовники проводили таємно з огляду на неприязнь до неї у суспільстві, насамперед з боку братств. Узгодивши до 1595 р. з представниками короля та католицької церкви основні питання про збереження традиційної православної літургії та обрядів, право священиків брати шлюб тощо, вони погодилися на об'єднання православної церкви з католицькою. Наприкінці 1595 р. папа Климент VIII проголосив офіційне визнання унії та Гарантовані права і привілеї української церкви.

Коли стало відомо про наміри православних єпископів, українська громада вибухнула від обурення. З осудом виступив навіть князь К. Острозький, ревнитель православ’я, патрон понад тисячі храмів у своїх численних і величезних маєтках на Волині й Галичині, адже він прагнув злуки церков на рівних умовах, а не підкорення однієї другій.

Польський уряд від початку підтримував унію, яка, на його думку, мала стати першим кроком до окатоличення, а через нього — і до ополячення українців.

Особливо в унії була зацікавлена римська курія, яка могла таким шляхом впливати на політичні процеси в Україні, взяти під контроль козацтво й використовувати його військову силу проти ісламу. Римський Папа неодноразово намагався вступити з козацтвом у контакт, примирити його з католиками або ж добитися згоди на компроміс — прийняти православно-католицьку унію.


Церковний союз та його наслідки

Укладення унії таємно готували кілька українських єпископів. Вони провели кілька таємних нарад і конференцій, налагодили зв’язки з католицьким духовенством, порозумілися з польським урядом і наприкінці 1594 р. передали акт про унію. Згідно з ним духовенство й миряни України мали підлягати в справах віри Римському Папі й прийняти у зв’язку з цим новий календар. Усі релігійні обряди й церемонії православної церкви залишалися без змін. Допускалися мішані шлюби й одруження представників духовенства. Уніатським єпископам дозволялося відправляти службу Божу в римо-католицьких костелах, а католицьким — у церквах. Уніатські єпископи могли претендувати на місця в сенаті й звільнялися від податків. Уніати-миряни допускалися до всіх державних посад нарівні з католиками.

Хоч як приховували ініціатори підготовку унії, однак їхні наміри набули розголосу й викликали надзвичайне хвилювання та обурення серед православних.

Князь Костянтин Острозький виступив з відкритим листом-зверненням до всіх православних, засуджуючи тактику єпископів-уніатів. Він обстоював принцип соборноправності православної церкви, тобто хотів, щоб справа унії вирішувалась на відкритому соборі шляхом переговорів, за участю патріархів та за домовленістю з іншими православними країнами, зокрема з Молдовою та Московією, а не вузьким колом єпископів.

22 червня 1595 р. дев’ять єпископів підписали листа до Папи Климента VIII про готовність вести переговори щодо об’єднання церков і як уповноважених для цього відправили до Рима єпископів: володимирського — Іпатія Потія і луцького та острозького — Кирила Терлецького. Переговори тривали п’ять місяців.

Активно готувалися до унії єзуїти. Упродовж чверті століття вони через засновані в Україні школи, де зосередили значні інтелектуальні сили, здійснювали денаціоналізацію, католизацію української молоді, утверджували ідею унії, пропагували догмати католицизму.

23 грудня 1595 р. Потій і Терлецький склали перед римською курією «ісповідання віри». Того ж дня папською буллою було проголошено об’єднання церков («Magnus Dominus»). Через два місяці, 23 лютого 1596 p., у папській буллі «Decet Romanum Pontificem» новій уніатській церкві гарантувалися церковні права і привілеї. А польський уряд зобов’язувався надати їй політичні й економічні права (місця в сенаті уніатським єпископам, виділення храмів, майна та ін.).

Було скликано собор, який тривав з 16 по 20 жовтня 1596 р. у Бересті. Однак на соборі одразу ж стався розкол. Духовенство поділилося на дві антагоністичні групи: за і проти з’єднання з Римом, тобто фактично відбувалися два окремі собори, які засідали в різних місцях.

Православний собор засідав у домі князя Костянтина Острозького.

У ньому брали участь українські єпископи: львівський — Гедеон Балабан і перемишльський — Захарій Копистенський, а також архімандрити, ігумени та понад 200 осіб білого духовенства. На собор приїхало багато світських людей: воєводи — київський Василь Костянтин Острозький, волинський — князь Олександр Острозький, каштелян новгородський; шляхетні депутати від Київського, Руського, Волинського, Брацлавського воєводств. Перемишльської землі та Пінського повіту. Литовського Трибуналу (загалом 23 особи) і ш;е чимало окремих представників шляхетського стану без мандатів. Були й представники міщанства зі Львова, Вільна та інших міст.

Константинопольський і Александрійський патріархи відправили на Православний собор своїх екзархів, протосинкелів, колишніх професорів Падуанського університету Кирила Лукарса і Никифора. Крім них, на собор прибули ще кілька грецьких єпископів і сербський митрополит. Православні засідали за грецьким звичаєм: миряни та духовні окремо.

Прихильники унії зібралися в церкві св. Миколая. В їхньому соборі брали участь київський митрополит, п’ять українських єпископів та кілька римо-католицьких, четверо найвідоміших єзуїтських проповідників, а також троцький воєвода, берестейський староста, канцлер Сапіга і деяка шляхта.

Кожний собор прийняв своє рішення. Екзарх патріарха Никифор із хрестом і Євангелієм у руці оголосив, що митрополит Рогоза і п’ять єпископів (володимирський, луцький, полоцький, холмський та пінський) позбавляються сану за самовільне підданство Папі. Уніатський собор затвердив об’єднання церков, публічно проголосивши унію. Про це повідомлялося в пасторському листі до народу, а двом єпископам і всьому духовенству, яке брало участь у Православному соборі, проголошувалося прокляття.

Обидві сторони нагадували справжні військові табори: навколо Берестя стояли гармати і обози.

К. Острозький привів із собою численне військо, яке охороняло протосинкелів та інших греків, яких король наказав заарештувати.

На підтримку рішення Уніатського собору король Сигизмунд ІІІ видав універсал. Константинопольський патріарх затвердив постанову Православного собору.

Основні умови Берестейської унії були такими:
  • Прийняття католицької догматики про чистилище, походження Духа Святого від Бога-Отця та Бога-Сина.
  • Визнання зверхності Папи Римського як першоієрарха всієї християнської церкви. Збереження православної візантійської обрядовості та юліанського календаря.
  • Проведення богослужінь церковнослов'янською мовою.
  • Виборне право на заміщення митрополичної та єпископської кафедр із наступним затвердженням обраних духовних осіб світською владою.
  • Збереження за нижчим духовенством права одружуватися, на відміну від обов'язкової безшлюбності латинського духовенства.
  • Підтвердження східних принципів організації чернечого життя.
  • Зрівняння у правах руського духовенства з латинським у Речі Посполитій: звільнення від сплати податків, право займати державні посади, надання єпископам прав сенаторів.
  • Навчання у школах і семінаріях на україно-білоруських землях повинно проводитися грецькою та слов'янською мовами.
  • Підпорядкування братств єпископам.

Діяльність православної церкви в Речі Посполитій було заборонено, закривалися православні храми та парафіяльні школи, що діяли при них, православні монастирі та церкви передавалися католикам або уніатам (греко-католикам), ченці та священики зазнавали переслідувань з боку польської шляхти. Фактично відбулося не рівноправне об'єднання церков, а підкорення православ'я католицизму.
Отже, Берестейська унія не тільки не подолала розкол у 1054 р., а й розширила його: до двох церков — католицької та православної додалася третя — уніатська, або греко-католицька, як її згодом стали називати. Не принесла вона єдності й українському суспільству, розділивши його на дві частини: з одного боку — православна більшість на чолі з двома владиками, що відмовилися від унії, з другого — уніатська меншість разом із митрополитом та рештою єпископів. Обидві сторони розпочали затяту боротьбу в усіх напрямках. Польський уряд цілком під тримав уніатів, проголосивши уніатську церкву обов'язковою для всього православного населення України. Всі церкви і церковні маєтності мали бути передані уніатам. Словом, Берестейська унія спричинила до великого духовного розколу української нації, призвела до столітньої ворожнечі між обома сторонами. Українська шляхта на чолі з князем Острозьким намагалася перенести питання про захист православної церкви, так би мовити, на парламентський ґрунт, виступаючи з цього приводу на сеймиках і в сеймі, але без жодних наслідків.


А що було потім?

Розгорілася також релігійна літературна полеміка між православними, з одного боку, та католиками й уніатами — з другого. З обох боків виступали видатні, талановиті автори. їхні твори, які поширювалися переважно в рукописах, були перейняті глибоким почуттям патріотизму. Художньою та публіцистичною силою вони викликали захоплення в читачів.

Православна полемічна література була сильною зброєю, що протистояла католицькому та уніатському наступам. Відомий діяч Львівського братства Юрій Рогатинець так починав свій твір: «Пересторога, зіло потребная на потомниї часи православним християнам, аби відали, яко некоторие єпископове не спасенія ради душ своїх, але для певних причин і дочасних пожитков от своєго патріарха одступили, і римському папежові в послушенство ся отдали, і великії замешанія в людях учинили ».

Ненависть до унії посилювалася, зростало бажання за будь-яку ціну зберегти батьківську віру. Найширші верстви українського народу на собі відчували, яким шляхом провадиться з’єднання церков, до якого насильства вдаються урядові кола, ш;об перемогти православ’я. Виникали міщанські й селянські рухи, посилювалася опозиція православних братств.

На початку XVII ст. на допомогу Православній Церкві, як представниці української національної ідеї, виступило козацтво, яке на той час уже було провідною верствою українського суспільства. Ставши на оборону релігійних і національних прав українського народу, вважаючи церковну справу однією з головних у політичній і соціальній боротьбі, козацтво солідаризувалося з духовенством, міщанством, селянством, українською шляхтою і взяло на себе відповідальність за майбутнє української нації.

Козацтво взяло під свою опіку Київ — центр національного релігійного життя. У 1610 р. козацький гетьман Григорій Тискеневич уперше прилюдно й гостро виступив від імені Війська Запорозького проти уніатів, що мали намір прибрати до рук церкви.

«Разом з народом православної віри, старовинної релігії, — заявив зокрема гетьман, — хочемо стояти при духовних особах, що не відступили і не відкинулись її, і проти завзяття напасників головами своїми її боронити». Намісника уніатського митрополита Іпатія Потія, священика Грековича, якого той прислав, щоб схилити київське духовенство до унії, козаки втопили в Дніпрі. Така ж доля спіткала пізніше ще одного посланця митрополита — шляхтича Околінського.

1620 р. славетний козацький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний узявся за відновлення вищої православної ієрархії. Він зумів переконати єрусалимського патріарха Теофана, який перебував у той час в Україні, висвятити нових єпископів. Висвячували їх у Києві, конспіративно, вночі, при тихому співі, вікна в церкві були забиті дошками. Митрополитом тоді став Йов Борецький — ректор Київської братської школи, а єпископами — найвизначніші люди з числа українського громадянства, зокрема Ме- летій Смотрицький.

Польська влада оголосила незаконним це висвячення. Теофана назвали турецьким шпигуном і хотіли заарештувати. Однак Сагайдачний зі своїми козаками взяв патріарха під охорону й супроводжував аж до кордону. Новопосвячений митрополит Йов Борецький і єпископи у своїх посланнях заявляли: «Ми не шпиги, ані ховаємо шпигів. Ми громадяни цієї землі, добре і чесно уродзоні… Заступаємось за те, що лишили нам наші предки, до чого нам дають право Божі і людські закони та звичаї і більше як шістсотрічне вживання. Проповідуємо ту саму віру, що й попередники наші. Ні на чиє життя і ні на чиє майно не наступаємо. Волостями, містами, замками не володіємо. Кривд, злочинств, насильства не чинимо. На війну християн не зазиваємо, убивати не вчимо… Не на панування і розкоші пішли ми, і ніякий страх, ні кари, ні муки не відвернуть нас від справжньої віри і служби Богові». Водночас вони застерігали від насильства, яке ніколи не дає добрих наслідків, а веде до руїни: «Щоб через такі вчинки, в кривді і безправності так значній, нарід руський не прийшов до якогось розруху».

У 30-ті pp. XVII ст. політична, соціальна, національна, ідейна конфронтація в Україні досягла особливої гостроти й вибухнула козацько-селянськими повстаннями, а потім і Національно-визвольною війною під проводом Б.Хмельницького. Одним із гасел повстань була боротьба проти унії.

На оборону православної віри, проти панування поляків став весь український народ.

Треба, однак, відзначити, що, хоча в першій половині XVII ст. унія несла в Україну ідеологію чужоземних феодалів, польських магнатів, шляхти і королівської влади, у майбутньому, з австрійських часів, уніатство пережило певну історичну трансформацію.

Сподівання уніатів зрівнятися в правах з католицьким духовенством не виправдалися. У королівському універсалі від 15 грудня 1596 р. вже й згадки не було про право уніатських єпископів засідати в сенаті, незважаючи на те, що Папа звертався з цього приводу до короля.

Польська католицька церква дивилася на уніатську не як на рівноправну, а як на неповноцінну і вживала заходів, щоб та цілковито відмовилася від усіх своїх догматів, історичних традицій і обрядів. Королівська влада використовувала уніатську церкву тільки як знаряддя для знищення православ’я. Водночас українська православна громадськість ненавиділа уніатів за зраду.

У 1646 р. відбулася Ужгородська унія, яка стосувалася українських земель, що перебували під владою Угорщини (Закарпаття).

У ХVIIІ ст. унія поширилася на Правобережжя, і це загострило існуючий антагонізм. Навіть втративши після поділів Польщі політичну владу на Правобережній Україні, польські магнати й шляхта все ж зберігали там економічне й духовне панування.

На тій частині українських земель, які після розділів Речі Посполитої потрапили під владу Російської імперії, унія була ліквідована царським урядом у XIX ст. Оскільки уніатська церква сприяла поширенню освіти серед українського народу, захищала його духовність і ментальність, у такій якості вона не сприймалася російськими колонізаторами.

Однак уніатська церква збереглася в Галичині, що була під владою Австрії. На цих теренах унія, як писав митрополит Андрій Шептицький, «рішуче відокремилася від цієї злощасної політики і повернулася до чисто церковної ідеї». Лише за такої умови унія із знаряддя полонізації стала чинником збереження самобутності українців і з кінця ХVIII ст. міцно вкорінилася в Галичині.

Після Другої світової війни, в 1945-1950 років, радянська влада остаточно знищила греко-католицьку церкву, провівши «з’їзди» у Львові, Мукачеві, Пряшеві. У наступний період греко-католицьку віру могли вільно сповідувати лише на еміграції. Зі здобуттям Україною незалежності греко-католицька церква була відновлена.

Приклад Берестейської унії свідчить, що зберегти свою політичну, економічну, духовну самостійність можна тільки в рівноправному союзі /федерації/ держав, але як показує наша давня і сучасна історія він (союз, федерація) завжди нерівноправний - сильніший поглинає слабшого.

Відступництво, компроміс, комплекс нашої меншовартості привели до втрати попереднього потенціалу історії, тому вибір в народу та його еліти залишався один – боротьба.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: События в Украине
ТЕГИ: Церква,УГКЦ,греко-католики,Історія України,Українська Православна Церква
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.